Тарас Шевченко – це, безперечно, найпопулярніший і найвідоміший українець усіх часів і народів. Його коротке життя ніби полум’ям освітило Україну, і нині це полум’я не згасає. Шевченко є не лише найвеличнішим українським поетом, видатним художником, але й ідеологом самосвідомості багатьох українців. До, та й після Тараса Шевченка не було нікого, хто так «заряджав» би український народ, тому й місце, де похований Кобзар, має особливий статус для українців.
В Україну (він її не бачив уже 12 років) Тарас Шевченко повернувся в червні 1859 року. Він відвідав свого друга Михайла Максимовича – першого ректора Київського університету, який жив на хуторі неподалік Канева на лівому березі Дніпра. В тиші Михайлової гори поет часто сидів під п’ятисотлітнім дубом, який зберігся до сьогодні і називається «дубом Шевченка». Звідти він милувався канівськими горами. Був Шевченко і в містах та селах повіту: Пекарях, Луці, Межиріччі. Намалював пейзажі «Коло Канева», «В Межиріччі».
Поет мріяв поселитися на одній із канівських гір: сподівався, що тут залишать його недуги. Він навіть намалював кілька проектів хати з широкою світлицею, а разом з управителем поміщика Парчевського i землеміром на високому березі Дніпра виміряв ділянку під неї. Відомо два фасади, п’ять схематичних планів хати та один – комори. Всі написані Шевченком власноруч. Однак, мрії про одужання та придбання землі не здійснилися. Після повернення в маєток Максимовича Шевченка втретє заарештували, а після кількаразових допитів зобов’язали повернутися до Петербурга. 10 березня 1861 року Шевченко помер. У кількох поезіях поет згадував свою нездійсненну мрію оселитися на березі Дніпра.
Перше поховання і дорога в Канів
Пам’ятний знак на місці першого поховання Тараса Шевченка в Петербурзі – валун із граніту, встановлений у 1989 році.
На кошти друзів 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля церкви Смоленської ікони Божої Матері. Але ще в день смерті поета його друзі – художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські – вирішили виконати волю поета і поховати його в Україні.
Михайло Лазаревський звернувся до петербурзького військового генерал-губернатора з проханням видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну. У квітні необхідні папери були підписані. Супроводжували труну Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де домовину Шевченка встановили в Тихонівській церкві. Далі в Україну труну везли кіньми.
Тільки 18 травня прах Шевченка доправили до Києва. На київському ланцюговому мосту труну до самої церкви Різдва Христового на Подолі (Поштова площа) несли студенти Київського університету. Домовина перебувала в церкві до 20 травня, а вранці на руках її понесли до пароплава «Кременчук», який і взяв курс на Канів. Весняні води близько підступили до міста, тому пароплав причалив на невеличкому острівці за 200–300 м від твердого берега, але жоден з рибальських човнів не міг витримати ваги домовини. Не можна було і перенести її на руках бродом. Тоді запрягли дві пари волів до воза і по мілкому перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили до Успенського собору мешканці Канева, передмість та навколишніх сіл. Там домовину поета залишили для прощання на два дні, а 22 травня протоієрей канівського собору Гнат Мацкевич відслужив заупокійну літургію i виголосив надгробне слово, яке завершувалося словами:
«Благовій же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на одній із найвищих гір Дніпрових, як на горі Голгофі, подібно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть і по цю, i по ту сторону Дніпра».
На панахиду зібралися тисячі людей з навколишніх міст і сіл. Тут же, на прицерковному цвинтарі, хотіли й поховати поета. Проте його друзі настояли на Чернечій горі, біля якої Шевченко хотів поставити хату. Яму викопали, за словами Григорія Честахівського, студенти Київського університету, брати й родичі покійного та деякі селяни, що знали поета за життя. Солдати-муляри з канівського гарнізону змурували склеп. Після двох діб панахиди в стародавньому Успенському соборі Тараса поховали за 8 кілометрів від Канева, на Чернечій горі, яка нині називається Тарасовою.
