Віталій Козак – захисник Придністров’я. Загинув під Кочієрами. Наша розповідь присвячена його пам’яті.
Віталій Козак народився 16 травня 1960 року в селі Єржово Рибницького району. Українець. Освіта середня. Працював на Рибницькому цементно-шиферному комбінаті машиністом пакувально-розфасувальної машини. 17 березня 1992 року вступив у народне ополчення. Загинув 22 червня під час запеклих боїв у районі сіл Роги – Кочієри. Похований у рідному селі Єржово. Нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я». Посмертно.
Зі спогадів Ганни Костянтинівни, матері Віталія Козака: «Вітя був молодшим, його брат Юра на чотири роки старший. Хлопчики зростали дружно, суперечки між ними виникали зрідка. Жили ми скромно, молодшому доводилося доношувати речі за старшим. Щоправда, коли вони підросли, природа скорегувала цю несправедливість. Юра поповнів, і у Віті вже з’явився свій гардероб».
Батько їх був людиною умілою, господарською, він учив синів тримати в руках інструмент і знайомив з технікою. Коли вони підросли, то встигали й батькові в полі допомогти, й побігти до бабусі в Сарацею дров наколоти чи води наносити. Загалом, помічники були совісні, сумлінні, їм не треба було двічі про щось нагадувати.
Час минав, залишилися позаду і навчання, і служба в армії. Спершу одружився старший. Потім і на молодшого знайшлася «управа» в особі миловидної Тетяни. Весілля справили перед самим постом, у листопаді 1991 року, а в грудні у Придністров’ї вже пролунали перші постріли…
Настала весна, разом з її приходом з правого берега все частіше долинали погрози «розібратися з сепаратистами». У Рибниці, як і в інших містах та селах Придністров’я, багато жителів записувалися в народне ополчення. Побачивши сина у військовій формі, Ганна почала його відмовляти та просити: «Не йди!».
Він її терпляче вислухав, обійняв за плечі й запитав: «Якщо я не піду, й інший не піде, сховаємося за чужі спини чи придумаємо поважні причини, то хто захищатиме цей шматок землі, на якому ми з тобою живемо? Хіба ти не чуєш, які промови звучать з того боку? Не бачиш по телевізору, як у Кишиневі «накручують» людей? Хіба вже забула, як вас у сорок першому румуни з хат виганяли? І тепер можуть те ж саме зробити, якщо прийдуть. Тому я і йду в окопи. Щоб непрохані гості не постукали в наш будинок».
Віталій помовчав, потім повів її на подвір’я. Там показав під навісом каністру, прикриту постілкою, подивився мамі в обличчя і сказав: «А якщо не вистоїмо, якщо прорвуться вони, – спали нашу хату, мамо! Ось каністра з бензином, сіно під руками тримайте. Не шкодуй! Ми три будинки спорудили й четвертий піднімемо».
Нічого вона не змогла сказати йому у відповідь. Поцілувала, провела до воріт і перехрестила вслід свого захисника. Тепер уся їхня оселя жила з завмираючим серцем, від зустрічі до зустрічі з Віталієм.
Невістка доходила вже останні тижні перед пологами й ховала від матері сльози. Намагалася не показувати їх і Ганна…
Юрій, рідний брат Віталія Козака, згадує: «Вітю я багато чого вчив, і навіть ходити. Потім разом і по калюжах бігали, й батькам допомагали. Нам обом і за витівки діставалося. Попри те, що малими були, ми теж зводили наш будинок. Камінчики носили, у мене було більше відро, у брата – менше. Обов’язки у нас удома були з дитинства, знали, що таке «обов’язок» і що таке «не можна». До школи ходили удвох, захищав його, коли потрібно було. Добре, коли є брат!
Влітку я на правах старшого підробляв з татом біля комбайна – розгрібав зерно, а восени мої трудові копійки витрачалися на нові сандалі, тому що за літо наше з Вітьком взуття просто «згорало» на ногах. Ми постійно були зайняті, але встигали й у футбол поганяти, і в хокей пограти на Дністрі. Ковзани у нас були – «снігурки», на завертках, досі пам’ятаю, як ковзали на них по річці. І побитися з пацанами встигали. Нас били, й ми били. Ну, усі хлопчаки так ростуть, і ми так росли: за «своїх» – стіною. Вечорами ходили з братом у гурток на духових інструментах грати.
Після восьмого класу я влаштувався працювати в КСВ, брат ще тільки школу закінчував. У 1973 році мене призвали в армію, тож Вітя незабаром теж пішов у КСВ. Хотілося йому служити в Афганістані, а потрапив на Кубу. У відпустку він не приїжджав, побачилися ми з ним тільки через два роки.
Стали разом працювати. Освоїли ми з братом теслярську справу, для людей замовлення виконували, втомлювалися, але заробляли. У батьківському домі й підлоги настелили самі, й меблі зробили. Ми любили з деревом працювати.
А потім Віталій влаштувався на Цемзавод, працював бригадиром на пакувальній машині. Він одружився, жили вони дружно. Одного разу він прийшов до мене на роботу. Сіли, закурили, й тут він мені сказав: «Їду я ополченцем під Дубоссари, поки сюди не докотилася війна». Я почав йому тлумачити: «Дружина у тебе вагітна, батьки наші вже постаріли. Ну куди ти зібрався?» Він відповів: «Усі наші з роботи йдуть, а я буду тут відсиджуватися?» Так і пішов».
Згадує Олег Єпур, ополченець, друг дитинства: «Ми дружили пацанами, мій будинок розташований поруч із Віталієвим. На позиціях теж були разом. 18 червня ми змінилися, а 19-го стався напад на Бендери. 20-го ми ще не встигли нормально відпочити, як уже довелося взяти зброю та їхати на старі позиції. Стояли в полі. Було погано з доставкою їжі та води. Вода в боч-
ці покрилася цвіллю й була зеленою. У неділю 21-го Віталій заліз у бочку і помив її. Привезли воду, ми зраділи й пішли її набирати…
Далі мало що пам’ятаю. Коли прийшов до тями, ні рук, ні ніг не відчував, а обличчя горіло. Як дізнався потім, був приліт зі 152-ї гаубиці. З 9 осіб, що перебували там, вижили двоє – я та Олег Сторіченко. Нас обох тяжко поранило. Коли нас забирали, був живий ще Леонід Білик, але його рани виявилися несумісні з життям…
Віталія Козака поховали в рідному селі Єржово.
Свою доньку він так і не побачив. Вона народилася через півтора місяця після його загибелі.
Дмитро ВЛАДОВ.