У тридцять перші роковини загибелі чотирьох бійців тираспольського батальйону Республіканської гвардії, 3 березня, на столичному Меморіалі Слави відбувся мітинг-реквієм.
Навіть школярі нині знають, що тоді на російський полк цивільної оборони в Кочієрах несподівано напав ОПОН Молдови. У заручниках терористів опинилися сім’ї військовослужбовців і солдати-строковики. На допомогу їм прийшов тираспольський батальйон гвардійців, який не дав опонівцям розграбувати зброю на складах військової частини, й вивів з-під обстрілу цивільних осіб.
У траурній церемонії взяли участь заступник Голови Уряду С. Касап, заступник Голови Верховної Ради Г. Антюфєєва, перший Президент ПМР І. Смирнов, міністр оборони ПМР генерал-лейтенант О. Обручков, керівники органів державної влади та управління, військовослужбовці, члени громадських організацій та рідні загиблих.
«Символічно, що наші загиблі соратники лежать на тому самому місці, де поховані учасники Великої Вітчизняної війни, – сказав, відкриваючи мітинг, О. Обручков. – Захисники Придністров’я, як і їхні діди та батьки у Велику Вітчизняну війну, виконали свій обов’язок перед народом, дали можливість жити в мирі наступним поколінням придністровців. Подарували нам задоволення вільно розмовляти рідною мовою. Та не всі повернулися з тієї війни. Ми завжди пам’ятатимемо наших бойових товаришів. Пам’ять про них житиме вічно в наших серцях і серцях майбутніх поколінь».
«У тридцять перший раз ми приходимо сюди, щоб вклонитися справжнім чоловікам, воїнам, придністровцям, – зазначив І. Смирнов. – Вони, захищаючи Батьківщину, віддали своє життя. Вони виконали свій обов’язок перед Батьківщиною, а ми не продали пам’ять пращурів, пам’ять тих, хто похований на Меморіалі Слави. Ми, дякувати Богу, не зрадили пам’ять предків, зберегли пам’ять тих, хто похований на Меморіалі Слави столиці республіки. Завжди, стоячи на цьому місці, ставиш собі запитання й ніби звітуєш перед тими, хто лежить тут: а чи все ми зробили для того, щоб це не повторилося? Ось чому ми завжди приходимо сюди, приходитимемо в тридцять другий, тридцять третій і всоте. І завжди будемо згадувати їх. Наше завдання, шановні ветерани, передавати молодому поколінню прості істини: ніколи не можна нікого зраджувати, продавати й забувати».
Важливі подробиці того трагічного дня згадав безпосередній учасник подій третього березня 1992 року, колишній гвардієць П. Кузнецов:
«По рації солдати з полку цивільної оборони в Кочієрах просили допомоги у чотирнадцятої російської армії майже добу. Та ніхто на допомогу не приходив. Тоді у штабі Республіканської гвардії вирішили: «Треба рятувати!». І ми у складі двох рот на машинах поїхали до Кочієр звільняти полк цивільної оборони. Зайшли з тилу, сходу протаранили барикади, збудовані опонівцями, й втрапили на територію військової частини. Нас одразу ж з обох боків обстріляли, змусили лягти на землю. Ми відстрілювалися, кидали гранати. Першим загинув наш командир В. Воронков.
Його поранили, й він випустив із руки занесену для кидка гранату. Сил, щоб відкинути її, кинути у ворога, вже не було, і він накрив гранату собою, щоб осколки не потрапили у гвардійців, товаришів, що лежали поруч.
Потім ми вирішили штурмувати захоплені казарми. Л. Толстенко зайшов із лівого боку, і перша ж черга у відповідь влучила саме в нього. Він прийняв її на себе, а це означає, що хтось із нас, завдяки йому, залишився живим. Коли ми взяли казарми, то вирішили вивозити людей. Спочатку вивели їх із будівлі, щоб посадити в автобус. Ось тоді розпочався новий обстріл. Прикрили цивільних два Сергія – Титовський та Шинков. Вони прийняли вогонь на себе, й обидва загинули. Всі пасажири автобуса залишилися живими».
Пам’ять чотирьох загиблих гвардійців присутні вшанували хвилиною мовчання. Живі квіти лягли до Вічного вогню та до могил загиблих захисників Придністров’я. Один із присутніх там старшокласників українського ліцею –Геннадій – сказав, розмірковуючи вголос:
«То хто ж вони для нас – Воронков, Толстенко, Титовський та Шинков?» І сам дав закономірну відповідь: «Це герої Придністров’я. Вони віддали своє життя не за гроші, не за славу. За те, щоб ми тепер жили на мирній землі, розмовляли рідною мовою – українською, російською, молдавською – і були щасливі».
Павло ОСТАПЕНКО.
Фото автора.