Письменники та поети нашого краю пишуть на різні теми, але є одна, яка живе в пам’яті людей і не забувається попри десятиліття.
Твори Петра Вершигори, Миколи Коритника, Петра Данича, а також Галини Васютинської, Віталія Сайнчина та багатьох інших літераторів відомі не лише на теренах Придністров’я. Вони по-різному розповідали про Велику Вітчизняну. Хтось ділився власними спогадами, хтось оспівував повоєнні роки. Тема війни, трагедії радянського народу так чи інакше знаходила відбиток у їхній творчості.
Галина ВАСЮТИНСЬКА (1941)
Невмирущий полк
Наш невмирущий полк – єдина доля
Улюблених батьків, дідів, синів.
В блакитні небеса із битви поля
Птахами суму кожен з них злетів.
В серцях не втамувати біль розлуки.
Світлини ваші високо в руках
Несуть з любов’ю правнуки й онуки,
А душі ваші нині – у віках.
Крокуєте в колоні поруч з нами,
Ми – разом, ми – одна сім’я:
В навчанні, праці, мріях, сподіваннях,
І пам’ятаєм кожного ім’я.
Одного ланцюга зв’язкові ланки,
Ви з нами були й будете завжди.
Рідненькі, ви постійно в пам’ятанні,
І не затьмаряться у небесах сліди.
Микола КОРИТНИК (1927 – 2007)
У деяких творах автора відлунює давно минула війна. Як приклади пропонуємо ці проникливі уривки.
Зозулині віщування
(уривок з оповідання )
…Столітня бабуся Мар’яна невтомно працює в городі, порається в хаті, а ще – вишиває. Її рушники з квітками, пташками – півниками, ластівками, зозулями – знають далеко за межами рідного села. Внуки завжди з радістю приїжджають до бабусі – на привілля, де навіть кухня розмальована. Слухають зозулине «ку-ку», рахують свої літа, бо бабусиних років зозуля вже не віщує…
– А скільки зозуля накувала нашому прадіду? – запитали допитливі Олеся і Богдан, коли вони, іноді не вірячи своїм очам, розглядали весільну фотографію, на якій у білій фаті стояла молода дівчина поряд зі струнким, таким же молодим, підтягнутим кавалером у військовій формі з позументами.
– Сорок п’ять, дорогі мої, – відповіла бабуся Мар’яна, погладжуючи голівки своїх голуб’ят. І тут же продовжила свою розповідь:
– Одного разу зозуля зовсім перестала кувати. Її не було чутно кілька днів. На душі в мене з’явилася така тривога. Пізніше я дізналася, що саме в цей час ваш прадідусь був смертельно поранений і перебував у госпіталі в Одесі. Він загинув, бо був смертельно поранений під час переправи через Дністер.
Усі замовкли.
Та вже через кілька хвилин (чи то помітили глибокий сум в очах бабусі, чи то співчували їй, чи ще з якихось причин) зовсім несподівано, в один голос, Олеся і Богдан запропонували:
– Бабусю, рідненька, ідіть до нас в місто жити. У нас є газова плита, телевізор, тепла вода, ліфт…
– Спасибі, милі, – відповіла бабуся Мар’яна. – В цій хаті я народилася, в ній гойдала в колисці вашу маму, звідси йшов на фронт
ваш прадід. Тут усе нагадує мені про нього: і складена ним піч, і посаджений ним горіх, і багато іншого. Тут буду і смерть зустрічати.
Сумну історію повідала бабуся Мар’яна своїм правнукам. А зозуля все кувала й кувала, комусь роки відраховувала, долю віщувала…
Німий і вовки
(приклад з оповідання)
Німим називали Федора, який ще в дитинстві переніс тяжку хворобу, внаслідок чого став глухонімим. Про нього в селі говорили багато чого: «Німий, – говорили одні, – може звалити однорічного бичка з ніг». «Німий, якщо його зачепиш, б’є до тих пір, поки не побачить кров», – запевняли інші. «Мухи не образить», – спростовували треті, слухаючи такі історії… Він гарно малював, ліпив, майстрував, любив тварин. Особливі стосунки в нього склалися з лошам.
