Григір Михайлович Тютюнник – радянський український письменник і перекладач, педагог, майстер психологічної новели. У своїх творах Г. Тютюнник завжди приділяв велику увагу емоційній складовій, почуттям. У щоденнику він писав: «Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені».
Біографічна довідка
Григір (Григорій) Михайлович Тютюнник народився на Полтавщині в селянській родині. Григір – літературне ім’я, обране ним, щоб відрізнятися від єдинокровного брата Григорія Тютюнника – відомого українського прозаїка. Батько письменника, Михайло Васильович, репресований як «ворог народу», із таборів не повернувся.
Шестирічній Григір виховувався в родині свого дядька Филимона Васильовича, що мешкала в Луганській області. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна і дядько пішов на фронт, одинадцятирічний хлопчик, рятуючись від голоду, пішки помандрував окупованою територією до матері, в рідне село на Полтавщині. Було це в 1942 році.
У 1951 – 1955 роках юнак служив радистом на Тихоокеанському флоті. Після демобілізації він працював токарем у залізничному депо на Луганщині. «Далі настали щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті – те, що я й любив», – розповідав майстер слова.
Портрет письменника
Григір Михайлович був високий, красивий, з густим буйним чорним чубом, з вольовими рисами обличчя. Він рідко усміхався, був стриманим і зосередженим, однак під суворою зовнішністю ховалася добра, щира і вразлива душа.
Літературний побратим і ровесник письменника Борис Олійник так описав його портрет: «…вищий середнього зросту, худорлявий, половецька засмага, трохи суворі брови, з-під яких зорили карі, аж гарячі очі. Воронове крило чуприни норовливо спадало на чоло».
Творча спадщина
Починав писати Григір Михайлович російською мовою, оскільки понад 20 років перебував у російськомовному середовищі (проживав у Донбасі, служив на флоті, навчався на російськомовному відділенні Харківського університету). Українською мовою він писав уже після смерті свого брата Григорія – відомого письменника, а коли прочитав словник Грінченка, з українською мовою більше не розлучався.
Більш ніж половина написаного Григором Тютюнником – про дітей і для дітей, яких він любив по-особливому. Батьківської любові, якої сам був позбавлений у дитинстві, вистачало і його синам – Михайликові й Василькові, й усім, для кого писав.
Не встиг сказати письменник людям усього, чого хотів. Його двотомник, у якому помістилися всі оповідання, новели та повісті, вийшов уже після його смерті. За цю збірку Г. Тютюнник 1989 р. удостоєний Шевченківської премії – нагороди, на яку заслуговують не так багато українських літераторів. Якби він був живий, то вважав би це для себе за велику честь. В українській літературі автор посідає своє, особливе місце. Він – її гордість, коштовна перлина. Твори письменника ніколи не залежуються на полицях книгарень, ними цікавляться і читачі за кордоном.
Перу Г. Тютюнника належать близько 40 новел, 5 повістей, нариси, статті. Так, написав він не дуже багато творів, але кожен із них – подія в літературі. Найбільш відомі його збірки оповідань і новел: «Зав’язь», «Деревій», «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», «Ласочка», «Лісова сторожка», «Степова казка». У лютому 1980 р. його нагородили премією імені Лесі Українки за повісті «Климко» і «Вогник далеко в степу».
Григір Тютюнник переклав українською мовою твори Василя Шукшина: у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповісті «Калина червона», він перекладав і твори Максима Горького, наприклад, «Серце Данко», Івана Соколова-Микитова «Рік у лісі» тощо.
Літературознавці згадують, як одного разу автор-початківець допитувався у Григора Михайловича про секрет його творчості й так напосідав, що вивів його з рівноваги: «Слухайте, голубе. Я знаю, що ви з сім’ї, яка ніколи не знала нестатків. Ви ніколи по-справжньому не мерзли на морозі, не обливалися потом від роботи. У вас завжди все було і все є. Відповідно вам здається, що так і у всіх. Вас не кольне в серце, коли побачите побиту життям людину, ви не відчуєте її стану. Пишіть собі те, що пишете…
– Ну все ж таки, секрет є?
– Та є! Є! Повна душа болю! Передаю секрет – біль… та ви ж його не візьмете…».
Письменник акцентує увагу на тому, що головне в людині – духовне багатство, вміння бути милосердним і робити добрі справи на користь інших. Г. Тютюннику болять проблеми кожної особистості, він пропускає їх крізь себе, турбується та переймається душевними стражданнями кожного. «Інколи я відчуваю, сприймаю людину, як рана сіль», – писав він у своєму щоденнику.
