Володимир Вернадський – унікальна й багатогранно обдарована людина, відомий як філософ, природознавець, мінералог, кристалограф, геолог, геохімік, історик та організатор науки, громадський діяч, засновник Академії наук України, основоположник кількох нових напрямів у вивченні людством навколишнього світу, зокрема теорії про ноосферу, вчення про біосферу, автор понад 700 наукових праць.
Він – засновник і перший ректор Кримського університету, директор організованого ним Державного радієвого інституту, Відділу живої речовини Академії наук СРСР, який згодом став Інститутом геохімії та аналітичної хімії імені В. І. Вернадського. Його ідеї розвивають численні учні та послідовники.
З біографії вченого
Володимир народився 12 березня 1863 р. в Петербурзі, в сім’ї професора Івана Вернадського. На прикладі батька та під його впливом він осягав важливість і необхідність систематичної освіти, заглибленості в певну царину діяльності. Рано навчившись читати, підліток багато годин проводив у бібліотеці батька: безперервно переглядаючи книжки, знаходив цікаві й «поглинав» їх без розбору.
Через п’ять років родина переїхала до Харкова, де на формування особи майбутнього вченого вплинув його двоюрідний дядько, офіцер у відставці Є. Короленко, який захоплювався науково-філософськими дослідженнями, зокрема пов’язаними з життям кожної людини та людства загалом.
У Петербурзькій класичній гімназії досить ґрунтовно викладали іноземні мови, історію, філософію. Надалі Володимир самостійно вивчив кілька європейських мов. Він читав літературу, переважно наукову, п’ятнадцятьма мовами, а деякі свої статті писав французькою, англійською та німецькою.
На фізико-математичному факультеті Петербурзького університету великий вплив на студента справив В. Докучаєв. Він запропонував своєму учню звернути увагу на мінералогію та кристалографію.
У молодого дослідника виявився широкий діапазон інтересів, глибока інтуїція та воістину пророчий дар бачення шляхів розвитку наукової думки. Йому вдалося закласти основи комплексу нових на той час наукових напрямів і концепцій: генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, радіоекології, вчення про живу речовину, біосфери та ноосфери, підрозділу географічних та біологічних наук, метеоритики, історії науки та наукового світогляду, науко-знавства, історії філософії.
Як природознавець він був типовим дослідником історії природи. Однак розглядав він її згідно з історією людського суспільства. Саме це й становило, зрештою, основу наукової діяльності та світогляду вченого, який водночас продовжував цікавитися всім довкола, розмірковувати про сутність пізнання природи та природи наукового пізнання, про синтез знань, про нерозгадані таємниці землі та життя.
Пізніше В. Вернадський захистив докторську дисертацію «Явище ковзання кристалічної речовини» й став професором Московського університету. У 1906 році його обрали членом Державної ради від Московського університету. За два роки він став академіком і головою вченої ради при Міністерстві землеробства. При цьому вчений продовжував наукові дослідження, публікував статті з мінералогії, геохімії, корисних копалин, з історії природознавства та організації наук.
З 1918-го він жив на Україні, де брав активну участь у створенні Української академії наук і був обраний її президентом.
Три роки Вернадський перебував за кордоном, переважно у Франції, де проводив велику науково-дослідну та викладацьку роботу. Вийшли друком його лекції з геохімії, статті з мінералогії, кристалографії, геохімії, біохімії, хімії моря, еволюції життя, а також про геохімічну діяльність та майбутнє людства. Саме у Франції в лабораторіях Кюрі велися дослідження радіоактивного елемента паризія, що й досі залишається загадкою.
Людина енциклопедичних знань, визнаний учений Вернадський пережив три революції в Росії та дві світові війни. Він дожив до глибокої старості й помер у Москві 6 січня 1945 року, всього за кілька місяців до переможного завершення Великої Вітчизняної війни.