Пам’ятник на могилі Тараса Шевченка
У давні часи на Тарасовій горі стояв козацький монастир, у якому старі козаки доживали віку. Цікаво, що у 1578 році тут уже відбулося перепоховання іншого видатного українця – страченого й похованого у Львові гетьмана Івана Підкову козаки викрали й перевезли до Канева, який був тоді одним із головних центрів козаччини. Трохи пізніше на горі поховали козацького отамана Самійла Кішку. Іван Підкова, Самійло Кішка, Тарас Шевченко – це ж справжній національний некрополь!
Відразу після перепоховання знайшлися безкорисливі доглядачі могили Шевченка. Спочатку це був художник і друг поета Григорій Честахівський. Він упорядкував могилу, обкладаючи її камінням. Також художник зробив низку малюнків Тарасової гори відразу після його поховання. Таким чином, листи, нотатки й малюнки виявилися найповнішим літописом прощання з поетом, його похорону й перепоховання. Честахівський оселився неподалік від могили на Чернечій горі. Проте через кілька місяців після розмови з Київським генерал-губернатором князем Іларіоном Васильчиковим він змушений був повернутися до Петербурга та зобов’язатися більше ніколи не з’являтися в Київській губернії.
Причиною цього стали доноси місцевих поміщиків-поляків, яких налякало масове паломництво до Шевченкової могили, а також згадані чутки, що в домовині насправді заховано свячені ножі, за які візьмуться селяни й тоді почнеться нова гайдамаччина. Григорій Честахівський, який поширював серед простолюду книжечки з віршами Тараса Шевченка, мимоволі опинився в ролі головного підбурювача.
Варфоломій Шевченко
Понад тридцять років – до останніх своїх днів – про збереження й упорядкування могили на Чернечій горі клопотався Варфоломій Шевченко, троюрідний брат Тараса Григоровича, який навесні 1861 року був «єлисаветградським купцем». Саме з такою приміткою його ім’я потрапило до складеного поліцією списку осіб, що прибули до Канева з домовиною Шевченка.
У 1869 році «єлисаветградському міщанину» Варфоломію Шевченку вдалося укласти з Канівською міською думою контракт, який давав йому право на «потомственное пользование» півдесятиною землі, на якій похований прах «академіка Тараса Шевченка». У червні 1883 року Варфоломій Шевченко подав до канівської міської Управи прохання:
«На могилі мого брата Тараса Шевченка був поставлений дерев’яний хрест, який від часу підгнив і в жовтні 1882 року звалився. Шануючи пам’ять покійного мого брата, я наважився поставити на могилі новий хрест, обгородивши могилу ґратами, а поблизу неї збудувати хату для сторожа».
Прохання передали до канцелярії генерал-губернатора. Звідти прийшов запит про дійсний стан могили. Коли канівська поліція підтвердила, що могила дійсно поруйнована, було дозволено впорядкувати її. Однак при цьому суворо попереджалося, «щоб не було допущено будь-яких маніфестацій» по закінченні робіт. На київському заводі Олексія Термена замовили металеву огорожу i чавунний хрест. У липні 1884 року його встановили на могилі поета. Пофарбований у біле, він чітко вирізнявся на фоні блакитного неба. Видно його було за десятки кілометрів з Полтавських рівнин за Дніпром і по Дніпру – від Селища до Прохорівки.
Незадовго перед смертю Варфоломій Шевченко (він помер в 1892 році) за 100 карбованців сріблом викупив орендований шматок землі під Шевченковою могилою й подарував його місту Каневу. Це давало можливість захистити могилу умовами, які були викладені в дарчій записці. Разом із землею Варфоломій Шевченко подарував місту ще й 3 000 карбованців сріблом, які вклав до державного банку, заповівши, щоб проценти з тієї суми міська влада використовувала на утримання могили. На подарованій землі не дозволялося нічого будувати, не можна було і перетворювати її на кладовище. Водночас, могила мала бути відкритою для відвідувачів. Однак, міська дума дар не прийняла й утриманням могили не переймалася. Турботи місцевої влади обмежувалися лише наглядом за відвідувачами Тарасової гори.
Василь Гнилосиров
З 1873 по 1894 рік громадським доглядачем Шевченкової могили був викладач канівського двокласного училища, журналіст і письменник Василь Гнилосиров (псевдонім – А. Гавриш). У 1884 році на пожертви ентузіастів за ініціативи Варфоломія Шевченка звели перший музей Кобзаря – народний.