Він полюбив його всім щирим серцем, викохав, випестив, і зусилля не були даремними – Луна виросла гарною ставною конячкою. Вона мала «крутий» характер, цінувала повагу до себе. Коли в селі були німці, один із фашистів захотів сісти на Луну, але вона його скинула з себе та покалічила. За це німці накинулися на неї та вибили очі. Вони поводилися як вовки, жорстокі та безпощадні, але відрізнялися від справжніх звірів тим, що вбивали не заради прожитку…
Петро ВЕРШИГОРА (1905 – 1963)
Люди з чистою совістю
Автор згадує, як розпочався його бойовий шлях, як він ішов до перемоги, з якими людьми зустрівся, наприклад, з Ковпаком і Руднєвим: «…Ось якими були ті двоє людей, що з ними звела мене доля, мене, безпартійного інтелігента, в серпні 1942 року. І сказати по правді, я не в претензії до своєї долі…». Автор з особливою любов’ю описує партизанів, серед яких були й зовсім юні бійці: «…зв’язковий восьмої роти, хлопчина років п’ятнадцяти, Володя Шишов. Цей підліток давно привертав мою увагу, але познайомитися ближче з ним якось не траплялося нагоди. Він завжди ходив у червоноармійській шинелі, що була йому до міри, за плечима теліпався трофейний карабін, коло пояса – наган у кобурі, яку він сам змайстрував з невичиненої свинячої шкіри.
Їздив він на невеличкому коні, й їздив добре… Жвавішав він тільки в бою. Пташкою літав від комроти до штабу і назад з донесеннями та наказами. Голос його дзвенів. Усні його донесення вражали мене своєю ясністю, розумінням тактичної обстановки, лаконізмом. Тоді це був уже бувалий заслужений партизан, з орденом Червоної Зірки на грудях…».
Згадує Петро Вершигора про своїх загиблих товаришів, про те, як йому доводилося розмовляти з рідними полеглих бійців. «…І ось сиджу віч-на-віч з матір’ю Тольки-ленінградця. Розказую їй про бойове життя її сина. Як він прийшов у загін, які походи зробив. Вона тремтячою рукою повертає партизанську медаль, якою посмертно нагороджено її сина, і дивиться, дивиться на мене уважно, суворо і мовчить. Благеньке пальтечко, потертий комір, старенька хустка… Вона підвела руку, ніби захищаючись від моїх ще несказаних слів, а потім стисла її в кулачок і раптом несподівано енергійно махнула нею так, як споконвіку всі руські люди, в скрутному становищі б’ючи шапкою об землю.
– Ну, не криви душею, синку. Скажи матері правду. Нехай найприкрішу. Загинув він як чесний солдат, як совість і Батьківщина вимагали? Скажи!
– Так. Як чесний солдат. Даю вам слово, мамашо…»
Петро ДАНИЧ (1925 – 2016)
Обід
(розповідь-бувальщина)
Головний герой оповідання Петра Данича на зустрічі з бойовими товаришами, що відбулася свого часу в Будинку культури села Незавертайлівка і була присвячена 60-річчю Перемоги, згадує військові бувальщини. Одна з них, найкумедніша, сталася з Іваном Дудинковим, який у серпні 1943 року визволяв Україну від фашистів.
Боєць пішов по обід для своїх товаришів і командира до польової кухні, а повертаючись назад, задумався і звернув не на ту стежку. Там його взяли в полон німці та привели радянського солдата до свого командира.
Іван не мав шансів вийти живим із тієї халепи, але завдяки своїй кмітливості він повернувся до своїх живий і здоровий. Як це йому вдалося? «…Офіцер ще раз подивився на мене і запитав:
– Попався, вояко?
