Безсмертний полк, без перебільшення, – унікальне явище. За 10 років локальна акція, започаткована трьома журналістами з Томська, стала міжнародним рухом, до якого залучилися мільйони учасників майже в 90 країнах світу. Об’єднала їх спільна мета – зберегти й передати новим поколінням пам’ять про тих, хто здобув Перемогу у Великій Вітчизняній війні.
Основним проявом Безсмертного полку є парад, який проводиться 9 Травня. Діти, внуки та правнуки людей, які жили в лихоліття війни, несуть фотографії членів сім’ї. Колони нащадків переможців йдуть містами та селами в різних державах на всіх континентах.
Так було до 2020-го. Під час пандемії коронавірусу Безсмертний полк, як і багато інших форм діяльності, перейшов в онлайн-формат. Портрети фронтовиків і партизанів, трудівників тилу та дітей війни, підпільників і в’язнів концтаборів нащадки розміщували не тільки на сайті акції, а і на своїх сторінках у соцмережах, на інших інтернет-ресурсах. У громадських організаціях і трудових колективах (зокрема й у ДУ «Приднестровская газета») з’явилися «Стіни пам’яті». Сім’ї у своїх будинках оформляли «Вікна Перемоги». Новий, розширений і більш універсальний формат дозволив провести Безсмертний полк і у вигляді автопробігу.
Нинішнього року всі ці форми залишаються актуальними. Панно пам’яті оформлені на підприємствах і в установах. Родинні історії розповідають у засобах масової інформації та на Придністровському історичному порталі, а головне – у сім’ях і навчальних закладах активізувалася пошукова робота. Нащадки прагнуть більше дізнатися про всенародний подвиг, здійснений у роки Великої Вітчизняної війни, та про внесок своїх рідних у перемогу над фашизмом.
Сім’я Мельників із Кам’янки бере участь в акції вже кілька років. Бували на святковому параді, розмістили портрети героїв родини в Інтернеті. Нині прийшли з фотографією діда-прадіда на церемонію покладання квітів до Меморіалу Слави.
«Дідусь – Микола Васильович – дуже не любив згадувати минуле. У нього була непроста доля. Він народився 1919 року в селі Северинівка. Батько й мати працювали в колгоспі, виховували чотирьох синів. У страшні 1930-ті були втягнуті в жорна політичних репресій. Сім’ю вислали на північ СРСР, але на поселенні батьки довго не прожили. Підлітки, що залишилися сиротами, самі торували свою дорогу. Дідусь дуже скупо розповідав про те, що довелося пережити», – поділилася Ірина Мельник.
Сім’я знає, що 1940 року Микола закінчив курси трактористів, а вже наступної весни був призваний до лав Червоної Армії. Служив у Білорусії. Там, на прикордонних землях Радянського Союзу, і застала його Велика Вітчизняна війна. На фронтовому шляху рядового піхотинця бувало всяке: потрапляв в оточення та з боями виходив із нього; під Смоленськом був поранений і після лікування знову повернувся на фронт; знав гіркоту відступу під натиском противника і радість перемог, коли звільняв від фашистів великі міста та маленькі села. Був нагороджений медаллю «За відвагу» та іншими відзнаками. Визволяв Польщу, дійшов до Німеччини. Перемогу зустрів у Берліні.
У 1946 році Микола Мельник вирішив повернутися в Северинівку, влаштувався на роботу в Кам’янську машинно-тракторну станцію. Трактористи МТС обслуговували численні колгоспи району: орали та засівали поля, обробляли сільськогосподарські культури, збирали урожай. У селі Кузьмин Микола закохався в красиву і веселу доярку Катерину. Разом із нею працювали все життя в місцевому колгоспі, побудували добротний будинок, виховали двох дочок і сина. Встиг Микола Васильович порадіти внукам. Деколи розповідав їм про різні епізоди свого життя. Тепер дорослі нащадки ветерана війни та праці передають естафету пам’яті його правнукам.
П’ятикласник Гліб, гордо тримаючи в руках портрет Миколи Мельника, говорить:
«Прадідуся не стало у 2001 році. Шкода, що він не дожив до наших днів, що про його життєвий і бойовий шлях я дізнався не від нього самого, а зі спогадів рідних і близьких. Багато розповідав мені про те, як воював прадід, його син Віктор Миколайович. Ми з дідусем часто розглядаємо фотографії далеких років і архівні документи, що збереглися в сім’ї. Навіть із цих сухих рядків, які сповіщають про звільнені міста і вручені нагороди, видно, якою сміливою та сильною людиною був мій прадід. Усе його життя – приклад беззавітного служіння Батьківщині. Я горджуся тим, що мій прадід Микола Васильович Мельник мужньо бився проти фашизму, і вдячний йому за мирне небо над головою, за моє щасливе дитинство, за можливість радіти життю».
Тетяна ГРИЦЮК.