Де ховається війна?
– Де ховається війна? –
Запитав онук у діда.
– Хто її, онучку, зна… –
Одне слово, дід не відав.
А ховається війна
Недалеко від людей.
Знав хлопчина, де вона,
І повів діда в музей.
Цілий день його водив,
Показав усе підряд.
Скільки там усяких див:
Мін, снарядів і гармат!
Є землянка, дот, багнет,
Танк, що якось уцілів,
А на дубі – кулемет,
Мов гніздо яких буслів.
Клекотали там «бусли»,
Аж здіймався ураган…
Показав онук малий
Діду «мінський казан».
Ой кипіло на вітрах
В «казані» тім від атак,
Що і досі бере жах.
– Ти боїшся, діду?
– Так.
Здивувавсь онук: – Постій,
Ти ж був мужній партизан…
– Слухай, любий друже мій, –
Дід зітхнув, тоді сказав:
– Бач, страшніше, як війна,
У житті нема біди.
Хай зостанеться вона
У музеї назавжди.
Василь ВIШКО.
Бабуся
Після того, як у новому мікрорайоні заселили ще один будинок, у класі появився новачок – Максим, білявий хлопець з розумними сірими очима. Він завжди був акуратно одягнений, на уроках сидів тихо, вчительку слухав уважно. На перервах нікого не чіпав. А коли здоровило Люсик якось штурхнув його, Максим блискавично крутнувся – і Люсик опинився на землі. Всі, хто бачив це, завмерли від подиву. А Максим спокійно поміг Люсику підвестися і сказав:
– Це називається самбо. Якщо хочеш – навчу.
Звичайно, цього було досить, щоб увесь клас пройнявся до новенького повагою, хоч він і здавався диваком.
Минув час, і Максим став поводитися зовсім незрозуміло. Він спізнювався на уроки, іноді приходив до школи, не виконавши домашніх завдань, а наступного дня виконував усе, що було задано на вчора й на сьогодні. А коли вчителька питала, чому у нього так виходить, Максим, не вдаючись до подробиць, відповідав:
– Учора в мене не вистачило часу.
Звичайно, такі відповіді не могли задовольнити стареньку Ганну Михайлівну, а Костика просто обурювали. Подумаєш, діяч знайшовся! Будь-який первачок знає, що його найголовніший обов’язок – учитися. А в цього, бач, є ще якісь «важливіші» справи.
Згодом Костик почав помічати, що Ганна Михайлівна все частіше зупиняє на Максимові задумливо-тривожний погляд. А потім учительку зовсім перестала хвилювати дивна Максимова поведінка. Вона вже не ставила йому двійок, а просто запитувала:
– Максиме, ти домашнє завдання приготував?
І якщо він відказував «ні», спокійно говорила:
– Гаразд, відповідатимеш завтра.
Назавтра ж Максим уже був цілком готовий до відповіді: одержував «четвірку» чи навіть «п’ятірку» і за вчорашнє, і за сьогоднішнє завдання. Декого зі школярів така поведінка вчительки обурювала: мовляв, завела собі любимчика, усе йому можна.
…Наближалося велике свято – День Перемоги.
– Діти, – сказала якось Ганна Михайлівна, – нас із вами запрошує в гості один із ветеранів Великої Вітчизняної війни. Він розповість вам про історичну битву нашого народу проти фашистських поневолювачів і, безпосередньо, про свою участь у ній…
От усім класом підходять вони до звичайного п’ятиповерхового будинку, яких багато в цьому районі. Заходять у під’їзд, підіймаються на другий поверх. Ганна Михайлівна обережно натискує кнопку дзвінка.
Як же всі здивувалися, коли раптом двері їм відчинив… Максим!
– Чи не ти, бува, ветеран Великої Вітчизняної? – насмішкувато запитав Люсик.
– Ні, – просто відповів Максим. – Ветеран – моя бабуся… Проходьте, будь ласка.
У вітальні край довгого столу сиділа в хатній інвалідній колясці маленька літня жіночка. Очі ще молоді, обличчя привітне, водночас усміхнене і серйозне, а волосся – зовсім сиве. На військовій гімнастерці – аж три ордени: Слави, Червоної Зірки і Вітчизняної війни. А медалей!
