ЗА ПОЕМОЮ «ПРОМЕТЕЙ» АНДРІЯ МАЛИШКА
Ніжний лірик і мужній воїн, якого по праву називають Сурмачем, – таким увійшов Андрій Малишко в життя українського народу.
Біографічні відомості
Український поет-пісняр, перекладач Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в Обухові Київської області в багатодітній сім’ї сільського шевця. Перші вірші юнак опублікував у 1930-му в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». Закінчивши Київський інститут народної освіти, він працював учителем в Овручі, після служби в армії, переїхав до Харкова й працював журналістом.
Протягом 1935 – 1940 pp. Андрій Малишко видав збірки: «Батьківщина», «Лірика», «З книги життя», «Народження синів», «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки». У цей же період написав поеми «Трипілля» (вийшли друком лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».
У 1941 – 1944 pp. поет служив військовим кореспондентом у газетах і як публіцист. Малишко працював відповідальним редактором журналу «Дніпро». За поему «Прометей», написану одразу по війні, автор 1947 р. удостоєний Сталінської премії.
У 1950-му шанувальників поезії порадувала збірка «За синім морем», написана після відвідин поетом Канади та США разом із групою діячів культури. Наступного року він теж одержав за неї Сталінську премію. Авторству Андрія Самійловича належать тексти відомих українських пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька» тощо.
Серце Великого Сурмача перестало битися 17 лютого 1970 року.
Вшанування пам’яті
Іменем Андрія Малишка названа вулиця в Дніпровському районі Києва, а також у Богуславі, Борисполі, Горлівці, Донецьку, Ковелі, Коломиї, Коростені, Луганську, Обухові, Смілі, Тернополі. На могилі поета, на Байковому кладовищі в Києві, встановили надгробний пам’ятник з мармуру роботи скульптора Галини Кальченко. Бронзова меморіальна дошка (скульптор І. В. Макогон) з 1973 року є на фасаді будинку Роліту, де мешкав поет. В Обухові, в будинку, де він народився, в 1991 році відкрили музей.
Йому присвячено науково-популярну стрічку «Андрій Малишко». На кіностудії «Укртелефільм» про поета-пісняра в 1983-му знято документальний фільм «Андрій Малишко», а 31 жовтня 2003 року Національний банк України випустив в обіг 2-гривневу пам’ятну монету, увічнивши образ літератора.
Етапи творчості
За невмирущі пісні, А. Малишка називають «солов’їним серцем України». Платон Майборода поклав на музику 30 його віршів («Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі…», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Гаї шумлять біля потоку», «Журавлі», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька» тощо), а Олександр Білаш – «Цвітуть осінні, тихі небеса…».
I етап (30 – 40 рр.) – період становлення і зростання мистецького таланту, вихід збірок поезій «Батьківщина», «Лірика», «З книги життя» тощо. Вірші оспівували життя країни, недавнє революційне минуле й сповнені героїко-романтичним пафосом.
II етап (1941 – 1956 рр.) – період воєнного лихоліття і повоєнних випробувань. Поезії наповнені патріотичним змістом («До бою вставайте!», «Україно моя», «Слово о полку», «Ярославна», «Весняна книга», «За синім морем», «Що записано мною» тощо).
III етап (1957 – 1970 рр.) – період нового піднесення таланту Малишка; розквітає пісенна лірика, філософсько-медитативна (на засадах неокласицизму), поет звертається до канонічного вірша («Сонети синього квітня», «Октави зеленого лісу»). Вихід збірок «Серце моєї матері», «Полудень віку», «Віщий голос», «Прозорість», «Дорога під яворами», «Рута», «Серпень душі». Остання вийшла після смерті поета.
Акценти творчості А. Малишка:
– любов до матері, родини;
– любов до народної пісні;
– Україна в роки найтяжчих випробувань;
– осмислення духовності та бездуховності людства;
– роздуми над сутністю буття;
– боротьба добра і зла;
– місце митця і його слова в житті.
Створивши цикл «Україно моя», Андрій Самійлович сказав: «У той тяжкий час, можливо, більш ніж будь-коли, ми зрозуміли, що наш народ вічний, що силі його немає краю, як не може бути кінця його мові, його пісням, його творчості». Найвищим досягненням митця в період незвичайного злету його таланту є поема «Прометей», написана одразу по війні. За неї поета 1947 року удостоїли Сталінської премії.
Історія написання поеми
Як свідчив автор, поштовхом до створення поеми-легенди «Прометей» стала почута ним у дні боїв за визволення Києва розповідь про відважного солдата-розвідника, родом зі Смоленщини, якого фашисти, прив’язали до дуба й спалили в одному українському селі.
Пораненого солдата переховували селяни, але вороги під час облави знайшли його. Місцеві мешканці хотіли врятувати хлопця і назвали його своїм, але відважний юнак, щоб врятувати селян, сам сказав фашистам, хто він є насправді.
