Музей історії села Карагаш, що у Слободзейському районі, розгорнув свої експозиції з 1995 року. Заснували ж його подружжя Коваленко: Петро Степанович, викладач історії та колишній директор сільської школи, та його дружина, вчителька початкових класів Парасковія Iванівна.
Вони першими принесли до музею дві древні посудини кіммерійського періоду з чорної глини, датовані VI ст. до нашої ери. Ці речі перебували у власності Петра Степановича. Він, як історик, дослідник, колекціонував багато рідкісних предметів, тому, розуміючи їхню цінність, передав у надійне місце. Це підштовхнуло місцевих жителів до поповнення фондів, у яких вже зібрано близько 2 тисяч експонатів. Поміж них, окрім чудових, ручної роботи дерев’яних меблів, – домашнє начиння, одяг, предмети побуту, вишивки, а також керамічні вироби різної форми, ґатунку, розміру та призначення.
Нинішній керівник музею Олена Ричкова зі знанням справи проводить з відвідувачами екскурсію, розповідає про історію села, його людей, про традиції та звичаї. Мабуть тому, що в експозиції зберігається більше всього виробів із глини та кераміки, завідувач музею разом зі своїм керівництвом до «Року агропромислового комплексу сільських територій та сільського туризму» ініціювали виставку «Від гончарного ремесла до популярного мистецтва».
З огляду на те, що основна робота музейників розгортається серед школярів, вихованців дитячих дошкільних установ, назріла потреба для вихователів і батьків відродити виховання дітей з метою забезпечення духовної єдності поколінь. Через сприйняття дитиною народознавчих знань можна викликати інтерес до історії предметів місцевого побуту, його виготовлення та ремесла предків, які жили в Карагаші в різні часи.
Гончарство вважається одним із найдавніших ремесел. Виникло воно в IV – ІІІ тис. до н. е., в епоху неоліту. Люди навчилися робити глиняний посуд, виліплюючи його руками. З винайденням гончарного кругу робота гончарів стала набагато зручнішою, продуктивнішою та якіснішою. Форми посуду набули симетрії, він став більш різноманітним та вишуканим. Свої вироби гончарі продавали на ярмарках та базарах, а ще возили по селах, забезпечуючи якісним посудом жителів віддалених населених пунктів. Гончарна справа – одне з найпоширеніших ремесел серед молдавських майстрів, які населяли ці місця. Вони виготовляли не тільки керамічне начиння, предмети побуту, а й глиняну черепицю, випалену цеглу для зведення будинків.
У музейній експозиції зберігаються декілька таких зразків. З властивостями цього унікального будматеріалу відвідувачів музею знайомить сама Олена Олександрівна. «Черепиця, яку ви бачите у нас, передана музею мешканцями Карагаша. Тут кілька зразків виробництва цегельно-черепичного заводу «Вільгельм Вельк і Фішер», який до Першої світової війни функціонував у с.Андріяшівка, Слободзейського району. Там її виготовляли 70 місцевих робітників. На заводі «Міцеля і Вільгельма» у тому ж селі, трудилося 80 місцевих жителів, що виробляли черепицю.
Представлений також зразок Одеського цегельного заводу та Тираспольського цегельного заводу «Красная Молдавия» (саме таку назву присвоїли підприємству в 1938 році). Черепиця дуже міцна, виготовлена з пористого матеріалу, активно дихає, пропускає водяну пару і не протікає, хоча поглинає воду. В селі й нині можна побачити цегляні будинки, криті черепицею. Вона сама по собі важка, тому в наш час її замінюють сучасними металочерепицею або профнастилом».
Найдавніші глечики та макітри, що зберігаються в експозиції, датовані кінцем ХІХ – початком ХХ століття. В такому посуді зберігали продукти. Його цінували за стовідсоткову натуральність та екологічність. Чай і лікарські трави, заварені в керамічному посуді, довгий час не втрачають свого аромату. З розвитком промислового виробництва посуду гончарне ремесло занепало. Нині воно відроджується окремими аматорами, які самостійно впроваджують гончарство в сучасне життя.
Змінюються часи та уподобання: протягом багатьох століть люди цінували керамічний посуд за його міцність, доступність і здатність витримувати високі температури, а нині – приносять його до місцевого музею. Хоча стиль «кантрі» приваблює багатьох туристів, і вони з задоволенням відвідують сільські установи культури, де можуть власними очима оглянути старовинні речі.
Христина ЖУРАВЕЛЬ.
Фото автора.