В експозиції музею Бойової слави міста є картина заслуженого художника МРСР Олексія Васильєва «Рибницька трагедія». На полотні, на тлі щільно затягнутих димом хмар, відвідувачі бачать охоплену полум’ям двоповерхову будівлю, під стіною якої згуртувалися в’язні.
Ці змучені, виснажені фізично люди в останню хвилину кинулися в прогорілі двері камери й опинилися за її межами – на тюремному дворі. Там їх уже чекали німецькі автоматники, які розстрілювали всіх в’язнів, що вирвалися на волю. Обличчя катів – аж багряні від задоволення. Один з гітлерівців спокійно фотографував «на згадку» радянських патріотів, які мужньо приймали смерть, не падали на коліна, не просили помилування у фашистських окупантів.
Для мешканців Рибниці та всього Придністров’я ця картина є нагадуванням про трагічну ніч з 19 на 20 березня 1944 року, коли німецькі та румунські окупанти вчинили в Рибницькій в’язниці криваву розправу над ув’язненими, розстріляли 270 осіб. Серед загиблих були партизани та підпільники з Рибниці, Кам’янки, Одеси, Миколаєва, Котовська, полонені червоноармійці, а також румунські антифашисти.
«19 березня 1944 року, – зазначено в акті Рибницької комісії з розслідування злочинів фашистських загарбників, – до рибницької в’язниці прибуло близько сорока німецьких та румунських солдатів. Поміж них і власівські козаки. Усі були озброєні автоматами та гвинтівками. Їх супроводжував комендант в’язниці румун Пантелей Валуца.
Фашистські кати заходили в камери й вимагали від політв’язнів повернутися обличчям до стіни і стати на коліна, потім стріляли в спини людей. Так карателі пройшли всіма камерами, розстрілюючи всіх політв’язнів і радянських громадян. Згодом, переконавшись, що живих не залишилося, вони зсередини підпалили в’язницю, не відкривши камери».
Пізніше ретельне розслідування встановило, що в тюрмі на той час перебували 270 ув’язнених, 262 з них були страчені. Зокрема керівник кам’янської підпільної організації Яків Кучеров та секретар ЦК комсомолу Румунії Андрій Булат. Усього за роки окупації через катівні рибницької тюрми пройшло близько трьох тисяч осіб. Багато знущань довелося пережити цим в’язням. Майже всі вони померли не своєю смертю. Ніде більше – ні в Придністров’ї, ні в Молдові – таких масових убивств та розправ над населенням, як у Рибниці, не було.
Нагадаємо нашим читачам, що «рибницька трагедія» трапилася за 10 днів до того, як Червона Армія звільнила місто від німецько-румунських загарбників. Останки загиблих поховали на міському цвинтарі, пам’ятні плити є й на Меморіалі Слави. Утім, за офіційними даними, семеро в’язнів дивом вижили та донесли до нас подробиці тієї жахливої трагедії.
Один із них, Валентин Францкевич, згадував: «По четверо, п’ятеро румунів і німців вривалися в камери, ставили кого на коліна, кого до стіни, – і в упор розстрілювали. Близько дванадцятої години ночі кривава розправа скінчилася. Усюди лунали стогони поранених. Зранку німецькі та румунські солдати принесли в камери оберемки соломи, облили підлогу бензином і підпалили. Через кілька хвилин уся в’язниця горіла. Крики поранених, які живцем згорали у вогні, злилися з тріском дерева і виттям вогню. Деяким ув’язненим вдавалося дістатися до вікон і сходів, але у дворі їх зустрічали озвірілі прибічники Гітлера й Антонеску, пристрілювали, добивали багнетами». Саме цей момент зобразив на своєму полотні Олексій Васильєв.
Крім того, не можна не згадати, що в’язнем рибницької тюрми деякий час був і Дмитро Чернега – старший брат засновника і першого головного редактора газети «Гомін» Михайла Чернеги. «Мій старший брат Дмитро організував у Білочах підпільну групу, – розповідав Михайло Іванович. – Група успішно діяла, поки в її лавах не з’явився зрадник». Він і здав Дмитра Чернегу фашистам. У Рибницькій в’язниці 20-річного підпільника жорстоко катували. Незадовго до «рибницької трагедії» рідні домоглися переведення Дмитра до тираспольської в’язниці. Втім, молодий підпільник ненабагато пережив своїх рибницьких товаришів. Історія його подвигу стала основою оповідання Валентина Махоніна «Остання дорога Дімки Чернеги».
Уже в повоєнний час у Росії затримали кількох учасників жахливої розправи над в’язнями. На суді рибничани виступали як свідки злодіяння. Так, минули роки, але у злочинів проти людства немає терміну давності. І ми ніколи не забудемо «рибницьку трагедію» – цей кривавий слід в історії. Скільки років не минуло б, жителі Рибниці, а разом з ними всі придністровці, відзначаючи день визволення міста від німецько-румунських окупантів, завжди з глибокою скорботою в серцях згадуватимуть по-звірячому закатованих 19-20 березня 1944 року в міській в’язниці антифашистів-підпільників, партизанів, полонених червоноармійців.
Олександр ПЕТРЕНКО
Картина А. Васильева
Фото: rnovosti.infonovosti