Про повість «Климко»
Для розуміння художнього твору, кожному читачеві, напевно, хочеться зрозуміти й автора: хто він, який він, чому саме про це написав.
У повісті «Климко» описані події Великої Вітчизняної війни в Україні. Григір Михайлович належить до того покоління, яке зазнало голоду і холоду, тривожного чекання і сирітства. Таке важке дитинство відіграло згодом істотну роль у виборі тем та сюжетів його творів.
Читаючи повість, не можна не замислитися над тим, як складно тоді жилося дітям, адже багато їх залишилися без батьків і зовсім без житла. Тому вони вимушені були шукати собі помешкання, їжу й одяг. Про це писав він у повісті.
З правдивими й психологічно переконливими подробицями описав Г. Тютюнник подорож юного героя, що так трагічно закінчилася для нього.
Письменник і сам добре знав той маршрут, бо пройшов ним у роки окупації таким же хлопчиною, як і його герой Климко. Війна застала 11-літного Григорія на Луганщині, де він, сирота, виховувався в сім’ї дядька. Рятуючись від голоду, хлопець здолав сотні кілометрів, пробираючись у своє село на Полтавщину.
Два тижні він мандрував воєнними дорогами, перейшов фронт. На своєму страшному шляху додому довелося йому бачити й лихо, i людське благородство, тому що доводилося й жебракувати (для хлопчини це було справжньою мукою) й ночувати в стіжках сіна посеред поля, й бачити весь жах евакуації, розстрiлiв і пожеж.
Зi спогадів письменника постають трагiчнi епізоди: «Тьотю, можна у вас водички напитися?» А вона тягне воду з колодязя, дивиться сумними очима… i каже: «Та тобі, мабуть, не водички хочеться, синку, а їсти. Зайди, у нас нічого такого нема, а картопля є». Потім вона ще й вузлика зав’язала з картопелькою в дорогу».
Усе побачене й пережите ним тоді так потрясло його, що він не міг не розповісти про це, коли став письменником. І розповів, правдиво написав про дітей на війні. Це була одна з провідних тем його творчості. Проте це не означає абсолютного відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а по сіль у Слов’янськ, щоб потім продати її й урятувати від голоду улюблену вчительку і себе з другом. В основу твору покладені враження від того пам’ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
За повість «Климко» в лютому 1980 р. Г. Тютюннику було присвоєно премію імені Лесі Українки. В одному зі своїх інтерв’ю він сказав: «Кожен письменник обирає тему найближчу, найріднішу його життєвому досвіду, своєму ідеалу людини того часу, в якому він живе. Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, для мене завжди були й залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі…»
Сюжет і композиція повісті
Климко під час війни втратив свого єдиного родича – дядька Кирила. Коли донецький край окупували німецькі та італійські фашисти, дванадцятирічний хлопчик залишився безпритульним, без шматка хліба й даху над головою. Однак, Климко мав товаришів, щирого друга та улюблену вчительку. Вони теж були в біді, тож, щоб урятувати їх від голоду, Климко наважився йти по сіль в інше місто.
Він вирушив у далеку й небезпечну подорож холодним осіннім ранком. Відстань від Слов’янська до станції Дебальцево становила 88 км. Від Дебальцева до рідної станції Климка мандрувати «…ще кілометрів 60». Під час війни сіль можна було обміняти на будь-які продукти. «Іще чув Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочку чи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього».
«Йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці». Климко роздобув солі й повернувся до своїх друзів, та вже біля рідної станції його наздогнала-таки німецька куля. Війна вкрала дитинство у Климка, як і у мільйонів інших дітей, а у декого вона відібрала й життя.
Експозиція. Життя сироти Климка з дядьком Кирилом у бараку на залізничній станції. Дядько гине, станцію спалюють німці. Станційний аптекар радить хлопцеві йти на села. Климко знаходить притулок у ваговій. Друг Зульфат часто навідує Климка. На село нападають італійці, починається голод.
Зав’язка. На базарі Климко і Зульфат зустрічають свою першу вчительку Наталю Миколаївну з маленькою дитиною на руках. Учителька не має де жити, перебирається до хлопців. Климко вирішує йти по сіль і роздобути молока для дитини.
