Конкурс інтерв’ю
Чому професія вчителя традиційно вважається непростою? Чому до вчителя так багато вимог у суспільства? Як приходять у цю професію? Невже серед нас є люди, що добровільно ходять до школи все життя? Про це я думав, коли йшов брати інтерв’ю у вчителя української мови та літератури Тираспольської середньої школи-комплексу № 12 Галини Григорівни Кобилянської. Скажу відверто – це моя мати. До початку роботи ми домовилися про те, що я буду звертатися до неї офіційно: на ім’я та по батькові, як це і відбувається в нашому реальному шкільному житті. Також я попросив її ненадовго забути про наші родинні зв’язки й відповідати на запитання щиро та відверто.
– Галино Григорівно, чому Ви обрали саме професію вчителя?
Г. К.: Напевно, це не я вибрала професію, а вона мене. У ранньому дитинстві моєю улюбленою грою була «гра в школу», в якій я, звичайно, була вчителем, а ляльки – ученицями. Причому їм діставалося багато зауважень за поведінку. Мені здавалося, що вчитель – це така людина, яка все знає. Значить, це – найкраща професія.
– Тобто, це була дитяча мрія, яка втілилася в життя?
Г. К.: Дитинство – це досить довго. Тому я встигла помріяти стати вчителем, балериною, художником, моряком, мандрівником, журналістом. І знову вчителем. Коло замкнулося.
– За першою освітою Ви – вчитель російської мови, літератури та німецької мови. Чому саме ці предмети були обрані?
Г. К.: Тому що Раїса Михайлівна, Ольга Карлівна, Людмила Олександрівна, мої вчителі російської та німецької мов, самі любили мову, слово і якимось непомітним, ненав’язливим способом могли прищепити цю любов своїм учням. І досі я дуже дбайливо ставлюся до Його Величності слова. «Словом можно убить, словом можно спасти, словом можно полки за собой повести», – сказав поет Вадим Шефнер і був абсолютно правий.
– Розкажіть про свій перший досвід учительської роботи.
Г. К.: О, це був невдалий досвід. На третьому курсі університету я недовго працювала у своїй рідній школі, в якій навчалася всі 10 років. Коли я пішла в перший клас, школа була десятирічна. Щоправда, закінчувала я вже 11 класів, «перестрибнувши» через п’ятий клас. Так от про невдалий досвід. Мені було некомфортно психологічно, тому що всі вчителі пам’ятали мене дитиною, ученицею. І я ніяк не могла відчути себе справжнім учителем. Усі намагалися бути уважними до мене, щоб, якщо потрібно, – допомогти. Тепер, коли я бачу, як молоді вчителі повертаються в школу, де навчалися, заздрю їхній хоробрості.
– Усі люди навчаються в школі. I вважають, що все знають про професію вчителя. Прийшов – провів уроки, перевірив зошити – і вже пора додому.
Г. К.: Прийшов – зустрівся, посміхнувся, пожартував. Провів уроки – запитав, похвалив, перевірив, оцінив, пояснив, повторив, послухав, дозволив, заборонив, утішив, заспокоїв. Потім іще раз пожартував, посміхнувся, попрощався і додому пішов. А вдома… – поїв, почав готуватися, запитав, як справи, швидко допоміг, продовжив готуватися. І вже – спати! Дійсно, робота вчителя забирає багато часу, а інакше не виходить. Немає однакових класів, немає однакових уроків. Є універсальні прийоми, але як і коли їх застосувати? Учитель повинен обміркувати та вибудувати урок для конкретного класного колективу.
– Виходить, учитель свої уроки, можна сказати, будує?
Г. К.: Звичайно. Є програма, вимоги, стандарти, обсяг обов’язкового матеріалу. Учитель повинен зробити цей матеріал живим, цікавим, корисним учневі. Та ще зрозумілим. Особливо яскраво проявилася важливість нашої професії в період дистанційного навчання. Нам спочатку здавалося, що дитина, нарешті, може й сама прочитати, вивчити, подивитися навчальні відео, пройти тест. І навіть оцінки комп’ютер виставить. Але дивно те, що діти почали проситися в школу. Вони хотіли бачити очі вчителя, скучили за його голосом. Тож учитель не просто будує, він одушевляє, я б так сказала.
– Слухаю Вас і думаю про те, що всі вчителі – щасливі люди. А чи є проблеми й труднощі в цій професії?
Г. К.: Безумовно, є. Перша – це брак часу. Дуже багато хочеться встигнути, розповісти, показати, відкрити для дітей, а урок триває 40 хвилин. Раніше було 45, дуже не вистачає навіть цих п’яти хвилин. Друга – необхідність весь час учитися чомусь новому. Потрібно не зупинятися, йти в ногу з прогресом, комп’ютерними технологіями, новими методиками. Не можна зупинитися в саморозвитку, інакше твої вихованці тебе переженуть, і залишишся ти позаду. Як же можна вчити того, хто йде попереду тебе?
– Кожен учитель вважає свій предмет найважливішим. Ви теж так гадаєте? Невже українська мова неодмінно знадобиться всім у житті?
Г. К.: Я вважаю, що всі предмети важливі. Чому? Тому що вони розкривають дитині світ, щоб вона не жила немов у темряві. А українська мова – вона прекрасна.
Ось така відбулася бесіда. Я йшов на офіційне інтерв’ю, а вийшла душевна розмова.
Гліб КОБИЛЯНСЬКИЙ,
Тираспольська СШ-К № 12,
заохочувальний сертифікат конкурсу.