Творчість Ліни Костенко – визначне явище в українській літературі новітнього
часу. Письменниця-епоха нині живе і творить у Києві. Ніжна і мужня водночас, совість української літератури, живий класик, видатна особистість.
Яких тільки епітетів не добирають, говорячи про Ліну Костенко! Та найкраще про своє життя вона говорить сама: «Я вибрала долю собі сама, і що зі мною не станеться, – в мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці», – й залишилася на все життя вірною цим словам.
Життєвий і творчий шлях
Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, розташованому за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Своє раннє дитинство вона згадує так:
У садочку-зеленочку
Ходить вишня у вiночку.
Хтось їй грає на дуду,
Подивлюся я пiду.
Баба каже: – Не ходи!
Темнi поночi сади.
Там, де вiтер шарудить,
Бузиновий цар сидить.
Брови в нього волохатi,
Сивi косми пелехатi.
Очi рiзнi, брови грiзнi,
Кiгтi в нього як залiзнi,
Руки в нього хапуни –
Так i схопить з бузини!
Я кажу їй: – Бабо, нi!
Очi в нього не страшнi.
На пеньочку, як на тронi,
Вiн сидить собi в коронi.
Родина 1936 року перебралася до Києва. З 1937 по 1941 роки дівчина навчалася в школі, яку було спалено 1943 року разом з усім селищем. Цій трагедії вона присвятила вірш «Я виросла у Київській Венеції»:
Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!..
…А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції,
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев’яної Венеції.
Про своє воєнне дитинство і початок творчого шляху написала в поезії «Мій перший вірш написаний в окопі».
Громадянська позиція Ліни Костенко, напевне, прописана в генах: батько поетеси був неординарною особистістю, наділеною багатьма талантами. Самотужки вивчив кілька мов. Ось як в автобіографії вона згадує про нього: «Батько добре грав у шахи. Він був дуже начитаний, цікавий у розмові, гострий на слово». Одного страшного дня батька заарештували й забрали від сім’ї на цілих 10 років.
Мати Ліни Василівни була творчою особистістю. «Моя мати була зіткана з поезії, з музики, – пригадує вона. – За природою була гуманітарієм, любила літературу, мистецтво».
Віршувати Ліна розпочала ще в юності. Після школи вона вступила до Київського педагогічного інституту, але залишила його і переїхала навчатися в Московський літературний інститут імені М. Горького, який закінчила з відзнакою в 1956 р. Її дипломною роботою була перша збірка «Проміння землі», високо оцінена рецензентами. Поетеса засвідчила потужний образний по-тенціал молодої авторки, про який В. Симоненко невдовзі скаже: «Це та простота, яка поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак». Такі риси притаманні й наступним авторським збіркам: «Вітрила» (1958), «Мандрівка серця» (1961). Вони стали найосновнішою ознакою індивідуального стилю Ліни Костенко, які вона дбайливо оберігатиме упродовж усього творчого життя.
Письменниця виявляла активну громадянську позицію, протестувала проти арештів української інтелігенції, підтримувала переслідуваних радянською владою митців. Через це ім’я Л. Костенко довго не згадували в українській радянській пресі, а також заборонили друкувати її твори.
Лише 1977 року опублікували збірку її віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го – історичний роман у віршах «Маруся Чурай», який чекав свого виходу 6 років. За нього поетеса отримала Державну премію імені Тараса Шевченка.
У часи української незалежності активна життєва позиція Л. Костенко виявилася, зокрема, в тому, що 2005 року письменниця взяла участь в історико-культурній експедиції до Чорнобильської зони. Вона працювала разом з ученими, рятуючи предмети побуту й народної культури від знищення і забуття.
Письменниця про себе:
«Було би гарно, якби можна було сказати: «Усе, зараз я себе гармонізую». Щоб можна було, як біцепси, накачати себе гармонією, красою та іншими гарними речами. Мені здається, що я не дуже гармонійна людина. Завжди щось відчуваю, щось переживаю, щось хочу зробити».
Особливості індивідуального стилю
Творчість Л. Костенко загалом традиційна: автор не любить екстравагантних експериментів. Вона звертається до визнаних і перевірених часом джерел – до досвіду фольклору і класичної літератури. Водночас письменниця володіє рідкісним даром творчого осучаснення традиції.
Осмислюючи «вічні теми», тобто теми загальнолюдського значення, вона надає їм виразного національного забарвлення, актуального звучання, а подекуди навіть і вираженої публіцистичності. Характерні риси творчості Ліни Костенко – інтелектуалізм та філософічність, що поєднуються з виражальною простотою, а також психологізм та емоційність.
Наприклад, мотиви життя і смерті поетеса поєднала з долею народу – звідси історизм її художнього мислення. Вона художньо досліджувала воєнне лихоліття і його наслідки («Мій перший вірш написаний в окопі», «Пастораль ХХ сторіччя»), філософський і моральний аспекти («Життя іде і все без коректур», «У драмі людській небагато дій…», «Мені відкрилась істина печальна…»).
Поетеса завжди уважна до проблем творчості («Страшні слова, коли вони мовчать…», цикл «Силуети»). В інтимній ліриці розкрила високі переживання своєї героїні («Моя любове, я перед тобою…», «Світлий сонет», «Розкажу тобі думку таємну…»). Творчість для неї невіддільна від відповідальності митця й кожної людини перед довкіллям. Мотив «людина і природа» поетеса ускладнила й розкрила в різних варіантах. Не лише в екологічному аспекті, а ще й у зв’язку з роздумами про сенс і призначення людського життя («Я вранці голос горлиці люблю…», «Гроза проходила десь поруч…», «Послухаю цей дощ…», «Вечірнє сонце, дякую за день…»).