– Знайомтеся, – сказала Ганна Михайлівна. – Надія Олексіївна, Максимова бабуся.
– Прошу до столу, – сказала Надія Олексіївна. – Максиме, пригощай товаришів.
Лише тепер Костик помітив на буфеті дві великі вази з печивом та яблуками, пляшки з ситром. На мить зчинився гамір і тут же стих: усі залюбки уминали смачне печиво, хрумтіли яблуками, смакували шумливим солодким питвом. Мовби тільки для цього й прийшли сюди.
Та ось Ганна Михайлівна нагадала:
– Діти, ми в гостях в учасниці Великої Вітчизняної війни. Надія Олексіївна ще зовсім юною дівчиною добровільно пішла на фронт і на передових позиціях була санітаркою. Вона багатьом солдатам та офіцерам врятувала життя, прямо на полі бою подавала їм, тяжко пораненим, першу допомогу, виносила їх з-під фашистського вогню! Надія Олексіївна за це й має багато нагород…
«Так он яка вона, Максимова бабуся! – з повагою подумав Костик. – Як мій покійний дідусь». Тепер він зрозумів, чому Максим іноді спізнювався на уроки та не завжди мав час приготувати домашні завдання, йому ж, мабуть, треба було і в хаті впоратися, і до крамниці та в аптеку збігати…
– А де ж?.. – мимоволі вирвалось у нього.
– Максимові батьки? – здогадалася Надія Олексіївна. – Вони на кілька місяців щороку виходять у далеке плавання, його тато механік, а мама, моя дочка, – лікарем на тому ж кораблі… Та ми з Максимом не такі вже немічні – справляємося з домашніми клопотами.
– Діти, – звернулася до школярів учителька. – Попросимо Надію Олексіївну розповісти про себе.
Надія Олексіївна розгублено всміхнулася.
– Не знаю, що мені розказувати… Як могла, виконувала свої обов’язки на війні – оце й усе.
Запала ніякова мовчанка.
– А як вас поранило? – вирвалося в Костика.
– Поранення в мене не одне, – зітхнула Надія Олексіївна. – А з цим, останнім, що дається тепер взнаки, було так.
Раннім ранком піднялися війська в наступ. Спочатку замигтіли в небі ракети: «катюші» дали залп по ворожих окопах. Потім ударили великі й малі гармати, міномети. Це називалось артилерійською підготовкою. Ідуть наші піхотинці в атаку, і я за ними – санітарка стрілецької роти.
Фашисти в окопах попритулювались, а там вибухають наші снаряди, земля стугонить, хитається під ногами, вгору чорні фонтани злітають. Того ранку для багатьох фашистів війна скінчилася.
Перенесла наша артилерія вогонь у глиб ворожої оборони, ті гітлерівці, що вціліли в окопах, відкрили по нашій піхоті шалений вогонь – з мінометів, автоматів, кулеметів…
Біжимо ми й падаємо. Схоплюємось – і знову біжимо. Переді мною біжить солдат – високий, ставний, наш ротний веселун. Усю роту розважав. Такому на війні ціни не складеш: з ним і на смерть легше йти.
І раптом він поточився, змахнув автоматом і впав. Підповзла я до нього, обдивилась, обмацала. Обидві ноги перебито і в голову, тяжко поранений… Хотіла повзком у найближчу воронку його доправити, – надто вже густо кулі свистять.
Та куди там! Хіба такого здорованя підтягнеш?..
Тоді я підвелася на весь зріст, обхопила його руками й потягла, що було сили.
Ось і воронка.
Тільки я встигла втягти туди солдата, як мене щось ударило в спину, і я впала.
Оговтавшись трохи, перев’язала рани: спочатку – солдатові, потім – собі. А як бій віддалився, спробувала звестися на ноги – не можу…
І день і ніч пролежали ми в тій воронці. Солдат втрачав свідомість, марив. Усе кликав то Марійку – дружину, мабуть, то Петрика – очевидно, синка. Коли ж приходив до пам’яті, пити просив…
Аж наступного ранку підібрали нас і відправили в госпіталь… Я ось – нічого. В лікарні після того двадцять п’ять років працювала. Щоправда, останнім часом дещо слабнути стала, – винувато посміхнулася Надія Олексіївна. Обличчя її знов посуворішало, а очі повилися глибоким смутком. Через силу мовила:
– А наш веселун Платон Волошко не дожив до Перемоги, не зустрівся вже зі своїми Марійкою та Петриком…
Усі враз звернули погляди на Костика: адже його прізвище теж Волошко!
