Тисячі людей щороку відвідують літературно-меморіальний музей Героя Радянського Союзу Петра Петровича Вершигори, слухають лекції про багатогранне життя найвідомішого уродженця села Северинівка. Та особливо цінними є ті юні відвідувачі, що прийшли на екскурсію 26 березня – у 55 річницю з дня смерті знаменитого земляка. Адже саме їм належить зберігати пам’ять про цю різносторонньо обдаровану особистість, передаючи її новим поколінням.
Більшість учнів місцевої школи вже бували в музеї. А ось для першокласників тут усе нове. Вони з непідробним інтересом розглядають макет маленької хатинки, критої соломою. Ще дід майбутнього героя – Кондратій Вершигора – побудував її на кам’янистому схилі лише завдяки допомозі односельців. Вже в наші часи з’ясувалося, що стоїть вона на зсувній ділянці, тому музей довелося організовувати в іншому будинку, розташованому неподалік. Але деякі старовинні речі, виготовлені Кондратієм Прокоповичем, збереглися. Він був не лише умілим будівельником і знатним на всю Северинівку пічником, а і майстром на всі руки: виконував теслярні роботи, вирізував дерев’яний посуд. Його вироби, а також глиняне начиння та інші предмети, якими користувалася сім’я в побуті, одяг, прикрашений яскравою вишивкою, занурюють нас в атмосферу 1905 року, коли з’явився на світ Петро Вершигора. Йому довелося зазнати важкого тягаря сирітства і на власному досвіді дістати уроки людяності, коли тітка Ксенія дала притулок знедоленому 12-річному підліткові. Вдова батькового брата сама бідувала, але ніколи не відрізняла своїх дітей від прийомної дитини.
Від батьків, які до самої передчасної смерті працювали на ниві просвіти селян, Петро перейняв прагнення до читання, до творчості. Після встановлення на селі Радянської влади він став ватажком северинівської молоді. Завідував хатою-читальнею, навчав земляків грамоті, працював секретарем сільради й очолював комнезам – комітет незаможних селян. А головним його захопленням стала художня самодіяльність. Вершигора брав участь у хоровому, танцювальному й театральному гуртках; писав сценарії та ставив за ними п’єси, оформляв декорації, гримував акторів і сам виходив на сцену в головних ролях.
Коли служив в армії, був старшиною музичного взводу. А паралельно – навчався на режисерському факультеті Одеського музично-драматичного інституту імені Бетховена. Організована Вершигорою пересувна трупа Театру робочої молоді гастролювала по містах і селах України та Росії. Афіші тієї пори, програмки спектаклів розповідають нам про найсучасніші постановки молодого режисера. Своїми новаторськими ідеями він ділився не лише з глядачами – з 1935 року Петро Петрович став викладачем молдавського відділення Одеського театрального училища. А сам освоював нові знання й уміння у Всесоюзному державному інституті кінематографії. У цю пору він зняв документальну кінострічку «Радянська Молдавія», яка розповідає і про життя наших сіл Подойма та Рашків.
Закінчивши ВДІК, Петро Вершигора працює кінорежисером на Київській кіностудії. Тут і застала його Велика Вітчизняна. «Війна для мене почалася на даху Київської кіностудії, в якій майстри українського кіно створили ряд визначних фільмів. Кілька десятків гектарів фруктового саду, чудові алеї, а в центрі – оригінальний будинок з червоної та жовтої цегли з чотирма вежами по кутках… На четвертий день війни, коли мені випало вартувати на одній із веж, над студією пролетіло двадцять чорних літаків. Це було в середу о 9 годині ранку. Літаки йшли бомбити автозавод, розташований поблизу студії», — згадував Петро Петрович.
З перших днів війни він прагнув піти добровольцем на передову. І з 12 липня 1941 вже брав участь у боях, що велися на Південно-Західному фронті. Командував взводом, ротою, батальйоном. Двічі він виводив солдатів із оточення. Був поранений – і після лікування призначений начальником бригади фронтових кіно-фотокореспондентів. До нашої пори Вершигора вважається одним із провідних фотографів Великої Вітчизняної війни. З апаратом ФЕД і прибув він до партизанського загону Сидора Ковпака в червні 1942 року.
«Петро Петрович надзвичайно швидко ввійшов у нашу сім’ю, відразу завоював симпатії партизанів. Можна було подумати, що він повернувся в загін після короткої відлучки, а тепер ходить із фотоапаратом і поглядає, чи все так, як було до його від’їзду, чи не з’явились нові люди або взагалі щось таке, що конче треба сфотографувати. Проте Вершигора прибув до нас зовсім не для того, щоб фотографувати партизанів для московських газет, як думав дехто спочатку. Цей бородань, що спустився у Брянські ліси на парашуті, знайшов на війні своє бойове місце. Петро Вершигора виявився винятково спостережливим розвідником, людиною з неабияким самовладанням. Незабаром він став моїм помічником з розвідки. Мені не доводилося, як кажуть, вводити його у курс справ. Не встигли ми як слід познайомитись, а він уже орієнтувався в обстановці та знав людей не гірше за мене», – розповідав у книзі «Від Путивля до Карпат» С. Ковпак.
