Дорожіть днем – ось що я вам скажу, молоді!
Дорожіть миттю, секундою!
Живіть так, щоб встигли
зоставити слід після себе путящий.
Живе не той, хто чадить.
Живе – хто іскрить!.. Зоставте ж слід…
Олесь ГОНЧАР
Про відомого письменника, великого майстра українського слова Олександра Терентійовича Гончара написано багато публікацій і спогадів, що цілком зрозуміло, адже чи не кожен його твір є визначним явищем у літературному житті.
Митців, які досягли вершин творчості, зробили великий внесок в історію, культуру рідного народу або й усього людства, часом називають за їхніми найбільш відомими творами чи образами, в яких найяскравіше втілені їхні ідеали, найглибше розкрита їхня людська й мистецька сутність. Наприклад, Тараса Шевченка ми називаємо Кобзарем, Івана Франка – Каменярем, Андрія Малишка – Сурмачем. Олеся Гончара можна по праву назвати Прапороносцем, тому що він був завжди у вирі подій: навчаючись в університеті, боронячи Вітчизну від фашистів чи створюючи свої талановиті твори.
Місце народження –Ломівка-Зачіплянка
Мабуть, немає українця, який не читав знаменитий роман «Собор» і не зачарувався поетичним образом Зачіплянки. Хоч і немає селища з такою назвою в жодній енциклопедії, Зачіплянка – це та сама Ломівка, де народився Сашко Біличенко, майбутній письменник Олесь Гончар.
Про це свідчила його старша сестра. Народився він там 3 квітня 1918 р. в робітничій родині. Перед війною батько працював у приміському колгоспі, де й загинув під час бомбардування фашистською авіацією. Мати тяжко працювала на заводі металовиробів, через що рано пішла з життя (синові було всього три роки). Сестра залишилася з мачухою, а його забрали до себе мамині батьки, бабуся з дідусем, у слободу Суху на Полтавщині. Згодом Олександр Терентійович у своїх спогадах писав:
«…Без неї, певно, я не став би письменником… Була вона неписьменною, вірила в Бога. Завжди в гарному настрої, весела, любила пожартувати, погуляти на чиємусь весіллі – скрізь бабуся була бажаною гостею. Її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її. На фронті інколи здавалося – майже забобонно, – що це вона своїми благаннями відводить від тебе кулю».
У щоденнику Олеся Терентійовича від 04.07.1995 року є такий запис: «…не спиться вночі. Увімкнув лампу, став розглядати фото батьків (єдине воно в мене). Тато, видно, тільки повернувся з фронту, в солдатській формі, ще й у погонах, на грудях два Георгіївські хрести (майже як у Григорія Мелехова). Спокійний, задумливий. До коліна притулилося серйозне дівчатко (сестра Шура). Мене ще на світі нема. Мама теж задумлива, зосереджена. Про що вони думають обоє? Який був рівень їхнього розвитку, які думки? Гарна людська пара! Напівгородські, натруджені обоє, люди нелегкого життя.
Мама, що родом полтавська, дівчиною прийшла до міста з-за Ворскли, працювала в панів і на Брянському заводі (вже під час Першої світової війни), і на фото ніби вдивляється у свою долю, ніби передчувала, що рано піде в могилу. Кажуть, розпилювали удвох із татом дерево на хату, спішили, щоб вселитися до зими, мама стояла в ямі, цілоденно тягала ту важку пилку, – мабуть, надірвалася або застудилася тяжко, і взимку її вже не стало. 27 літ їй усього було!
Дорога моя після цього постелилася до полтавських Дідуся та Бабусі, а сестру залишили няньчити дітей, народжених від злої мачухи. Вона всі роки порядкувала в хаті, вона, а не Георгіївський кавалер…».
Перші уроки добра і чесності
Отже, неписьменна селянка дала Олесю перші уроки добра й краси та чесності. Над усе мріяла вона, щоб хоч онук вивчився і став великою людиною, адже змалечку жадібно тягнувся до книжки. Дитинство його минало в атмосфері доброти, серед пісень, казок, народних переказів та легенд. Потім було навчання в с. Хорошки. Першими літературними вчителями його були, крім Т. Шевченка, «Кобзар», якого він читав вечорами бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Степан Васильченко, Андрій Головко, Григорій Косинка.
Семирічку хлопець закінчував у сусідньому селі. Мову і літературу викладав у нього старий досвідчений учитель, який прищеплював молоді «палку любов до рідного слова, красного письменства». Як згадує Гончар, саме він дав йому і «це чисто українське ім’я Олесь».
Справжнісіньке учнівство
Олесь ще в школі пробував писати, й у нього це непогано виходило. По закінченні школи він влаштувався працювати в редакцію Козельщинської районної газети «Розгорнутим фронтом». Сама робота й отримуваний за неї невеликий пайок допомагали хлопцю вижити й не померти з голоду.
Наполегливо юнак пробивав собі шлях до освіти. Спочатку був Харківський технікум журналістики. На той час він багато працював над собою, пробував себе в різних жанрах, а досить активно почав друкуватися з 1937 р. – в «Літературній газеті», «Комсомольці України», «Піонерії».
Перші проби пера помітили Ю. Яновський, А. Малишко, які підтримували його у творчих пошуках. Олесь Гончар вважає ту пору справжнісіньким учнівством.
Час формування громадянина і митця
У житті молодого Гончара таким періодом були тридцяті роки. До вступу в Харківський університет у 1938 році він дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», яке опублікували в журналі «Радянська література», а у 1941-му за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.