Андрію Малишкові був духовно близький образ воїна, здатного на такий подвиг. Недаремно у своїх віршах і прозових творах поет уславлював людей звитяжного духу і мужніх характерів. Недаремно він перед війною написав таку баладу-легенду про героя громадянської війни, як «Опанас Біда», а вірш, присвячений Миколі Островському, розпочинав рядком: «Як Прометей над горами…» У дні війни поет, як і раніше, звертався до творчості Тараса Шевченка, в якій його, окрім інших мотивів, захоплював дух прометеїзму. Тоді ж він в одному з віршів говорить про нещадиме «гнівом серце Прометея» – серце радянського бійця («Не горе нам судилося із віку…»). Важливе й цінне в цьому творі утвердження теми священного братерства народів. Герой поета, мужній хлопець зі Смоленщини, віддає своє життя, щоб лишилися живими його брати та сестри в одному з українських сіл. Вони близькі між собою духовно, вони рідні, як рідний їм автор цієї легендарної поеми, який так звертається до героя: «О мій русявий Прометею, Загублений в ночах війни!..» і який так відчуває свою з ним спільність: «Мені здалося, що то я стою, горю…», «Що вже я спалений стою в тривожнім віці…»
Андрій Малишко з глибоким сумом розмірковує над долею смоленського юнака. Поет використовує авторський відступ, каже про те, що молодим рукам солдата треба було б трудитися, а тепло серця свого віддати коханій. Жорстока страта розвідника приголомшила селян. Лише бринять, мов луна, в їхній пам’яті останні слова солдатського заповіту:
Дивіться, люди, по мені,
Устануть інші в пломені.
Ставайте й ви в трудні походи,
Не вип’ють прокляті заброди
Живущу кров мою.
У цих словах немає й тіні розпачу, жалю, страху. Солдат вірить, що справа, за яку він віддає своє молоде життя, переможе. Тому Прометеєві не страшно померти.
В образі розвідника розкрито багато граней його душі – душі великої людини-борця. Він не тільки хоробрий солдат, а й досвідчений розвідник, гуманна людина, ніжний син, вірний товариш, людина з тонкою душевною організацією, якій не чужі жарт і мрії, сповнена великої жадоби до життя і пізнання, скромна і проста, лагідна, чуйна до чужого болю. Всі ці й інші риси характеру героя поет показує і розкриває в конкретних і правдивих умовах, типових для років жахливої війни…
Солдат звертається до людей – без відчаю, без тіні розпачу – з закликом боротися з ворогом до кінця. Він вірить, що справа, за яку віддає своє життя, все одно переможе. Упевненість у перемозі робить його твердим і непохитним у найважчу хвилину, здатним віддавати енергію і силу своєї впевненості іншим. Поет переконує читача в тому, що саме такі риси як людяність, патріотизм, мужність і самовідданість визначають характер розвідника-Прометея.
Другим головним героєм у поемі виступає український народ, уособлений насамперед в образі безіменного хлопця, що знайшов розвідника на березі річки, а також його матері, яка доглядала пораненого. Мати-українка як рідного сина прийняла воїна-розвідника. Він захищає Вітчизну, її життя, – отже заслуговує найбільшої пошани й турботи.
Усі – від старого діда до маленької дівчинки – клянуться в тому, що солдат їхній, з їхнього села. Анафоричне «це наш» якнайкраще передає ставлення селян до солдата та їхню єдність, згуртованість. Разом із тим – це нескорений, мужній народ, ладний піти на тяжкі випробування, аби тільки не видати ворогам своєї рідної людини. Хто ж вони, оті, що так твердо підтримують розвідника? Це трударі, честь і слава землі – хлібороби, ковалі, теслі… вони бачать у солдаті свою близьку людину.
Велику роль у розкритті внутрішнього стану юнака відіграють описи природи та ліричні відступи. Вони посідають значне місце в композиції поеми. Твір починається з літнього пейзажу, що дає нам відчуття краси мирного життя. Автор майстерно підібрав виразні художні деталі: «зелена круча», «кавуни лежать поснулі», «в артілях виспіли жнива». Та мирний пейзаж поступово змінюється іншим. Ми бачимо чорний дуб на чорній кручі. Він – свідок війни. Так вибудовується паралель між миром та війною, життям і смертю.
Щоб показати закоханість хлопця у свій рідний край, ніжність його душі, автор малює поетичну картину Смоленщини:
І ти Смоленщини поля
Згадав обкошені. Рілля
Біліє в бабинім тім літі…
Андрій Малишко старанно підкреслює, що герой його поеми – не тільки хоробрий воїн, а й ніжний син, вірний товариш, людина-гуманіст. Саме таким – простим, лагідним, дещо сором’язливим, сповненим жаги до життя – міг бути полум’яний герой вічного міфу – титан Прометей.
Хто такий Прометей
Прометей – герой давньогрецького міфу. До цього образу зверталися митці різних епох і народів. Прометей відкриває галерею так званих вічних образів, до яких завжди повертатиметься людство.
«Вічний образ»
У літературі «вічними» називають образи, що стали втіленням загальнолюдських рис, які є спільними для певного типу людей, явищ. «Вічні образи» – велике надбання людської культури, класичної літератури. Образ Прометея надихає людей бути мужніми, незламними, з честю та гідністю переносити труднощі та тортури, не піддаватися на спроби супротивників улестити, підкупити або залякати. Образ Прометея вчить цілеспрямовано діяти заради блага інших людей, усього людства. Цей герой неухильно виконує своє призначення, стаючи символом нескореності, героїзму, майже надлюдської мужності.
Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що був покараний богами. Звільнений Гераклом, він навчив людей будувати житло, обробляти землю за допомогою тварин. Крім того, навчив їх рахувати й писати, лікуватися цілющим зіллям, знаходити путь по зорях і лету птахів, користуватися щедрими дарами природи й став символом свободи, боротьби за краще життя.
Прометеїзм – це самовіддане служіння людям, беззавітна, незламна і непохитна боротьба людини за щасливе життя інших. Прометей Малишка – не легендарна, а реальна людина. Це типовий образ, в якому втілені найхарактерніші риси, властиві багатьом воїнам.
Ольга БУРДУЖА.
Фото: kiev-foto.info