Пахне літо
На дзвінкій галяві теплим літом
Заквітчалась липка першим цвітом,
І сама страшенно здивувалась:
«Та невже ж таке зі мною сталось?»
Зашуміли трави над землею,
Здивувались також разом з нею.
Забриніли дзвоники ласкаві:
«Ой же й дух солодкий на галяві!
Пелюстки у нас лілові й білі,
Та чомусь ми пахнути не в силі…»
Жовтим оком дивиться ромашка:
«Від такого цвіту дихать важко!»
І радіють бджоли-медоноші:
«А для нас ці квітоньки – хороші!»
Повна липка радості і суму:
«Через що, – зітхає, – стільки шуму?»
І ховає гілочки розквітлі,
Миті в зливах, скупані у світлі.
В лісі меду теплого налито:
Пахне цвіт на липці.
Пахне літо!
Марія ПРИГАРА
Принцеса на асфальті
Принцеса, намальована кольоровою крейдою на асфальті, була казково гарна. Хто й коли її намалював – невідомо, але тут, на дитячому майданчику, вона «жила» вже кілька днів. Усі – й дорослі, й діти – зупинялися помилуватися на це диво «асфальтового» мистецтва. Діти оберігали свою принцесу. І лише дощ міг її змити. Але літо видалося сонячним і теплим.
Особливо вподобала принцесу рудоволоса першокласниця Оля. Принцеса й дівчинка навіть були чимось схожі: такі ж розкішні золотаві коси, променисті голубі очі, усміхнені припухлі вуста. Оля частенько зупинялася біля принцеси й пильно роздивлялася її. І хто знає, про що вона думала в ці хвилини? А невдовзі увесь двір облетіла звістка, що принцеса вночі оживає і творить дива!
Тепер усе частіше можна було бачити навколо Олі принишклу дітлашню.
– …І зачарована принцеса опинилася в нашому місті, далеко-далеко від своєї домівки. Злі чаклуни наказали їй жити намальованою на асфальті аж допоки…
Що буде далі, дівчинка обіцяла розповісти потім. І розчаровані малюки спершу довго скиглили, зітхали, але потроху розбрідалися хто куди. Літо є літо, і кожен знаходив собі розвагу до душі. Проте подумки діти часто згадували про принцесу. Тоді, коли дівчатка бавилися з ляльками, а хлопчики ганяли в сищиків-розбійників, Оля сідала в якомусь закутку, звідки добре було видно принцесу, і про щось довго думала…
Найменші, які не могли довго втерпіти, один за одним підходили до дівчинки й канючили:
– Олю, ну розкажи, розка-а-а-ж-ж-и-и… Але та лише таємниче посміхалася і цим ще більше підохочувала малюків. Проте розказувати нічого не розказувала.
І ось одного сонячного недільного ранку Оля скликала дітлахів:
– Погляньте-но довкола… Це принцеса так причепурила наш майданчик: у пісочниці – розбила грудочки, розрівняла пісок, позбирала сміття, а забуті іграшки вимила й склала ось тут…
Але її перебив однокласник Дмитрик:
– От і неправда, не вигадуй. Моя мама каже, що в нас дуже хороша двірничка. Це вона щодня прибирає подвір’я, поливає асфальт, доглядає квіти й навіть підбирає наші забуті іграшки… Мама сама у вікно бачила. Але Оля, не змигнувши оком, відказала:
– Ех ти! Де тобі здогадатися, що принцеса… Що це принцеса обернулася в тьотю Машу. А то уявляєш, що б тут зчинилося, якби дорослі побачили живу принцесу?
Сперечатися Дмитрикові перехотілось, а малюки ще тісніше з’юрмилися навкруг Олі.
– І от коли споночіє, коли вже всіх-усіх зморить сон, принцеса оживає і порядкує в нашому дворі, бо вона найкраща і найлагідніша принцеса у всьому світі… Вона збирає наші осиротілі іграшки, загублені сандалики й шкарпетки, поливає квіти й дерева в нашому та сусідньому дворах, співає колискові немовлятам, аби солодше їм спалося.
– А я бачила біля сусіднього будинку багато-пребагато квітів, – схвильовано прошепотіла п’ятирічна Галинка. – Це ж принцеса їх там порозкидала, правда?
– Ха-ха-ха! – знову не втримався Дмитрик. – Та це ж учора було весілля і вслід нареченому й нареченій кидали квіти – на щастя. Так мама сказала.
