У рубриці «Свічка пам’яті» герої наших розповідей, їхні рідні, товариші та друзі часто наголошують, що бої під Кочієрами були найбільш напруженими та кровопролитними.
Наш нарис сьогодні присвячується пам’яті Олександра Бабія. Він одного дня з Андрієм Войтом (про якого вже писалося) вступив у народне ополчення. І загинули вони теж одного дня, майже одночасно. Під мінометним обстрілом, саме там… під Кочієрами…
Народився Олександр Бабій 13 вересня 1955 року в селі Придністровське Кам’янського району Молдавської РСР, українець. Перед початком конфлікту працював на Рибницькому заводі ЗБВ-8. До народного ополчення вступив 17 березня 1992-го. Загинув 21 червня 1992 року біля села Кочієри. Посмертно нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я». Похований на Алеї Слави міста Рибниці. Ось така коротка інформація про мого земляка.
Був у Сашка старший брат Женя. Після закінчення школи та служби в армії брат одружився і поїхав.
Зрозумів тоді Олександр, що тепер має стати для батьків надією та опорою. Після закінчення школи в рідному селі, його призвали до армії. Служив Сашко в Новотроїцьку, писав часто, щоб його мама недаремно зазирала до поштової скриньки, яку він спеціально перед армією пристроїв їй на хвіртку.
Після служби в лавах Радянської Армії юнак вступив у Сорокський технікум, де здобув спеціальність механіка. Вивчився і повернувся в рідне село, до батьківського дому. За серйозність, самостійність та відповідальність, властиві його характеру, Сашу запросили майстром виробничого навчання до технічного училища. Працював він добре, показники його підопічної групи були успішними.
У паралельному потоці працювала майстром дуже молода і симпатична дівчина Женя, яка поглядала на Сашка з цікавістю. Вони познайомилися ближче, став Сашко її вечорами додому проводжати. Якось прийшов додому й відразу випалив: «Мамо, тату, я одружуюся!»
Зраділи батьки такому рішенню. Незабаром справили весілля, і молоді стали жити в Сашковому домі з його батьками. Жили добре, дружно: разом на роботу, разом додому. Та згодом якось поменшало в Сашка веселощів. А незабаром він оголосив батькам: «Ми переїжджаємо до Рибниці жити. Вас не кину, допомагатиму. Потім і ви до нас у місто переберетеся».
У Рибниці молодята влаштувалися працювати в СПТУ мікрорайону Вершигори. Жили в гуртожитку, приїжджали у вихідні до Сашкових батьків. Потім Сашко все частіше приїжджав до них сам, а одного разу сказав, що вони з Женею розлучилися.
Олександр влаштувався працювати на насосний завод, а невдовзі перевіз батьків до себе в місто. Тепер вони мали свій будинок і знову жили разом. Часом до Сашка заходили друзі, здавалося, що він жив у цьому місті завжди. Молодий чоловік знову багато посміхався і жартував.
Час минав, настав 1991-й, а за ним – 1992 рік. Сашкові батьки розуміли, що їхній син, їхня надія та опора, який завжди жив із відкритою душею – не відсиджуватиметься вдома. Так воно і сталося.
«Сашко Бабій… Найбезжурніша людина з тих, кого я знав у своєму житті, й там, в окопах. З такими людьми набагато легше переносити випробування. Загинув Сашко на позиціях «Роги – Кочієри». Було тихо, не стріляли. Хлопці сходили на вечерю, для чого їм треба було піднятися трохи вище за окопи. Коли ж вони поверталися, почався обстріл. Він потрапив під розрив міни… Я приїхав вивозити його. І побачив, як Сергій Кузнецов під обстрілом повзав навколішки, збирав його останки на плащ-намет.
Стрілянина не стихала. Зрозумів я, що не дадуть мені спокійно від’їхати, вивезти загиблого товариша. Попросив хлопців постріляти у відповідь, дати мені можливість вибратися з окопа. Розвернув свій УАЗик та повіз його до Рибниці, ховати», – розповів захисник Придністров’я Олексій Корчинський.
«Позиція, на якій ми стояли, називалася «Черемха». Праворуч від нас, понад Кочієрами розташовувалася позиція «Клен», біля якої й загинув Сашко… Вірний та надійний друг. Життєрадісна людина, яка не вміла ображатися. Таких рідко зустрінеш, – поділився спогадами Сергій Гарбузняк, голова ордена Пошани ГО «Рибницький Союз захисників ПМР».
От іще спогад від Сергія Кузнецова – друга і бойового соратника Олександра Бабія: «Коли для всіх нас настав час випробувань, я вступив у народне ополчення металургійного заводу, де працював. Сашко побачив мене у формі, поділився зі мною журними думками: «Батьки в мене дуже слабі, шкода їх. Але, розумієш, не можу дивитися, що ви йдете туди, ризикуєте життям за всіх і за мене, а я тут прохолоджуюся у спокої та теплі».
Незабаром я побачив Сашка в лавах ополченців. Він їздив із хлопцями на позиції, ніс службу, а в короткі дні перепочинку намагався бути з батьками. Позиція в нас була не одна, але ми часто бачилися. Вони з хлопцями стояли навпроти персикового саду. Ми бачилися з ним буквально за кілька годин до його загибелі.
Тоді він мені сказав: «Старі мої зовсім здають. Не можу більше дивитися, як вони переживають. І піти не можу. Не хочу, щоб подумали, що втік, злякався. Тут також треба стояти, щоб утримати позиції. Але зрозумій мене правильно, Сергію, зовсім змучилися старі, їм уже й жити трохи залишилося, а я їм стільки болю й тривог завдаю. Боюся, що занапащу їх переживаннями. Загалом, я прийняв рішення: це моя остання ходка на передову».
Буквально через декілька годин Сашко загинув від прямого влучення міни…
Сергій МИНАЄВ.