Розвиток дії. Тяжка дорога Климка. Босий хлопець зустрічається із солдатом-чехом, який дає йому плащ-намет і галети. Восьма доба в дорозі. Климко знаходить картоплю. Заходить у містечко, а потім знову йде у степ. Курінь на баштані. Починається жовтень. Хлопчик розуміє, що захворів. Робить саморобні онучі. Заходить у місто. На базарі Климко знайомиться з шевцем без ніг. Обоє рятують дівчину з хусткою.
Климко опиняється в тітки Марини. Вона просить його залишитися, але хлопець відмовляється й обіцяє, що повернеться пізніше. Взявши пляшку молока, солі й деяких харчів у тітки, Климко їде додому. Німці знаходять у поїзді людей і б’ють їх та викидають із вагона. Климко змушений решту дороги долати пішки.
Кульмінація. Климко підходить до своєї станції й думає про зустріч з учителькою і другом. Хлопець бачить втікача, розуміє, що це «свій», а його переслідують німці. Він кричить втікачеві, куди треба бігти. У Климка стріляють. «…А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль…». До друга біжить Зульфат.
Розв’язка як така відсутня. Читач розуміє, що Климко загинув майже на порозі дому.
Літературний паспорт повісті «Климко»
Тема: зображення тяжких поневірянь Климка під час фашистської окупації рідного краю.
Iдея: прокляття війни, уславлення доброти, милосердя, чуйності, щирості.
Основна думка: маленькі громадяни (діти війни) виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи було не до снаги.
Жанр: повість.
Головні герої: Климко, дядько Кирило, друг Зульфат, учителька Наталія Миколаївна з донькою Олею, тітка Марина.
Про мужність, чесність і лагідність вдачі Климка розповідається в повісті, яка страшна своєю правдою про війну і красива правдою про благородних людей.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ДИКТАНТ ЛІТЕРАТУРНИЙ ДИКТАНТ
– Що в Климкові вам подобається найбільше? (Рішучість, сміливість, бажання допомогти іншим.)
– Який вчинок Климка, на ваш погляд, був найбільш благородним? (Коли Климко вказує солдату, якого переслідують, дорогу в балку, не замислюючись про небезпеку власному життю.)
– Учинок якого персонажа ви вважаєте найпідлішим? (Чоловік, який з підводи міняв харчі на речі людей. Так він наживався на чужій біді.)
– Що означає ім’я «Клим»? (Iм’я «Клим» візантійського походження й означає милостивий, лагідний, поблажливий).
– Куди направлявся Климко? (У місто Слов’янськ.)
– З якою метою маленький хлопчик вирушив у таку далеку і небезпечну дорогу? (Щоб набрати солі й виміняти її на харчі.)
– Де спочатку ночував хлопець під час мандрівки? (У степу на соломі.)
– Хто трапився на шляху Климка? (Солдат ворожої армії.)
– Кого боявся незнайомець? (Партизан.)
– Чим закінчилася ця зустріч? (Старий солдат пожалів хлопця й дав йому галети та жменю солі.)
– Скільки діб хлопець уже був у дорозі? (Вісім діб.)
– Яка їжа була у нього з собою?
(Шість великих сухарів із білого хліба.)
– Чим харчувався хлопчик у дорозі? (Копав і пік картоплю.)
– Скільки картоплин накопав Климко? (57)
Твори, де фігурують юні герої, у Григора Тютюнника справді про дiтей, та написані не для них. Вони адресовані дорослим, щоб через дитяче світосприйняття показати їм, якої опіки потребує юна беззахисна душа в екстремальних ситуаціях. Узагалі письменник з особливою теплотою змальовував бабусь, дiдусiв i дiтей: «Я люблю стареньких i малих – i тих, i тих за мудрість i доброту».
Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули в часи війни, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював цей смертоносний вогонь душі інших дітей.
Повість «Климко» – це благодатний художній текст для виховання в дiтей найкращих людських рис. Як дорослий, він узяв на себе відповідальність за вчительку та її маленьку доньку. Заради їхнього порятунку від голоду він подолав сотні кілометрів пішки босим, часто наражаючись на небезпеку. Добрі люди пропонували залишитися в них, але Климко знав, що йоги чекають, на нього сподіваються. І виконав свій обов’язок до кінця. Повість учить добру, чуйності, людяності, вмінню долати життєві труднощі.
Ганна ЛАЗАРЕНКО.
Фото: www.calendarium.com.ua