Але Оля спокійно промовила:
– Правильно, Дмитрику, квіти молодим – завжди на щастя. Але ж кидала їх принцеса, що зачаїлася у натовпі гостей. Це – її дарунок нареченим на довге й щасливе життя. Ось ходім, глянемо, квіти ще й досі, як живі, в краплинах роси, бо вони зачаровані…
А наступного дня, раненько, діти здивувалися ще більше: на глухій стіні універсаму, вчора ще такій буденній, у глибині двору, де вони любили погратися, шумів зеленим листям чарівний сад з надзвичайно гарними квітами, з дивовижними птахами. А над синім-синім озером височів чудо-палац. Золотокоса Оля сказала:
– Це принцеса, це все вона… Малюки знову оточили дівчинку:
– Що принцеса, що вона? Ну, розкажи…
– Що?.. А те, що це вона намалювала на стіні диво-картину. Принцеса вже знудьгувалася по домівці й намалювала її, щоб ми з вами довідалися, де вона живе і як там гарно. Гляньте пильніше – он її вікно з мармуровим балконом, а під ним білі квіти, їх принцеса сама вирощує. А ондечки тією стежкою поміж квітів вона прогулюється…
Навіть Дмитрик не зміг нічого заперечити й промовчав.
Ніхто з дітей не помітив, як на першому поверсі ворухнулася фіранка і Андрій Петрович, художник, усміхнувся, спостерігаючи за дітьми біля картини.
А згодом Оля задумливо додала:
– Мабуть, принцеса скоро покине нас, це на згадку вона залишає нам свій палац із садом…
Вночі пройшов короткий, але рясний дощ. Під його шум дітям добре спалося, і кожен, звичайно, бачив уві сні принцесу.
Раненько, тільки-но сонце підсушило асфальт, всі одразу помітили, що принцеси на місці немає. Малюки, розмазуючи сльози, побігли до Олі. А та вже все знала. Діти збентежено і водночас із надією дивилися на дівчинку. Оля ж, озирнувши стривожених малюків, неголосно промовила:
– Ну-ну, не рюмсайте… Просто принцеса повернулася у свій палац на березі синього-синього озера, де на неї вже давно чекають тато, мама та друзі… За терплячість і слухняність, за те, що не цуралася ніякої роботи, добрі чарівники звільнили принцесу з полону. А нам вона залишила на пам’ять цей сад, озеро і палац… Може, ми ще колись і побачимо її… Адже казка ніколи не кінчається.
Оля лагідно усміхнулася принишклим малюкам. А ті наперебій заходилися згадувати:
– А принцеса принесла мій сандалик, який я згубила, і поклала під двері, – таємниче прошепотіла білява Іринка.
– І мою ляльку Катрусю знайшла, – сказала за нею Галочка.
– А ще мій велосипед відремонтувала, – промовив Василько.
І малюки ще довго говорили про красуню принцесу, намальовану на асфальті кольоровою крейдою.
А Оля дивилася на них і загадково посміхалася.
Наталя СУРIЧ.
Футбольний матч
У вітальні зателенчав телефон. Дмитро ледь відірвався від мультиків, щоб вийти зі своєї кімнати та зняти трубку.
– Приходь до школи! М’яча поганяємо, – почув у слухавці бадьорий голос Сашка.
– Та ну. По «ящику» такий класний мультик крутять, – промимрив у відповідь Дмитро.
– Ти скоро сам ящиком будеш. Виходь! А мультик завтра повторюватимуть, – наполягав на своєму Сашко. В принципі, він мав рацію, навіть цілу радіостанцію…тобто був правий. Мультики повторювалися то на одному каналі, то на іншому. Пропустити хоч якийсь, навіть якщо б і захотів, було неможливо. Тому хлопчик пішов шукати свої кеди, які закинув десь далеко ще перед канікулами.
На шкільному подвір’ї вже зібралися хлопці. Щоправда їх було малувато, щоб сформувати дві команди. Багато хто на літо пороз’їжджався до бабусь, таборів, морів.
– Ну й чого ми зібралися? Однаково нема з ким грати, – проскімлив Дмитро, шкодуючи, що пропустив мультик.
– Та чого ти вже розкис? – різко обрубав Олесь. – Зараз буде з ким грати.
І він швидким кроком подався геть зі шкільного подвір’я. Хлопці знічев’я розбрелися, хто куди: хтось заліз на перекладину, демонструючи вправний підйом-переворот, хтось почав кидати м’яча в баскетбольну корзину, а хтось просто базікати-реготати. Проте вже скоро у шкільних воротах з’явилася висока постать Олеся. За ним дріботів гамірливий гурт… веселих дівчат.
– Це твої гравці?! – вибухнули реготом хлопці.
– Дивіться, животи надірвете, – було образилися дівчата і хотіли вже піти.
– Та чого ви їх слухаєте? Не звертайте уваги, – затримав дівчат Олесь і повернувся до хлопців: – Чого ви пащеки порозкривали? Дівчата якраз гарно доповнять команди, щоб хоч якась комплектація була. І так не вистачає для класичного розкладу.
– Та що ти верзеш, які з них гравці, – зашуміли хлопці.
– Ну гаразд. Тоді я гратиму з дівчатами в одній команді. Якщо ми виграємо, то ви виконуєте наше бажання. Згода?
– А якщо ми, то ви – наше? – уточнив Дмитро.
