У дитячі роки він мріяв стати кухарем, в юнацькі – став чемпіоном Молдавії з боксу у другій категорії. Набувши життєвого досвіду, очолив спеціалізований центр «Колесо».
Микола Никифоренко – діловий чоловік, знайомий багатьом автовласникам, які потребують консультацій з догляду та ремонту своїх «залізних коней».
– Чому серед такого різноманітного й досить багатого вибору, що стояв перед Вами, Ви зупинилися на ремонті автомобілів?
М. Н.: З самого дитинства в мене, як і будь-якого хлопчика, в пріоритеті було все, що мало кермо, колеса та мотор. Мені хотілося розбирати, ремонтувати, складати вже розібрані модельки, хоча не завжди це вдавалося. То був мій особливий світ, у якому я відчував себе дорослим, таким як тато. Хоча в нашій сім’ї на той час машини не було, але була у мого дядька.
– Де Ви дитинство своє провели, де навчалися?
М. Н.: Народився в Бендерах. Та коли мені виповнився один рочок, мого тата Володимира Кириловича Никифоренка перевели на завод ім. Кірова, до Тирасполя, дали квартиру на Балці (Октябрський мікрорайон) поряд із СШ № 12. Там я і навчався в пору, коли її очолював Марат Йосипович Іосенкін. Школа мала авторитет при ньому і була єдиною установою в місті, де діяв гурток картингу. Я відвідував заняття, що відбувалися на задньому дворі. Мене зачаровували невеличкі карти, на яких влаштовували гонки, подобався ні з чим не порівнянний запах машин.
– Ви ганяли на картах?
М. Н.: Я боксом займався з 1987-го до 1995 року, навіть став чемпіоном Молдавії у дорослій категорії та увійшов до складу збірної країни. Моїм тренером був Анатолій Григорович Довгопол, дуже порядний чоловік і чудовий наставник. Він навчав нас не лише боксу, а й вмінню творити характер, досягати поставленої мети, йти вперед і перемагати. Ми з ним і в походи ходили, й велопрогулянки здійснювали. Він був для нас другим батьком.
– Ви ж ніби прагнули «подружитися» з автомобілями?
М. Н.: Це правда. У 1992 році я закінчив 9 класів, і переді мною постало питання: куди піти вчитися. Однак трагічні події примусили батька вивезти нас із братом на літо до родичів, що жили в Україні. Повернувшись до Тирасполя, він сам, не довго думаючи, заніс мої документи до профтехучилища № 5 (технікум ім. Гагаріна), де свого часу навчався і мій старший брат Андрій. Там я згодом освоїв спеціальність верстатника широкого профілю, опанував уміння працювати на токарному, фрезерному верстатах.
– Здійснилося те, до чого прагнули?
М. Н.: Взагалі, я дуже хотів стати кухарем. На Балці розташовувалося кулінарне училище, його учні на літо виїжджали на практику на Чорне море. Я їм заздрив і хотів бути як вони. Здавалося, це найкраща справа на світі: жити біля моря, відпочивати. Однак, мій батько відрізнявся далекоглядністю, тому запропонував переглянути свої уподобання.
– Чудеса! Така крута дорога до нинішньої Вашої справи.
М. Н.: Життя досить непередбачуване. Ніхто не знає, що станеться завтра або за рік. Мені пощастило, що батько вкладав свою душу в наше з братом майбутнє. На превеликий жаль, він пішов із життя. Ми його дуже любили.
– Не шкодуєте, що не втілили в життя свої дитячі та юнацькі бажання? Ви ж не думали ставати підприємцем? За великим рахунком нині Вас можна назвати саме так.
М. Н.: Ні, не шкодую, навіть думки такої ніколи не виникало. Взагалі, вважаю, що шкодувати за нездійсненими намірами, – марна праця. Треба рухатися вперед, думати про майбутнє.
Ми з братом під час навчання в технікумі практику проходили на заводі Кірова, потім у Москві трохи попрацювали. Там набули певного досвіду, хоча вже у 1997 році повернулися до Тирасполя та разом із моїм однокласником відкрили майстерню шиносервісу. Так починався наш бізнес. На початку 90-х такий вид робіт у народі називали просто «вулканізація».