У складі партизанського з’єднання наш земляк брав участь у шести рейдах по ворожих тилах. Найважливішим із них був Карпатський, який розпочався 12 червня 1943 року і тривав чотири місяці! Зацікавлено розглядали юні северинівчани схему, що займає всю стіну одного з залів музею. На ній указані багатокілометрові маршрути партизанів по Карпатських горах, яскравими крапками відмічені місця бойових операцій. У цій частині України розташовувалися великі промислові центри, електростанції, склади й аеродроми противника, зв’язані між собою залізницею. Все це працювало на ворожий фронт. А кожен удар партизанів порушував цю систему. Фашистське командування кинуло на боротьбу з ними міць восьми регулярних полків, підрозділи дивізії СС «Галичина», літаки, танки. Гітлерівці контролювали практично всі населені пункти на шляху народних месників, дороги, переправи через річки. З’єднання Ковпака, що нараховувало лише 1 500 осіб, близько 200 з яких – поранені, було оточене. Погіршувало ситуацію і те, що в одному з авіанальотів розбомбили партизанський обоз – ковпаківці залишилися практично без боєприпасів і продовольства. Тоді й стала очевидною велика народна підтримка. Саме завдяки їй з’єднання вело успішну боротьбу з дуже великими силами противника. Місцеві жителі повідомляли народним месникам необхідні відомості, допомагали здійснювати диверсії. Незважаючи на те, що фашисти оббирали селян до нитки, люди ділилися з партизанами продуктами. Вони переховували та лікували поранених. І коли після жорстокого бою під Делятином ковпаківці прорвали оточення, місцеві жителі допомогли їм покинути небезпечний район.
У тій битві був важко поранений командир з’єднання Сидір Ковпак, загинув комісар Семен Руднєв. План виведення партизан із ворожого кільця (6 загонів по 200 – 300 осіб у кожному різними маршрутами відходили в обумовлене місце) здійснив Петро Вершигора. Виведення основних сил ковпаківців із гігантської карпатської пастки стало для нашого земляка іспитом на командирську зрілість, яку йому не раз ще довелося продемонструвати, очолюючи I Українську партизанську дивізію імені Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака.
Саме під командуванням Вершигори був здійснений рейд по тилах ворога в Станіславській області. З 5 січня по 1 квітня 1944 року, ведучи безперервні бої з противником і руйнуючи його комунікації, дивізія пройшла 3 600 км, форсувала 7 великих річок, 26 залізничних і 29 шосейних магістралей, пустила під укіс 24 ешелони, знищила 66 залізничних і шосейних мостів, 75 танків і бронемашин, 5 літаків, 196 автомашин, 10 гармат, 11 мінометів і понад 5 тисяч фашистських солдатів і офіцерів. У серпні П. П. Вершигорі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
«Пишіть, як можна більше пишіть… Описуйте соціальні явища, характери. Хай пишуть партизани. Навіть їх заохочуйте… А що, коли внаслідок Вашого отакого щоденника народиться книга про народ український у боротьбі за життя? З показом героїки, могутніх характерів, талантів воєнних, пристрастей людських, високих бойових піднесень, розмаху величі душевної…» Таке напуття дав Петру Вершигорі в одному з листів Олександр Довженко, з яким наш земляк товаришував під час роботи на Київській кіностудії. Розвідник, а згодом – і командир партизанського з’єднання, не нехтував дружньою порадою. Він вів щоденник, з якого вже після перемоги народилася документальна книга «Люди з чистою совістю». Ось вона – у вітрині останнього залу музею, поряд з іншими творами, що забезпечили Петру Вершигорі славу письменника, який на віки оспівав визвольний партизанський рух. Для розуміння наших юних відвідувачів вона ще, напевно, дуже складна. А ось біографічний нарис «Людина з чистою совістю», що розповідає про долю героя-земляка, буде їм не лише цікавий, а і зрозумілий. Автор – голова Кам’янського районного товариства української культури Валентина Стасішена – вручила книжки школярам із напуттям: зберігати пам’ять про режисера й актора, партизанського командира, нагородженого орденами Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького I ступеня та Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу, письменника, удостоєного Державної премії СРСР, громадського діяча Петра Вершигору.
Тамара КОРЖОВА, завідуюча музеєм.