– Ні, – відповів.
– Здався добровільно?
– Ні. Мене прислав до вас командир батальйону.
І такий придуркувато-веселий вигляд у мене, напевно, був у той момент, що офіцер навіть трохи розгубився.
– Виходить, у гості до нас?
– Так точно.
– З якою метою?
– Ми вже два тижні з гаком, – кажу, – стоїмо в обороні.
– Ну то й що?!
– Наша частина знаходиться прямо навпроти вашої. Сусіди зліва і справа успішно наступають, а ми не просунулися й на метр. Мій комбат оцінив вашу стійкість і вміння воювати та ось наказав із повагою принести вам обід…».
Після цього тривав допит, під час якого Іванові вдалося переконати німців у тому, що він каже цілковиту правду. Нарешті, він почув такі слова: «Майор пильно глянув на мене і заговорив, перекладач ледве встигав за ним. Слова офіцер кидав різко, жорстко.
– Слухай, Іване, мені жаль тебе. Вважай, що ти народився заново. Якщо твій командир послав мені обід з поваги, то я, як справжній офіцер, зобов’язаний відплатити йому тим же. Ось принесли наш солдатський обід. Бери казанки та йди з Богом…».
Ця історія – про людську винахідливість, вона надовго запам’яталася не тільки самому солдату, а і його бойовим побратимам.
Віталій САЙНЧИН (1943)
Чимало віршів поет присвятив цьому важкому періоду в житті великої країни. Цей був написаний до 60-річчя Великої Перемоги. Автор у ньому закликає сучасне покоління пам’ятати про героїчне минуле.
День Перемоги
Рік ювілейний, рік шістдесятий,
День Перемоги – священне свято.
Здіймемо келихи радощі й сліз
За тих, хто свято весни нам приніс.
За генералів і рядових,
За побратимів мертвих і живих.
Рік сорок перший – ми відступали,
Міста диміли, села палали.
Жита чорніли, горіли хати,
Степом безкрайнім ішли солдати.
Враз не злічити безмірних утрат,
Все переніс і стерпів наш солдат.
Сили зібрав він у праведний гнів,
Фронт повернути на захід зумів.
Час визволяти прийшов нам назад
Харків, Каховку, Орел, Сталінград
Київ, Одесу, Житомир і Крим.
«За Батьківщину! Вперед на Берлін!»
Рік шістдесятий, рік шістдесятий,
Землю Вітчизни звільняли солдати.
Та на жорстоких дорогах війни
Друзів втрачали своїх бойових.
Маки вогнисті полум’ям вкрили
В містах і селах братські могили.
Сон обеліски в степах стережуть,
Журно ромашки у полі цвітуть.
В небі веснянім летять журавлі –
Мир над землею та мир на землі.
Рік ювілейний, рік шістдесятий –
День Перемоги – священне свято.
Непідкорені
Поезія «Непідкорені» присвячена патріотам-антифашистам, розстріляним у Рибницькій в’язниці 19 березня 1944 року:
…Мовчання скорботну хвилину
Віддайте загиблим братам.
Не стали вони на коліна
І не підкорились катам…
Їхня смерть не була даремною:
…За правду, свободу і волю,
За мир на священній землі…
Автор висловлює думку, що пом’януть їх батько і мати, сини, що колись підростуть, а про їхній подвиг розкажуть біля обеліска солдати, які непорушно стоятимуть на варті миру на придністровській землі.
Ми зобов’язані пам’ятати про події, коли люди, не шкодуючи себе, билися за свою Вітчизну, зазнавали нелюдських страждань і терпіли випробування. Ми повинні розповідати нащадкам про ту війну, щоб вони берегли мир, ніколи не чули гуркоту ворожих танків і не зазнавали лиха.
Добірку матеріалів підготувала
Юлія ПОНОМАРЕНКО.