Спеціалісти використовували старі прилади, та, як кажуть, допотопне обладнання. Згодом, коли в Тирасполі почали з’являтися автомобілі іноземного виробництва, ми свою невеличку майстерню оснастили сучасним автоматичним шиномонтажем, електронним балансуванням, хімічною вулканізацією для ремонту камер та покришок тощо. Ми прагнули все робити красиво, якісно, так, щоб до нас не було жодних претензій, а для цього необхідно було використовувати технології фірми-виробника.
– Виявляється, все не так просто: треба мати, свого роду, маленький заводик, щоб іномарку «вилікувати» та привести до ладу, чи не так?
М. Н.: Звичайно. Саме тому стало зрозуміло, що для якісного ремонту необхідно вчитися та набувати нових навичок. А де це можливо? Там, де ці іномарки й виробляють. Світ динамічно змінюється, а ми – сучасні люди, тому цілком логічно, що повинні розвивати й спектр послуг для надання їх автомобілістам.
У Москві на виставці «Автомеханіка» я познайомився з представниками фірми «BOSCH-автосервіс», підписав з ними угоду про співпрацю. Ми зобов’язувалися працювати відповідно до концепції фірми, використовувати її новинки, обладнання, бути лояльними саме до її продукції. Нам також надали можливість пройти курс навчання на базі підприємства. Воно було недешевим, але вартувало того.
Першим у 2002 році до Мюнхена поїхав я, потім мій брат. Ми пройшли там курси з ремонту автомобільних шин. Наші співробітники здобували знання і досвід уже в навчальному центрі BOSCH у Києві. Особливо активним у становленні наших спеціалістів вважаю період 2018-2019 років. Таким чином, усі, хто у нас нині працює, набували практичного досвіду саме на обладнанні та під керівництвом фахівців фірми. Тепер це відмінні спеціалісти, яким можна довіряти.
– Ваш спеціалізований центр «Колесо» відомий у Придністров’ї, а його авторитет не викликає сумнівів. З першого погляду вражає чистота, порядок, всі інструменти розкладені, ніби в операційній, працівники в чистих комбінезонах. Як вдалося досягти такої якості обслуговування?
М. Н.: Усе насправді так. Ми поважаємо наших клієнтів і все тримаємо в порядку, замовлення виконуємо якісно, щоб не викликати нарікань. Я вважаю, що дотримуватися порядку, де б то не було, вдома чи на роботі, взагалі притаманно людині. Навіщо дратувати когось, навіщо наживати собі погану славу, витрачати на розборки час і нерви, коли якісне виконання тієї чи іншої послуги працює на наш авторитет. На цьому ми й тримаємося.
– Чи навідуються до Вашого центру представники фірми-виробника?
М. Н.: Так, вони бувають у нас час від часу. Керівництво BOSCH звернуло увагу на чітке дотримання нами всіх умов угоди й нагородило нас особливим, спеціальним, знаком за високі досягнення в процесі навчання своїх співробітників. Не всі центри так добросовісно працюють і вкладають гроші у підготовку своїх працівників.
Ми з самого початку нашої діяльності, ще в далекі 90-ті роки, маючи невеличку майстереньку, дотримувалися чистоти в приміщенні. Для мене і всіх моїх колег це одне з головних правил і достоїнств. Чистота і порядок на робочому місці свідчить про порядок у головах.
До речі, мені пропонували переїхати до Німеччини, обіцяли там непогані умови. Заманювали порядком і чистотою, порядністю, чесністю у взаєминах клієнта і виконавця. Я не приймав подібні пропозиції, бо хотілося у себе вдома, де я народився і живу, довести, що тут також є порядні та чесні люди, що й ми можемо зробити не гірше. На цьому побудований наш сервіс з надання допомоги автомобілістам.
– Яким правилом Ви керуєтеся, вибудовуючи взаємини з клієнтами?
М. Н.: Я віддаю перевагу золотому правилу моралі: «Як хочете, щоб люди вчиняли відносно вас, так і ви чиніть відносно них». Що може бути простіше? Мені, наприклад, приємно саме так обслуговувати своїх клієнтів. Коли ж самому доводиться бувати в ролі споживача в магазині, кафе чи будь-якій іншій установі, я також звертаю увагу на сервіс, обстановку і порядок, ставлення до мене продавця чи офіціанта. Ввічливе та шанобливе обслуговування сприяє тому, що вже і з грішми не шкода розлучатися (говорить, сміючись).