Коли 1936 року розпочалася громадянська війна в Іспанії, Олесь Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій, однак цьому бажанню не судилося збутися. Та вже через п’ять років він разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
Перше бойове загартування старший сержант-мінометник Гончар дістав у боях за Київ, на річці Рось. Там уперше, в липні 1941 р., було його і поранено; вдруге –восени, між Полтавою і Харковом. Так і пройшов він з гвинтівкою в руці дорогами війни аж до Праги. Мав бойові нагороди: три медалі «За відвагу», ордени Слави й Червоної Зірки, медаль «За оборону Києва».
Олівець і блокнот виймав лише в короткі години перепочинку. Тоді писав вірші, які охоче друкувала фронтова преса, бо були в них думки й переживання звичайного солдата. Лише через 40 років Олесь Гончар укладе їх в окрему книжку під назвою «Фронтові поезії» (1985 р.). Тими ж дорогами війни проніс він і заповітну мрію: якщо залишиться живим, напише про своїх бойових побратимів.
Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».
Г іркота втрат і хміль перемоги
Війна закінчилася, а серце солдата водночас полонили «гіркота втрат і хміль перемоги», охопили нові сподівання. Олесь Терентійович після демобілізації говорив: «До війни все бачилося по-іншому, тепер, здається, в душі щось перевернулося. Коли молодість, обпалена війною, коли вбито душу тих студентських днів, то нічого робити, треба прощатися з тим, що минуло, і шукати нових доріг». І він поїхав тоді в рідний куточок на Дніпропетровщині, до рідної сестри, яка в кожному листі кликала: «Приїзди, хата тепла, хоч одігрієшся після окопів…».
«Брат приїхав статний такий, змужнілий, у військовій формі, яка була йому дуже до лиця, – згадувала в одному з інтерв’ю Олександра Терентіївна. – Ми з чоловіком виділили йому невеликий куточок. Там при світлі лампи-карбідки Олесь щось писав. Бувало, за ніч спалював дві-три лампи».
Треба було завершити навчання, і Олесь Гончар вирішив зробити це ближче до рідної домівки – в Дніпропетровському університеті. Там же він і залишився асистентом на кафедрі, а невдовзі вступив до аспірантури при Інституті літератури імені Т. Шевченка АН УРСР.
Кортіло письменнику швидше взятися за перо, тому що почуття, пережиті на війні, й побачене там переповнювали його душу. Так сторінка за сторінкою писав він перший свій роман «Прапороносці». Робота над ним тривала три повоєнних роки. В цей час письменник опублікував ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершив навчання в Дніпропетровському університеті, але головним підсумком цих років стала трилогія «Прапороносці».
На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням вийшли всі три частини роману («Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага»). Високу оцінку роману, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали літературні критики, а також Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадєєв, Остап Вишня. У 28 років українська література назвала його наймолодшим своїм класиком.
Героїка війни ще довго хвилювала митця
Наприкінці 40-х і на початку 50-х років Олесь Гончар написав низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» тощо). Вони багато в чому співзвучні з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.
Протягом 1949 – 1960 років у світ вийшла низка творів Олеся Гончара на військову тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя».
Літературно-критична творчість
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар весь час поєднував з літературно-критичною творчістю. Ще в студентські роки захопився він дослідженням поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, Тараса Шевченка, Максима Рильського, Павла Тичини, а згодом написав десятки статей, які публікувалися в трьох окремих книгах – «Про наше письменство», «Чим живемо», «Письменницькі роздуми».
Громадська діяльність
Олесь Гончар обіймав відповідальні посади: член ЦК Компартії України, кандидат у члени ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР 6 – 11 скликань, депутат Верховної Ради УРСР, академік АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. З 1959 до 1971 рр. заслужений літератор очолював Спілку письменників.
Його праця відзначена багатьма нагородами. Він є лауреатом Ленінської премії, Національної премії ім. Т. Г. Шевченка та багатьох державних премій, нагороджений орденами Слави ІІІ ст., Вітчизняної війни І ст., Леніна, Жовтневої Революції, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів тощо.
Цікаві факти з життя письменника
Останні дослідження біографів Олеся Гончара розкрили деякі факти з його життя. Наприклад, про те, що він любив писати свої твори зранку: замикав на ключ двері кабінету, відключав телефон, а коли його в цей час хтось шукав, то домочадці відповідали, що його немає вдома. Якщо з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом, О. Гончар журився: «Ляснув день». Перешкод траплялося чимало: з’їздів, засідань, депутатських обов’язків. Тож, повернувшись додому, письменник щоразу намагався надолужити згаяне.
Відомо, що саме роман «Прапороносці» став візитною карткою, з якою письменника назвали класиком української літератури. Однак у його щоденнику залишився такий запис: «Січовик заповідав класти в могилу – під голову – сідло козацьке… А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Цей своєрідний заповіт Олесь Гончар склав у січні 1982 року.
Ми пишаємося тим, що він був у нас
Твори О. Гончара перекладено на 67 мов, а творчий досвід письменника й нині засвоюється і вітчизняними, й зарубіжними майстрами слова. Якщо ж поринути глибше в його творчість, то обов’язково відкриється щось нове, досі не зрозуміле.
Шанувальники слова Олеся Гончара бережуть його книжки, знову і знову вчитуються в його мудрі думки, які й нині сучасні та актуальні.
Олена ДВОРСЬКА.
Фото: my-kiev.com