Лірична героїня Л. Костенко відзначається душевним аристократизмом, високою культурою почуттів, людяністю, щирістю та моральним максималізмом.
Про творчість («Страшні слова, коли вони мовчать…»)
Чому «слова мовчать» і як подолати це мовчання? Напевно, у кожної людини є схожий досвід стосунків зі словом.
Поезія розкриває сутність поетичного мистецтва та переживання митця, відповідального за слово, за творчість. Провідний мотив твору – неповторність і вагомість поетичного слова.
У поезії Ліни Костенко відтворено динаміку творчого процесу. У першій строфі – розгубленість і навіть розпач ліричної героїні; у другій – роздум над складністю поезії, коли звичні для всіх слова слід «вимовити вперше». Нарешті, останній чотиривірш містить розв’язку: прийняття ліричною героїнею загадкової й парадоксальної суті поезії-натхнення.
Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.
Життя – як книга («Життя іде і все без коректур…»)
У невеликій поезії лірична героїня переконана, що кожен, навіть того не усвідомивши, пише окрему книгу власного буття. Щоправда, його так просто не виправиш, адже все в ньому незворотне, «усе без коректур».
Так увиразнено філософські проблеми сенсу існування й індивідуальної відповідальності за пройдений земний шлях. І ця відповідальність стосується принаймні двох моментів. Перший, філософський, пов’язаний із темою вічності – про відповідальність за світ, який ми лишаємо після себе. Звідси випливає й гостро актуальний мотив співіснування людини й природи («…щоб землю завжди бачили в цвітінні»). А другий вимір відповідальності вже є більш особистісним – він стосується «екології людської душі» («Людині бійся душу ошукать…»).
Автор обирає тон довірливої розмови – відверто ділиться своєю життєвою філософією з уявними співрозмовниками. Творча людина, адресуючи своє слово до читацької аудиторії, нагадує, що в певному сенсі всі ми теж творці, адже пишемо (звичайно, кожен по-своєму) уявну книгу життя.
Для вираження своїх думок Ліна Василівна добирає гарні метафоричні образи, зокрема й персоніфікації: «час летить», «неба очі голубі». Вони допомагають художньо поєднати в єдине ціле людину і природу, «вписати» рядки кожного людського життя в загадкову книгу вічності.
Про творче покликання («Доля»)
Прийом сну в літературному творі зазвичай допомагає розширити межі художньої умовності. Іще вона залучає досвід народних вірувань про долю людини та використовує казкове інакомовлення для розкриття мотиву поетичного покликання.
Метафора «життя – базар» допомагає увиразнити думку: роблячи вибір, ми за це неодмінно платимо, і ціна може бути занадто високою. Поетеса вказує на неминучу відповідальність («Дехто щастям своїм платив. /Дехто платив сумлінням»). Зрештою, вибір набуває особистісного характеру: лірична героїня приймає ту долю, що, хоч і не обіцяла щастя й успіху, але стала своєю: «Поезія – рідна сестра моя./А правда людська – наша мати». Письменниця порушила важливе філософське питання: вибору «спорідненої праці» як шляху до щастя. І тут важливим є саме свідомий вибір («Я вибрала долю собі сама»), адже він передбачає й повну відповідальність («у мене жодних претензій нема…»).
Твори Ліни Костенко на історичну тематику підносять ідею патріотизму, любові до Батьківщини, рідної мови, рідного народу, прищеплюють почуття причетності до своєї історії, культури, вчать на подіях минулого проводити аналогії до нашого сьогодення і приймати доленосні рішення з урахуванням історичного досвіду.
Буває, часом сліпну від краси.
Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, –
Оці степи, це небо, ці ліси
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Про кохання («Моя любове! Я перед тобою…»)
Інтимна лірика Ліни Костенко багатогранна. Її героїня дуже емоційна, але водночас і вольова, наділена самоповагою й почуттям власної гідності.
Такою вона є у вірші «Моя любове! Я перед тобою», що організований як звернення до персоніфікованого образу любові. У цьому зверненні-проханні розкриваються різні грані стривоженої душі ліричної героїні, уже майже готової поринути в «блаженні сни кохання». Вона не приймає тієї любові, що загрожує рабською залежністю («не ошукай і крил не обітни!»), що заплутує почуття в дрібницях і розмінюється в обивательській щоденності. Адже справжнє кохання має окрилювати й духовно збагачувати, а не збіднювати людську особистість, не обмежувати її контактів зі світом. Щоб проілюструвати, яким бачить своє почуття, героїня навіть апелює до родового історичного досвіду «гірких і гордих прадідів».
У цьому вірші натрапляємо на дуже гарні й звичні для поезії Л. Костенко художні оздоби – повтори, алітерації й асонанси, що забезпечують вишукану милозвучність твору.
Життя і творчість Ліни Костенко – це урок безкомпромісності, совісності й принциповості. Твори української письменниці перекладені багатьма мовами світу. Їх часто включали до закордонних збірників, а також видавали окремими книгами.
Ліна Костенко – лауреат престижних премій, зокрема Міжнародної літературно-художньої премії імені Олени Теліги (2000), Міжнародної премії Фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів, премії імені Франческо Петрарки, якою відзначено її книжку «Ілюстрації» (в перекладі італійською мовою, 1994). У дипломі зазначено: «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко». У 1998 р. у Торонто Л. Костенко здобула найвищу відзнаку Світового конгресу українців – медаль Святого Володимира.
Галина КРИЖАНIВСЬКА.
Фото: slovoprosvity.org