Сотні придністровців щорічно приходять на Меморіальний комплекс Слави в Тирасполі, щоб віддати належну данину поваги народним визволителям. Пам’ять про них – у вибитих на камінні іменах, прізвищах, званнях.
Історія залишається живою лише доти, поки людина зберігає про неї пам’ять. Таку думку поділяє і директор Тираспольського об’єднаного музею Алла Мельничук. Напередодні відзначення дати відкриття Меморіального комплексу Слави ми зустрілися з нею й обговорили ті історичні тонкощі, що допоможуть громадянам краще уявляти та орієнтуватися в ретроспективі одного з головних символів столиці.
Як відомо, урочисте відкриття комплексу відбулося 23 лютого 1972 року. Цікаво, а що ж було на цьому місці раніше?
За словами Алли Антонівни, його історія бере свій початок з 1920-х, коли на місці Меморіалу Слави розташовувався сквер і кілька невеликих будиночків.
На цій території був похований комісар кавалерійської бригади Григорія Котовського В. Ф. Христофоров, який разом зі своїм командиром під час Громадянської війни звільняв Тирасполь. Трохи пізніше, в листопаді 1921-го, тут, у братській могилі, свій спокій знайшли 22 прикордонники Парканської застави, полеглі від рук білогвардійців.
На жаль, останки цих людей були безповоротно втрачені за часів румунської окупації, що тривала з 8 серпня 1941 по 12 квітня 1944 рр. Історик зазначає, що загарбники тоді ставили собі за мету знищити все, що може пов’язувати населення і саме місто з російською культурою та історією, зокрема могили та пам’ятні споруди.
Відтоді минуло чимало років. Чому ж рішення про створення меморіалу назріло саме в 1970-ті?
Щоб відповісти на це запитання, директор Тираспольського об’єднаного музею відсилає нас до історії Радянського Союзу. В середині 60-х за часів Леоніда Ілліча Брежнєва, відбулися великі зміни: дата 9 травня стала неробочим святковим днем, вийшло Положення про необхідність перепоховання полеглих воїнів у центральні шановані місця населених пунктів.
«З квітня до кінця серпня 1944 року Тирасполь буквально перебував на лінії фронту. Загиблих ховали спочатку біля госпіталів, а потім, щоб уберегти могили від бомбардувань і обстрілів, їх розміщували в периферійних місцях міста», – пояснила Алла Мельничук.
Саме тому з настанням мирного часу ці дії вирішили переглянути. На початку 1970-го було прийнято рішення про будівництво Меморіального комплексу. Авторами проекту виступили скульптори Леонід Фішбейн і Гаррі Файфермахер.
Паралельно зі втіленням архітектурного задуму міський військкомат вів копітку роботу з розшуку та уточнення імен загиблих. Великими зусиллями багато з них вдалося визначити. На жаль, через метушню воєнного часу частина загиблих так і залишилася невпізнаною.
Отже, 23 лютого 1972 року в урочистій обстановці відбулося офіційне перепоховання останків радянських солдатів і офіцерів. Відтоді комплекс доповнили могили захисників Придністров’я, пам’ятники учасникам Афганської війни та ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС.
До теперішнього вигляду меморіалу причетні не тільки талановиті архітектори та авторитетні історики, а й небайдужі громадяни. Наприклад, після того, як у 2010 році в процесі будівельних робіт задня стіна комплексу Слави була зведена заново, за наполяганням тираспольчан і ветеранів війни на неї повернули проникливі рядки:
«Слава вам, храбрые! Слава, бесстрашные! Вечную славу поет вам народ: доблестно жившие, смерть сокрушившие, память о вас никогда не умрет!»
Наступного разу, опинившись поблизу цього культурного надбання республіки, спробуйте розгледіти в ансамблі пам’ятників щось більше, ніж комплекс меморіальних плит. За відбитком імен та прочерків проглядають історії обірваних життів, а в лаконічній архітектурі – безмежна повага і вдячність за мирне небо над головою.
Олександра ТИМКО.
Фото: gsuda.gospmr.org