Філософія Вернадського
Наукова діяльність Володимира Івановича надзвичайно багатогранна і на сьогодні розкрита ще далеко не повністю. Для нього, як справжнього дослідника, було надзвичайно важливим розглянути предмет вивчення з різних сторін: «Мене цікавить не тільки практична сторона, важливим є зв’язний виклад самого ходу розвитку науки згідно з новітніми даними. Мене приваблює думка про можливість узагальнень у цій галузі та можливості історичним шляхом глибше проникнути в розуміння основ нашого світогляду, чим це досягається – шляхом філософського аналізу чи іншими абстрактними способами».
Природознавець бачив у людині не просто споглядача, а творця природи, покликаного посісти місце біля самого штурвалу еволюції.
На початку ХХ століття складається важливий погляд ученого на проблему співвідношення філософії та науки. Володимир Іванович звертається до західноєвропейської філософії, до мислителів Сходу, головним чином Індії та Китаю. З початку 20-х років різко зростає філософська насиченість спеціальних природничих праць. Оригінальність і новизна ідей ученого-новатора тим більше цінні, що в його час проблеми історії розвитку науки ніхто серйозно не порушував і не вивчав. Він говорив про роль людини, її розуму у Всесвіті. Значущість її для нашої цивілізації тривалий час недооцінювалася.
В. Вернадський не був фахівцем у якійсь одній науці чи навіть у кількох. Він блискуче знав добрий десяток наук і розмірковував над природними об’єктами та їх взаємозв’язками.
Ключовою ж була ідея вченого про те, що перехід біосфери в ноосферу (тобто царство розуму) на Землі – це не локальний епізод на задвірках безкрайнього Всесвіту, а закономірний і неминучий етап розвитку матерії.
Людина та біосфера
В. І. Вернадський поєднав науку про біосферу з діяльністю людини: «По суті, людина, будучи частиною біосфери, тільки в порівнянні з явищами, що спостерігаються на ній, може судити про світобудову. Вона висить у тонкій плівці біосфери та лише думкою проникає вгору і вниз».
Саму біосферу дослідник розглядав як особливе геологічне тіло, будову та функції якого визначають особливості Землі та космосу. Живі організми, популяції, види та вся жива речовина – це форми, рівні організації біосфери. Біогеохімічні принципи Вернадського стверджують високу пристосованість живої речовини, пластичність, мінливість у часі.
Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери та людства. Володимир Іванович у своїх працях розкрив коріння цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Це допомагає зрозуміти місце та роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу до ноосфери.
Однією з ключових ідей, покладених в основу теорії про ноосферу, є те, що людина не є самодостатньою істотою, яка живе окремо за своїми законами, вона існує всередині природи та є її частиною. Ця єдність обумовлена, перш за все, функціональною нерозривністю навколишнього середовища та людини. Людство саме собою є природне явище, і вплив біосфери позначається не лише на середовищі життя, а й на способі мислення. Особливо яскраво та натхненно писав Вернадський про вплив людської діяльності на природу в «Філософських думках натураліста»: «В останні тисячоліття спостерігається інтенсивне зростання впливу однієї видової живої речовини – цивілізованого людства – на зміну біосфери. Під впливом наукової праці в новий стан – у ноосферу».
Ми є спостерігачами та виконавцями глибокої зміни біосфери. Причому розбудова навколишнього середовища науковою людською думкою у вигляді організованої праці навряд чи є стихійним процесом. Коріння цього лежить у самій природі й було закладене ще мільйони років тому під час природного процесу еволюції. Дослідник неодноразово зазначав, що цивілізація «культурного людства» неспроможна перерватися і знищитися.
Думка про науку
Дещо незвичайним є ставлення Вернадського до науки. Він розглядав її як геологічну та історичну силу, що змінює біосферу і життя людства.