– Чи приїжджають автолюбителі з інших населених пунктів до Вашого центру?
М. Н.: Місто у нас не дуже велике, всі знають одне одного, розповідають друзям, родичам, діляться враженнями від обслуговування саме тут. Ми всіх поважаємо, всі для нас однакові. З інших міст приїздять тоді, коли не можуть дістати послугу у себе вдома. Ми, крім усього, пропонуємо сезонне зберігання шин. Чистимо їх, миємо, консервуємо і закладаємо в спеціальних приміщеннях, де витримується стабільна температура, до нового сезону. Клієнтам це дуже подобається, бо так надійніше і зручніше.
– Ви нещодавно, на День підприємця, отримали нагороду. Хто Вас відзначив?
М. Н.: Це грамота Мінекономрозвитку, за підписом міністра Сергія Оболоника. Я не очікував, якщо чесно. Мене запросили в Катерининський парк, я приїхав, а там така приємна несподіванка.
– Коли Ви все встигаєте робити? У Вас, мабуть, і сім’я – жінка та діти?
М. Н.: Моя дружина Алла вкладає час і душу у виховання дітей, захоплюється квітникарством. У нас дорослий, 21-річний син Кирило, студент ПДУ, займається боксом. Чому саме цим видом? Можливо, для виховання характеру, загартування сили волі. Донечка Софія має 13 років від роду, навчається в міській гімназії, вивчає англійську та німецьку мови, захоплюється грою на фортепіано та малюванням, освоює ази творчості в ДХШ ім. О. Фойницького. Вона вже двічі виступала на великій сцені з симфонічним оркестром під керуванням Григорія Мосейка в проекті «Юні таланти Придністров’я».
– Вам вдалося побувати на виступі дочки?
М. Н.: Аякже! Я не міг собі дозволити пропустити таке свято. Для дітей необхідно завжди знаходити час.
– Ви строгий начальник?
М. Н.: Ні, я нормальний керівник. На роботі ми проводимо більше часу, ніж вдома. Це вже як друга сім’я, де всі відповідальні за кожного, турбуємося одне за одного.
– Якщо ми вже заговорили про сім’ю, то чи є у вас сімейні традиції?
М. Н.: Мабуть найважливішою з них є спільні з дітьми прогулянки, відвідання театру, ми ніколи дітей не залишали самих. Де б ми не були, де б не подорожували, ми завжди з ними. Вдома разом готуємо якісь страви, печемо, варимо. Це наше, те, що присутнє саме в нашій родині. Я сам умію і борщ зварити, й запіканку чи баницю спекти, або навіть великодні паски. До речі, цього року ми самі їх напекли, хоча в магазинах продавалося багато вже готових, на всі смаки, але ми на сімейній раді постановили, що виготовимо власними силами. Нам це вдалося.
– Ви любите читати книжки?
М. Н.: Мені з дитинства до вподоби Конан Дойль, Олександр Дюма, твори якого я перечитав, Жюль Верн. Щоб читати, мені треба було залишитися на самоті, в тиші, щоб на вулиці йшов легенький спокійний дощик, батьки нікуди не посилали, ніяких завдань не давали. Тоді це було справжньою насолодою.
– Що Ви не могли б вибачити людині?
М. Н.: Мені не доводилося зустрічатися з такими людьми, яких не можна пробачити. Я нікого ніколи не засуджую, не звинувачую. Можливо тому, що на моєму шляху завжди траплялися добрі люди. Мої мама і тато також стверджували, що їм пощастило товаришувати лише з людьми порядними.
– Які людські риси Вам імпонують?
М. Н.: Чесність, порядність, відкритість, щирість. Викликають повагу люди, які вміють радіти життю. Часом трапляється, що одні завжди чимось не задоволені, а інші раді тому, що мають, і тим щасливі.
– Що для Вас важливіше сім’я чи робота?
М. Н.: Робота для мене – це самовираження, це важлива частина мене самого. Але заради рідної людини я готовий відсунути її на другий план.
Iрина МАСЛОВА.
Фото автора.