Є у світі одне слово, перед яким усі народи низько схиляють голови. Це слово – мати. Ненька-лебедонька, порадниця-розрадниця, наставниця-заступниця, богиня-берегиня, Богом запалена свічка… Мати – велична, кохана, свята, найрідніша, найлагідніша, наймудріша, добра, чуйна, ласкава, ніжна, сердечна, душевна, витончена, надзвичайно красива, щедра, розсудлива, надійна, терпелива, щира, розважлива, найцінніша, найчарівніша, найдорожча… і так до безкінечності.
І здається мені, навіть якщо зібрати всі словники світу, то не вистачить слів, аби виразити ту безмежну любов та щиру вдячність, яку проносить людина через усе своє життя, до її величності – матері. Бо хіба може бути на світі людина дорожча від неї? Ореолом святості й вічності оповите її чоло.
«Уся гордість світу від матерів. Без сонця не квітнуть квіти, без любові немає щастя, без жінки немає любові, без матері немає ні поета, ні героя», – запевняє нас Максим Горький. І він має рацію, адже все починається з матері. Її колискова+ пісня народжує співака, її добра казка народжує письменника, її ласка та мудрість народжують учителя, її світлий погляд народжує кінорежисера і скульптора, її щоденна праця народжує хлібороба, її турбота й переживання народжують лікаря, її гаряче серце народжує захисника, а її душа народжує Людину.
Найтепліші слова
Дитина ще в матері під серцем, а ненька вже співає немовляті колискові, розмовляє з ним, немов із дорослим, розповідає, що сьогоднішня днина принесла доброго в їхнє життя. Слова її життєдайні, як джерельна водиця, вони наповнюють дитину силою та впевненістю. І вона спинається на ноги й робить перші кроки в життя, а позаду чуються слова підтримки та захоплення. Такі слова можемо прочитати у вірші придністровської поетеси Людмили Стременовської «Синочкові»:
Мій милий синочок.
Голос – дзвіночок,
Оченята – зірочки,
Щічки – ніжні пелюстки.
Мій коник-стрибунець,
Малесенький хлопчик-молодець,
Веселий, сильний і меткий,
Ласкавий, добрий. От який!
Дитинка зростає, бавиться іграшками, пізнає світ. Ось бабуся дає маленькій Галочці солом’яну ляльку. Виявляється, цю ляльку виплітала бабусі її мати. Пізніше, уже всім відома в Придністров’ї як поетеса, доросла Галина Васютинська, згадуючи незвичайну іграшку, напише проникливу поезію «Солом’яна лялька», де найтоншими словами передасть одвічний зв’язок від матері-прабабці до матері-бабусі, від матері-бабусі до онуки – майбутньої матері:
Солом’яну ляльку бабуся дістала
Як згадку дитинства зі скрині.
Цю ляльку матуся її виплітала,
ЇЇ зберегла і донині.
Матусині руки, пошерхлі й гарячі,
Ласкаво голівоньку гладять…
Згадала бабуся, всміхається й плаче,
Та сльози її не завадять…
Не та мати, що народить, а та, що до розуму доводить
Роки біжать, діти дорослішають, а з ними більшають хвилювання й тривоги матусь за майбутнє їхніх дітей. У наступних поезіях наших земляків знаходимо рядки, пройняті безмежною материнською турботою, ніжністю, вболіванням за щасливе життя дитини, батьківськими настановами та пересторогами. Людмила Стременовська вже своєму дорослому синові пише:
Синочку мій милий,
Ти вже дорослий.
Дай Бог тобі, сину,
В життєвій дорозі
Iти, не спіткнутись,
Співати, не збитись,
В коханні не зрадить,
А щастя напитись.
З лукавим не знатись,
А правдою жити:
Батьків шанувать,
Батьківщину любити.
Вдячний син, талановитий придністровський поет Володимир Поята, з сумом і болем, але з великою вдячністю, згадуватиме слова-настанову своєї матусі, Ганни Юхимівни, яка все своє життя працювала в колгоспі:
Мамо, ти казала: «Вчися добре, сину,
А я у колгоспі гнутиму вік спину»…
Пам’ятаю, мамо, всі твої турботи,
Ти моя молитва і моя скорбота.
Галина Васютинська теж не залишилася без неньчиної спадщини:
Ненька мені в спадщину лишила
Доброзичливість, душі тепло,
Сірі очі та волосся біле, –
Вже його снігами замело.
До старих – увагу і пошану,
До малечі – ласку і любов;
Підійматись до роботи рано,
Не лінитись, щоб заграла кров.
Не гнівитись дуже на недолю,
І на зло добром відповідать.
Треба наполегливість і волю
Для мети високої зібрать…
Хто сказав, що ангелів не існує? Просто на Землі їх називають «мама».
Наші дорогі матусі, виряджаючи дітей у дорогу життя, ви всім серцем бажаєте нам, своїм дітям, щасливої долі. Віталій Сайчин згадує:
Де з дитинства знайома дорога,
Похилилися верби старі.
Серцем, сповненим болю й тривоги,
Виглядають на нас матері.