Особливе місце мислитель відводить науці ХХ століття. Саме в цей час спостерігається її небувалий розквіт, своєрідний вибух наукової творчості. Наука стає всесвітньою, охоплює всю планету. Вернадський звертав велику увагу на її гуманістичний зміст і роль у вирішенні завдань людства, на відповідальність учених за застосування відкриттів. Ці та багато інших його ідей мають актуальне значення і нині.
Вчений розглядав науку як засіб розвитку людства.
Виникнення геохімії та біогеохімії відповідало потребам цілісного, синтетичного розгляду явищ організованості біосфери, взаємозв’язків живої та відсталої речовини.
Ці науки мають також першорядне значення для вивчення єдності біосфери та людства. Тим самим геохімія та біогеохімія поєднують знання про природу з науками про людину. Центром такої інтеграції, на думку Вернадського, є вчення про біосферу.
Завдання зі створення ноосфери
Процес переходу біосфери в ноосферу неминуче містить у собі риси свідомості, цілеспрямованої діяльності, творчої праці. Науковець розумів масштаби та важливість поставлених перед людством завдань щодо творення ноосфери.
Він писав: «Такої сукупності загальнолюдських дій та ідей ніколи раніше не бувало, і зрозуміло, що зупинити цей рух буде неможливо. Зокрема, перед ученими в найближчому майбутньому стоять небувалі для них завдання свідомої організації ноосфери, відійти від якої вони не можуть, оскільки до цього спрямовує їх стихійний хід зростання наукового знання».
Однією з найважливіших проблем формування ноосфери є питання про місце та роль науки в житті суспільства, про вплив держави на розвиток наукових досліджень. Вернадський висловлювався за єдину (на державному рівні) наукову думку, яка була б вирішальним фактором у ноосфері та створювала б для найближчих поколінь найкращі умови життя.
У першу чергу на цьому шляху необхідно розв’язати «…питання планової діяльності щодо оволодіння природою та правильного розподілу багатств, пов’язані зі свідомістю єдності та рівності всіх людей, єдності ноосфери».
Особлива царина духовної діяльності людини
До кінця життя В. Вернадський вважав філософію не наукою, а особливою цариною духовної людської діяльності, яка, безсумнівно, впливає на розвиток наукових досліджень, але принципово відрізняється від них дедуктивним способом мислення. З погляду вченого, науковий світогляд є результатом не простого об’єктивного спостереження, а творчого осмислення зовнішньої реальності.
Задовго до формування теорії відносності він висловив думку про невіддільність понять простору та часу.
Говорячи про свої філософські погляди, мислитель найчастіше називав себе реалістом. Найближчим він був до неореалізму, який на його очах сформулював свої позиції. У реалізмі та неореалізмі для вченого було важливо визнання об’єктивної реальності, незалежної від нашої свідомості, навколишнього світу. На цьому визнанні будувалася вся його науково-дослідна робота в різних галузях природознавства.
Академік відрізнявся різноманітністю та широтою наукових інтересів і відкриттів, талантом наукового передбачення. Теми його робіт стосуються часу та простору, життя та смерті, ґрунту та води, тварин, рослин і людства. Він не просто цікавився всім цим, а ще й досліджував, осмислював і осягав глибоко та пристрасно.
У творчості Вернадського сплелися в один вузол хімія, геологія та біологія. В останні роки життя вчений дійшов видатного філософського відкриття – ідеї переходу біосфери в ноосферу – царину розуму. Це вчення в наш час стало основою екологічної стратегії людства, від якої залежить його майбутнє.
Центральною ідеєю, що пронизує всю наукову творчість Вернадського, є єдність біосфери та людства. Вчений розглядав людську діяльність як геологічний фактор, багато в чому визначальний розвиток Землі. Для філософа людина була насамперед носієм розуму.
Він вірив, що розум пануватиме на планеті й перетворюватиме її розумно, передбачливо, без шкоди природі та людям.
Тетяна ГРИЦЮК
Фото: https://www.rgo.ru/