Конкурс інтерв’ю
Мій співрозмовник – представник рідкісної та, я сказала б, загадкової професії. Віктор Богданович Бачик 25 років працював друкарем у друкарні Тирасполя. Він повернувся зі служби в армії взимку 1987 року й одного разу потрапив на Тираспольську фабрику офсетного друку. Виробництво йому сподобалося, і він пішов туди працювати.
– Як, не маючи спеціальної освіти, Ви стали друкарем?
В. Б.: На той час, як не дивно, вже практикували дуальну освіту. Це коли обраної професії людину навчають у процесі роботи. Навіть учням можна було влаштуватися на будь-яке підприємство і протягом трьох місяців здобути необхідні професійні навички. У мене знайомий працював у цій друкарні, він і запросив мене на роботу. Я погодився і майже відразу почав освоювати виробництво – друкування газет. Мій знайомий через півроку звільнився, а я залишився там практично на все життя.
– Чи не було у Вас сумнівів щодо обраного шляху або бажання змінити роботу?
В. Б.: Коли я почав працювати в друкарні, то зрозумів, що це моє місце і моя справа. Якось відразу відчув, що точно затримаюся тут. На процес друкування газет, скажу чесно, потрапив випадково. Швидше за все займався б я виробництвом етикеток або іншої видавничої продукції. Машина для випуску газет була куплена міськкомом партії Тирасполя спеціально для друкарні, й робота на ній відрізнялася від будь-якої іншої.
Починав я своє навчання з листової машини, а потім перейшов на рулонну. Мій начальник одного разу запропонував мені, новому співробітнику, піти «на газету». Ця ділянка роботи вважалася непростою, тому туди ніхто особливо йти не хотів. Основний процес на цій ділянці починався тільки о 21:00 (матеріали для газет редакції надсилали не раніше цього часу).
Досить довгим, трудомістким і копітким було саме виготовлення друкованих форм, тож і робота зазвичай закінчувалася тільки під ранок. Збирали видрукувані номери вручну. Якщо траплявся брак, випуск затягувався. Попри всі труднощі, в процес я втягнувся, і він незабаром почав мені подобатися, особливо, коли засвоїв усі етапи праці на новій машині.
– Які ще газети, крім «Днестровской правды», випускали тоді?
В. Б.: У 1990 році ми випускали газету «Бастующий Тирасполь». З’явилися й інші щоденні видання. Співробітників розділили на дві бригади, які працювали у дві зміни. У 1992-му виходило вже 55 000 примірників газети «Днестровская правда», тому в п’ятницю на роботу виходили відразу обидві зміни.
Розмаїття кольорових фарб тоді в друкарні не було. Ми могли одночасно використати два кольори – червоний і чорний або синій і чорний – тільки на першій сторінці. Я працював на цій машині основним фахівцем, тож усі нюанси про випуск газет знав. Засвоїв випуск усіх комерційних газет: «Все для вас», «Маклер». Випускали ми також і «Глас народа», і «Человек и его права», і «Тиротекс». Усі ці видання проходили через мої руки. Й усе, що друкував, читав. Читати я любив, та й досі люблю.
– Ми знаємо, що на машині, яка невдовзі стала для Вас «своєю», Ви працювали всі 25 років.
В. Б.: Правильно. Тому що ремонтопридатність у неї була висока. Ремонтувати доводилося і самому. Що станеться, якщо газета не вийде вчасно? Тоді це була НП міського масштабу. Отже відповідальність у працівників друкарні була дуже висока. Піти з роботи й не виконати хоч один етап процесу означало бути звільненим. Чи бували помилки в газетах? Траплялися. У друкарні, до речі, були свої коректори. Та все одно неточності проскакували, проте не глобальні.
– У які періоди діяльності друкарні Ви працювали?
В. Б.: Багато випробувань випало на долю нашої республіки, й друкарні разом з нею. Був непростий період, коли ми одержували зарплату бартером, час, коли працювали без опалення. Нам видавали електричні обігрівачі, але вранці після холодної ночі в приміщенні була мінусова температура, доводилося працювати у верхньому одязі. Рятувало нас лише те, що друкарський апарат був машиною повного циклу. Що це означало? Рулон паперу закладався в машину, а наприкінці процесу виходила готова газета, навіть складена за правилами. Запах фарби та паперу я не забув і досі.
Після звільнення з Тираспольської друкарні якийсь час я працював на Бендерському «Полиграфисте». Пам’ятаю, як із Росії надійшло велике замовлення на виготовлення підручників, а на підприємстві не вистачало фахівців. Тут я і знадобився. Пізніше життєві обставини склалися так, що мені довелося переїхати в Тирасполь, і я почав працювати в ДУ «Приднестровская газета», де працюю донині. Словом, газети мене не відпускають.
– Виходить, День друку – Ваше професійне свято. Ми вітаємо Вас із цією датою й бажаємо міцного здоров’я, подальшої плідної праці на благо нашої республіки й тільки добрих новин. Дякую за інтерв’ю!
Поліна КОЖЕМЯЧЕНКО, 10-й клас НПЦ м. Тирасполя, ІІ місце.
Фото автора.