Вони нас до воріт проводжали
В незнайоме тривожне життя,
Щастя й долі навіки бажали,
Свято вірили у майбуття…
Попри великі відстані, вони, наші найвірніші ангели, завжди поряд, завжди вислухають, допоможуть, розрадять, приголублять, завжди намагатимуться вберегти своє дитятко від усього недоброго та злого. Саме про це у своїй поезії «Ви берегиня, мамо…» пише Надія Делімарська:
Ви берегиня, мамо, ангел мій, –
Я так боюся втратить факел цей.
Ви у молитвах, у віках безсмертних,
Завжди готові на найбільшу жертву…
…В тернистій стежці зоряна дорога,
Яку матуся вимолила в Бога,
І на колінах вистоять не в змозі,
Злетіла. Тінь чекання – на порозі.
Навіки – вічна і свята
«Життя іде, і все без коректур», – написала Ліна Костенко. На жаль, час хутко лине: годинник життя відраховує хвилини, секунди. Від нас білосніжними птахами летять душі найрідніших, і ми звертаємося до них:
Матусю, розкажи мені,
Якими ходиш ти краями?
Знялась у небо навесні
Навік з сумними журавлями.
Мені лишила біль і сум,
Буває в розпач поринаю.
З моїх ти не виходиш дум,
Завжди чекаю і кохаю…
Галина Васютинська
Як зійде у Святвечір зоря вечорова,
І дзвони задзвонять вночі,
Згадається матір в цей час празниковий –
І жевріє сум на душі…
… Давно вас немає, матусю, на світі,
Та кожен Святвечір мені
Та ваша лампадка із далеку світить
У ріднім, далекім вікні.
Володимир Поята
З повагою та любов’ю
Неможливо назвати всіх поетів, які оспівували у своїй творчості образ матері. Неможливо проаналізувати на одній сторінці всі поезії, в яких возвеличується образ матері. Про це можна говорити довго, бо мати – це вічність.
Не маючи такого хисту і таланту, як наші відомі поети-земляки, кореспондент газети «Гомін» щиро любить свою неньку, бо завдячує їй життям. Ще коли вона була маленькою, мати вчила її писати твори та вірші. Саме матуся прищепила їй любов до слова, і сьогодні їй присвячені рядки вірша «До дня народження матусі»:
Осіннім листом падають роки.
Зима фарбує скроні білим цвітом.
І з кожним днем мудрішають думки,
А у душі весна танцює з літом.
Весна в твоїй душі, весняний погляд твій
І серденько твоє весни теплом зігріте.
Колись на Землю цю приніс букетик свій
Прекрасний, чарівний весняний місяць квітень.
І квітів там було… безмежна кількість всіх:
І пролісок, і ряст, і цілий ряд півоній…
І звідусіль лунав весни прекрасний сміх,
А вітерець висвистував мелодії гармоній.
Так ти прийшла у цей безмежний світ.
І серед тих квіток була ти просто фея:
В дитинстві – ніжний яблуневий цвіт,
У юності ж розквітла, як лілея.
І молодість тобі дала красу,
Шалений трепет ніжності й любові.
А зрілість кинула краплинки, мов росу,
На пелюстки троянди калинові.
Ти, наче квітка, мамо, наче птах,
Ти найпрекрасніша у світі й найрідніша.
Життя твоє – великий альманах,
Що не сторінка, то поема в віршах.
Нехай у тебе буде все гаразд.
Здоров’я зичим, радості, достатку.
Нехай «фортунить» і «везе» стократ
І щастя хай приходить в твою хатку.
Осіннім листом не біжіть, роки!!!
Зима, забудь свій пензлик білосніжний.
Нехай весна танцює залюбки
Із літом вальс-життя шалений і безмежний.
Дітям безжального технічного прогресу
Сьогодні всі кудись біжать, метушаться, намагаються всюди встигнути, наздогнати, перегнати… У кожного в руці – телефон, у вусі – телефон, у кабінеті – комп’ютер, вдома – комп’ютер. Перебуваємо ми на землі чи в небі, на морі чи в пустелі, – всюди нас оточує сотня гаджетів. Здавалося б, – усе супер. Ми можемо звернутися, дотягнутися до будь-якої людини на планеті.
Та, на жаль, у гонитві за «новим» і «блискучим» ми пробігаємо повз найрідніших нам людей. Як прикро, що нині замість «Доброго ранку, матусю» наші мами чують: «Не заважай, я розмовляю зі своїми друзями в чаті». Як прикро, коли дорослий син роз’їжджає-катається на модному «Мерседесі», а заїхати на хвилинку до мами йому бракує часу. Як прикро, що сучасні бізнес-леді безжально переривають зв’язок поколінь, коли роблять вибір: родина чи кар’єра.
Сьогодні звертаємося до своїх сучасників, які вже давно перестали називати своїх матусь на «Ви». У народі кажуть, що материнська любов найсвятіша. Найвищою подякою для неї є щира шана і любов дітей. Тож любімо їх, бережімо їх, наших найрідніших матусь.
Любіть своїх матусь, не забувайте!
Дзвоніть, пишіть, летіть і приїжджайте!
Цінуйте ті хвилини, що ви з ними.
Поки вони живі, ви ще дитина…
Оксана IВАСIВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
Фото: https://www.pexels