Бої, що за часів придністровського конфлікту розгорталися біля села Кочієри, й досі вважають найбільш напруженими та виснажливими. Багато наших хлопців і чоловіків – захисників молодої республіки – загинуло в цьому протистоянні. Серед полеглих під Кочієрами значиться й ім’я Андрія Войта. Наша розповідь присвячена його пам’яті.
Українець Андрій Войт народився 17 грудня 1971 року в Рибниці. Там же здобув середню освіту, а в народному ополченні був з 17 березня 1992-го. Загинув 21 червня 1992 року біля села Кочієри. Посмертно нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я».
Зі спогадів Раїси Вікторівни, матері Андрія, знаємо, що: «…він ріс розумником, тямущим хлопчиком. З самого раннього віку легко запам’ятовував віршики та довгі казки. У дитсадку малюк охоче брав участь в іграх, виразно декламував вірші й танцював на дитячих ранках, а ще Андрій дуже любив грати у війну. Ця нова пристрасть з’явилася в нього, коли йому було лише три рочки від народження. Він лягав на підлогу, розгортав своє пластилінове «військо» – солдатиків і «танчики», і так, лежачи на боку, маленький «командарм» воював.
Іще Андрій рано навчився читати, книжки полюбив з дитинства. У школі в сина теж справи просувалися непогано. Він завжди мав багато друзів, знаходив їх напрочуд швидко, і завжди з усіма ладив».
Не пам’ятає Раїса Вікторівна за сином звичних у такому хлопчачому віці розбірок чи бійок. «Усі непорозуміння Андрію вдавалося усувати, всі негаразди розв’язувати миром і ладом… А ще він з дитинства був привчений допомагати по дому та по господарству. До того ж у нього вистачало часу ще й побігати з товаришами». У старших класах Андрій по-справжньому відкрив для себе чарівний світ книг, літератури й приділяв цьому захопленню весь свій вільний час.
Після школи юнак «загорівся» бажанням поїхати до Миколаєва, вчитися, проте мама була проти. Так він потрапив до профтехучилища і став зварювальником. Згодом за направленням від військкомату закінчив курси водіїв. Андрій уже кілька місяців працював у СУ-15, звідки його призвали до армії.
«Комунікабельний, відкритий, син скрізь легко спілкувався з людьми. Перед службою в армії Андрій познайомився з дівчиною. Спочатку він служив у Миколаєві, в навчальній частині, потім за розподілом потрапив у Ленінградський військовий округ. Там молодий солдат став справжнім морським десантником, служив біля космодрому «Плесецьк» у береговій охороні. Служба давалася Андрію легко, солдатом він був умілим: стріляв добре, на змагання їздив, займався спортом. Тому чергові солдатські звання йому надавали в належні терміни», – згадує мама.
Після служби в армії Андрій влаштувався працювати на станцію «АВТОВАЗ», паралельно закінчив курси кранівників при насосному заводі. Йому дуже хотілося працювати на Рибницькому металургійному, а поки не було місця, він здобував знання і трудовий досвід. На той час у Придністров’ї вже починалися тривожні події. Андрій отримав повістку з військкомату на збори, на перепідготовку. Принагідно ходив на збори козаків, їздив у зону конфлікту, яка невдовзі стала зоною бойових дій.
Якось повернувся додому з забинтованою рукою, на запитання мами відмахнувся: «Трохи зачепило». Мати дуже просила, благала його: «Давай поїдемо, все кинемо – й поїдемо!». Та він був невблаганний: «Мамо, як же я не піду? Там – мої хлопці! Як же я вдома залишусь? Я вмію воювати, добрим солдатом в армії був. Та й ненадовго я, всього на тиждень з’їжджу і буду вдома!».
Незабаром ситуація в республіці ще більше загострилася. Андрій дістав свою армійську форму, берет. Виправ, повісив одяг сушитися і попросив: «Мамо, а приготуй мені паляничок з картоплею!». Мама підхопилася: «Звичайно, синку, звичайно миленький!». Андрій начистив картоплі, а вона стала до плити. Готувала синові та плакала. Раз по раз підходила до нього: «Не ходи, синку! Не ходи на війну!».
То був їхній останній вечір. Останньої ночі син ночував удома. Вранці за ним заїхав Олександр Бєлінський – його дядько, кадровий військовий. Так Андрій поїхав на війну…
Через тиждень він не зміг приїхати додому: загострилася ситуація під Бендерами, тож на відпочинок їх не відвели. У ті спекотні, криваві дні літа посилився тиск не лише на Бендери. Щільність вогню відчувалася по всій лінії зіткнення, відчули її й ополченці. Після того, як Андрій з хлопцями відстояв тиждень в окопах, командир відправив їх на точку «Мар’їн гай», охороняти бойові танки. Ніхто з них поки не знав, що супротивник уже виставив у розташуванні «маячки», які забезпечували ведення прицільного вогню по цій території. Про це стало відомо вже згодом.
Андрій змінився з передової і спав у будиночку лісника. Коли почався артобстріл, він вибіг зі зброєю і стрибнув в окоп. Тепер уже важко сказати, чому він вирішив під обстрілом перебігти в наступний окоп, на розі будинку. Перебігаючи, випустив з рук підсумок із патронами. Нахилився на бігу, щоб підхопити, але метрів за двадцять від нього рвонув снаряд. Потужною вибуховою хвилею Андрія відкинуло вбік, і більше він з землі не піднявся. На дворі стояло літо, неділя, 21 червня 1992 року.
Його дядько, Олександр Бєлінський, сам повіз Андрія додому. Ховати. Після прощання на міській площі, його відспівали у храмі, який тоді ще будувався.
Згодом знайомі дівчата Андрія розповіли його матері, що перед від’їздом він прийшов до них із квітами і сказав: «Не забувайте мене, дівчата, я звідти не повернуся».
Похований Андрій Войт на Алеї Слави міста Рибниці.
Дмитро ВЛАДОВ.