Костик напружено подався вперед, учепившись руками в скатертину. Він зблід, не зводячи з Надії Олексіївни палаючих очей.
– Костику, ти що? – злякано обернулася до нього вчителька.
Хлопець стрепенувся, мов прокинувшись від тривожного сну, і відвернувся до вікна. За вікном ледь чутно шелестіла молодесенькими медвяними листочками гнучка тополька. На одну з її тоненьких гілочок сіла ластівка й весело защебетала, радіючи весні, сонцю й теплу.
Костик обернувся і лише тепер завважив звернені на нього тривожні погляди. Він тихо і майже спокійно сказав:
– Мій дідусь… був Платон Волошко.
Пилип БАБАНСЬКИЙ.
Гвардії Савочка
Це було в ті часи, коли доблесна Червона Армія гнала з нашої землі фашистів.
Гвардійський полк вступив в одне невеличке українське село. Тут зовсім не було людей. Та й саме село було спалене до останньої хати.
Зупинилися в селі тільки кашовари. Вони видавали обід бійцям, які проходили дорогою. Довгенько тривав той солдатський обід. Одні відходили, інші приходили. Підставляли похідні казаночки, на ходу сьорбали гарячий борщ. І вже тільки тоді, коли повз кухню пройшов увесь полк, почали збиратися в дорогу кашовари.
Саме в цей час, немов з-під землі, виріс біля кухні маленький хлопчик. Солдати аж остовпіли з подиву.
– Дяді, а ви вже наші?
– Наші, наші… – відповіли хлопчику. – А ти ж відкіля взявся?
– Коли фашисти людей виганяли та село палили, я в окопчику заховався.
Оглянули той окопчик. З подиву хитали головами.
– А тебе як звуть, хлопче?
– Савочка…
– То ти, мабуть, і їсти хочеш?
Савочка тільки облизнувся.
Кашовари щедро нагодували хлопчика. І вже почали збиратися в дорогу.
– Дяді, візьміть і мене з собою.
Порадившись, солдати сказали:
– Добре, Савочко. Будеш ти синок нашого полку. Йому пошили манюсінькі чобітки, шинельку. На плечі нашили сержантські погони, а на голову вдяг Савочка солдатську шапку.
Ніякі морози не страшні були малому вояці: що шинель гріла, а що – гаряча похідна кухня.
Дуже його полюбили й солдати, й офіцери.
Часто, бувало, кликали:
– Сержант Савочко!
Савочка негайно ж кидався на поклик: хвацько козиряв, доповідав дзвінко:
– Гвардії Савочка з’явився!
– Молодець, Савочко!
– Служу Радянському Союзу!
Часто його запитували:
– А хто твій татусь, Савочко?
– Гвардійський полк, товаришу командир! – чітко доповідав хлопчик.
– А хто мама?
– Кухня, товаришу командир!
Присутні аж похитувалися з реготу.
Хитро посміхався й Савочка.
Він, звичайно, розумів і любив дружні жарти.
Юрiй ЗБАНАЦЬКИЙ.
Цікаві факти про 9 травня
Червона Армія завершила штурм Берліна ще 2 травня, проте опір німців тривав до 9 травня, поки уряд Німеччини офіційно не підписав документ про капітуляцію.
Мало хто знає, що 9 травня 1945 р. документ про беззастережну капітуляцію Німеччини був доставлений літаком до Москви відразу після підписання.
Одного разу, саме 9 Травня, був організований найбільший салют в історії СРСР. Тоді близько тисячі гармат дали по 30 залпів, внаслідок чого було здійснено понад 30 000 пострілів.
У 2010-2011 роках на 9 травня в Росії стали популярними демонстрації з портретами ветеранів. Вони відомі під назвою «Безсмертний полк» і проводяться з метою збереження пам’яті про покоління Великої Вітчизняної війни.