– Само собою розуміється.
В Олесеву команду перейшов і його молодший брат Юрась. Треба сказати правду, вони були гарними гравцями, проте з «дівчачою» командою виграти їм буде важко, тобто неможливо. Принаймні так думали всі хлопці та вже подумки перебирали свої бажання.
На ворота «дівчачої» команди поставили Олю. Вона була дівчинка пухкенька.
Займала майже всі ворота. Тому забити гола буде важко.
Катруська і Настя стали в захист, Маринка з Оксанкою – в нападі, а Олесь і Юрась розділилися. Вони грали найкраще, тому мусили контролювати ситуацію і там, і там.
Перший тайм був важкий. Хоча Оля і старалася з усіх сил, проте пропустила кілька м’ячів. Олесь зміг забити лише одного. Настрій в команди по правді став зовсім кепським. Ніхто ні з ким навіть і словом не перекидався. А от у хлопчачій команді було все навпаки: вони голосно реготали та підсміювалися над супротивниками.
– От не знаємо тільки, що вам загадати для бажання? – реготнув Дмитро.
– А ти загадай свій улюблений телевізор протерти, а то скоро через пил і мультики не видно буде, – огризнулася одна з дівчат.
Перерва між таймами закінчувалася. Олесь скликав дівчат до своїх воріт. Вони стали щільним колом і про щось радилися. Правильніше – слухали настанови Олеся.
Пролунав свисток судді. Сьогодні судив Антін: він вивихнув ногу і не міг бігати. Почався другий тайм. Цього разу два брати грали на одній половині поля – у нападі. Дівчата були у захисті. Проте ця роль була дуже важкою. Особливо після того, як Олесь і Юрась зрівняли рахунок. Хлопчача команда не була вже такою веселою. Вони влаштовували одну за одною атаки. Але дівчата навчилися спритно вибивати м’яча подалі від своїх воріт. А там уже чи Олесь, чи Юрась перехоплювали м’яча і вели до воріт супротивника.
– До кінця матчу лишається п’ять хвилин, – голосно повідомив Антін.
Рахунок залишався рівним. Якщо він не зміниться до кінця гри, то долю матчу будуть вирішувати пенальті. І тут є небезпека, що Оля пропустить гол. Тому Олесь і Юрась кинулись у наступ. Пас, ще пас, знову пас. Олесь перечепився і впав. Юрась кинувся на допомогу брату, на якого зверху навалилося чимало хлопців.
М’яч відкотився осторонь і спокійнісінько лежав. До «хлопчачих» воріт була ще чимала відстань. Маринка швидко оцінила ситуацію. Поки хлопці вовтузилися і не було свистка судді, вона підійшла до м’яча і з усіх сил вдарила. Воротар був захоплений видовищем «купа мала» і не слідкував за м’ячем. Він лише тоді озирнувся, коли м’яч спокійнісінько влетів у ворота.
– Гол! Гол! Гол! – радісно загукали дівчата і весело застрибали. Пролунав свисток, що сповіщав про закінчення гри.
Перехожі оглядалися на веселу вервечку вершників. Дівчата осідлали хлопців та їхали міськими вуличками додому. Найважче було Дмитру: мало того, що він віз Олю, ще взнаки давалося постійне сидіння перед телевізором – він зовсім не був тренованим. Дмитро ледве встигав за товаришами. Олесь з Юрасем також їхали верхи. Тільки Антін поволі кульгав за гуртом.
На перехресті всі спинилися. Тут потрібно було розходитися по домівках у різні боки. Ще якийсь час постояли та погомоніли. Першими пішли Маринка і Настя.
– Не забудьте, завтра о другій дня біля школи. Влаштуємо матч-реванш, – гукнув навздогін Дмитро.
– Домовилися! А ти потренуйся трохи.
А то знову захекаєшся, коли Олю нестимеш, – махнули на прощання рукою дівчата. Весь гурт вибухнув реготом. Лише Дмитро спік раків.
Подумки він присягався собі до кінця літа зовсім телевізор не включати й щодня на перекладині вправлятися. Тоді побачимо, хто сміятиметься!
Вадим ДОРОШЕНКО.
Цікаві факти про літо
Коли температура навколишнього середовища досягає 40 °С, тіло для нормалізації температурного режиму виробляє до 1 л поту на годину.
Є також і територія, де літа практично не буває – це Арктика.
Ейфелева вежа через розширення заліза під сонячними променями збільшується в розмірі більше, ніж на 6 дюймів.
На полюсах влітку сонце не заходить за обрій протягом шести місяців.
Щоб зрозуміти, яку температуру здатне витримати людське тіло, вчені проводили дослідження. Наприклад, при сухому повітрі й температурі +71 °С людина витримає максимум годину.
Найспекотніша температура влітку реєструється в Каліфорнії на пустельній ділянці, яка називається «Долина смерті». Там стовпчик термометра іноді перевищує позначку 57 градусів.