Це була хата під соломою, яка складалася з двох частин. В одній оселився просвітник і педагог Василь Гнилосиров. Як відданий прихильник Тараса Шевченка, він зобов’язався доглядати за могилою і створив «Книгу для відвідувачів», яку ведуть і нині. Першим у книзі розписався видатний композитор Микола Лисенко.
Другу половину хати займав сторож і доглядач могили Шевченка Іван Ядловський. Йому заплатили за п’ять років роботи, але працював він півстоліття (1884 – 1933 рр.). Хата-музей існує й нині. Вона називається «Тарасова світлиця».
У тому-таки 1884 році на могилі Тараса Шевченка за проектом Віктора Сичугова було встановлено чавунний хрест, а згодом звели будинок музею. Його автор – видатний український архітектор, творець українського архітектурного модерну Василь Кричевський.
Музей видатного поета
Сучасний пам’ятник на могилі Кобзаря (скульптор Матвій Манізер та архітектор Євген Левінсон) поставили в 1939 році. Бронзового Тараса видно дуже здалеку, й особливо велично він виглядає з Дніпра, який котить води по-під Тарасовою горою.
До вершини гори ведуть 344 сходинки. Монументальний сходовий комплекс, із фонтаном та майданчиками для відпочинку, збудували в 1977 році. На вершині, просто під могильним курганом, є чудовий оглядовий майданчик, звідки відкриваються неймовірні, мальовничі краєвиди долини Дніпра. Широке русло, острови, лівобережна заплава, яка тягнеться аж до обрію. На лівому боці Дніпра, навпроти гори, заснований ландшафтний заказник «Тарасів обрій», а сама гора, разом з усіма об’єктами, розташованими на ній, утворює Шевченківський національний заповідник.
Впритул до Тарасової гори прилягає територія Канівського природного заповідника. Це один із найменших, проте найстаріших природних заповідників України. Його створили для охорони реліктового грабового лісу, який вкриває унікальні геологічні утворення – Канівські дислокації (їх часто називають Канівськими горами).
У межах заповідника чимало пам’яток археології, зокрема два скіфських городища, а ще Канівські гори є найбільшою яружно-балковою системою Європи. Тут же розташований найбільший яр Європи – Хмілянський.
Його периметр становить123 кілометри. Колись він не був таким величезним. Його агресивне зростання почалося у другій половині ХІХ століття, коли на схилах Канівських гір ліс почали нещадно й масово рубати на дрова для цукрових заводів.
Схаменутися змусила катастрофа, яка сталася у 1903 році – навесні з Хмілянського яру та його приток зійшов гігантський сель. Неймовірним грязьовим потоком знесло частину Хмільної та сусіднього (однойменного) хутора. Значно більше постраждали мешканці Михайлівки – села, яке лежить навпроти Хмільної, на протилежному березі Росі – земляні маси повністю перекрили русло Росі (майже біля гирла) й воно відвернулося праворуч, прямо в Михайлівку. Нещасну Михайлівку змило майже повністю.
Хмілянський сель мав настільки великий розголос, що про нього почув видатний мандрівник, Нобелівський лауреат Фрітьоф Нансен. Його зусиллями зібрали значну суму, на яку розпочали роботи з закріплення схилів яру та ліквідації наслідків селю. Мешканці Хмільної висадили на схилах тисячі саджанців дерев, а от мешканцям Михайлівки довелося переселятися на інше місце – Рось уже в старе русло не повернулася.
У 1923 році академік Володимир Різниченко вніс пропозицію про створення Державно-національного Заповідного Парку на Тарасовій горі. На думку вченого, охорона Шевченкової могили вимагала насамперед охорони навколишньої природи. Лише насадженням лісів можна було зупинити розмивання та руйнування ярів, які загрожували горі. З проектом учених, які підтримали Різниченка, ознайомився уряд і ухвалив рішення створити біля Канева два заповідники: науково-освітній та природничий. Територія Тарасової гори стала заповідною з
20 серпня 1925 року.
Шевченківський національний заповідник, що розташований на Чернечій горі, є першим в Україні історико-культурним заповідником, якому наданий статус національного. Кількість його відвідувачів за рік перевищує 100 000 осіб.
Iрина ТОЛIКА.
Фото: http://www.golos.com.ua/