У всі часи гумор був невіддільною складовою життя людини. Чому? Усе досить просто. Гумор надає людині сили для подолання труднощів, він наділяє її додатковою енергією, необхідною для перетворення світу на краще, а також надає свободу для висловлення власної точки зору. Крім цього, гумор розширює межі зрозумілого і доступного. Здоровий веселий сміх допомагає людині завжди. Звичайно, легше підкоритися життєвим обставинам і оплакувати проблеми. Та поки людина вміє ставитися до негараздів із гумором, вона продовжує жити. Як же жартували відомі нам українці?
Віддячив
Всесвітньовідомий поет Тарас Шевченко не цурався гумору і при нагоді вдавався до нього. Якось Микола Костомаров мав необережність не прийняти Тараса Григоровича, пославшись на зайнятість. Шевченко зайшов до ресторану і попросив музик безперестанку грати арії з опер Верді. Невдовзі прибіг Костомаров, який жив за стіною ресторану, і заходився благати, щоб припинили музику. Шевченко ж удав, що не розуміє, в чому справа. Звернувся до музик, мовляв, ще зіграйте арії з «Трубадура», «Ріголетто», «Травіати», бо я їх дуже люблю. Й уже потім «змилостивився» над Костомаровим.
Забув
Остап Вишня виступав на одному з літературних вечорів для молоді. Юнаки та дівчата жваво брали участь в обговоренні. Одна курносенька сміливо запитала:
– Павле Михайловичу, що таке любов?
Остап Вишня замислився і сказав:
– Забув.
А через хвильку додав:
– Пам’ятаю тільки, що це щось дуже приємне…
Генеральна репетиція
У 1948 році Остап Вишня, який тоді жив і працював в Ірпінському будинку творчості письменників, тяжко захворів. До машини «швидкої допомоги» його винесли на ношах. Хтось у розпачі вигукнув:
– Що ж це?
– Нічого. Це тільки генеральна репетиція, – відповів Остап Вишня.
Наче зуб вирвали
Якось Остапу Вишні вирвали зуб. Коли він вийшов із кабінету дантиста з кислою міною, його дружина Варвара Олексіївна стурбовано запитала:
– Як ти почуваєшся?
– Та так, наче в мене зуб вирвали.
Як доїхали
У перший повоєнний рік Володимир Сосюра і Остап Вишня приїхали на літературний виступ до Чернівців. Письменників запитали про їхнє здоров’я та про те, як вони доїхали. Поїзди тоді ходили переповненими, й Остап Вишня відповів:
– Між народом.
81 бабі – дякую!
(Лист до редакції)
Шановний тов. редакторе! Сьогодні я дістав «Виписку» з протоколу № 11 загальних зборів жінок села Манжелії і Пісок (на Кременчуччині) такого змісту: «Заслухавши читання фейлетонів письменника Остапа Вишні «Профос», «Земля обработки требуєть» і «Селотехніка», ухвалили надіслати привітну телеграму Остапові Вишні від старих і блідих облич жінок-селянок за те, що він уміє так гарно вникати в наше селянське життя. З пошаною до Вас 81 баба».
Не маючи змоги особисто обійняти зразу 81 дорогу для мене «бабу»-селянку за їхнє привітання, дозвольте це зробити з допомогою Вашої поважної газети.
Вісімдесят одне сердечне спасибі. Хай живуть українські «баби»-селянки! Я ніколи не забуваю, що я так само від «баби».
Остап Вишня.
Заважає жити
Леонід Глібов учителював у Ніжині. Якось він навідався до Чернігова, де раніше працював. Його друг розповів йому про пристава, який, будучи напідпитку, схвально відгукнувся про вчителів. Вони, мовляв, і розумні, й культурні, й усе знають, і дітей розуму навчають. Лише одного вчителя пристав ненавидить.
– Кого? – усміхаючись, запитав Леонід Іванович.
– Тебе.
– Мене? А за що?
– За твої байки. Каже, читає їх у газетах, озирається і тепер бачить себе то Вовком, то Левом, або Щукою чи Свинею… Лається, чому цей Глібов заважає йому жити на білому світі.
Недочув
Олександр Довженко розповідав іноді друзям про деякі епізоди, пов’язані зі зйомками його фільмів. Під час роботи над стрічкою «Земля» він не раз виїздив у села в пошуках героїв своєї майбутньої картини. Якось йому порадили поїхати до Гостомеля: там біля колгоспних коней ходить майже столітній дідок. Проживши все життя недалеко від Києва, він ніколи в ньому не був.
Довженко зацікавився, поїхав. Познайомився.
– Так чого ж це ви, діду, не спромоглися побувати в нашому славетному Києві? – запитав старого Довженко.
– А бачте, за старих часів не було грошей, батракував усе життя. Коли ж прийшла революція, то було не до Києва. А там уже постарів, а старому їхати нема чого.
– Кажуть, ви тепер біля коней ходите. Не важко?
– Замолоду був я конюхом у поміщика. А тепер хочу послужити громаді.
– Покажете мені ваших колгоспних коней?
– Це можна. Тільки скажіть, чому вони вас цікавлять? Де ви працюєте?
– Та в Києві. Є така кінофабрика.
– О! Кінна фабрика! Це добре. Ото, мабуть, коні у вас добрі. Та ви чи не ветеринар?
– Еге, трохи є.
– Чого ж вас цікавлять наші прості ломовики?
– Та, бачите, у нас таких немає.
– Хіба? От тобі й кінна фабрика! От тобі й Київ!
Розумна комаха – бджола
Коли Довженків сад біля кінофабрики вже цвів, Олександрові Петровичу спало на думку завести ще й пасіку.
Перший узяток був щедрим. Довженко особисто ділив мед. Одержав кожний, крім заступника директора з господарських питань. Саме він чинив шалений опір пасіці, не хотів зайвої мороки.
Тому й прибіг до Довженка:
– Ви обійшли мене… Справа не в тій банці меду, всі тепер сміються з мене. Що мені робити? Подавати заяву?
Довженко лише руками розвів, а господарник-бюрократ не витримав глузування колективу – пішов з кінофабрики.
– Бджола, – жартували довженківці, – вижила чиновника.
«Повертайтесь до своїх криниць!»
Пізньої осені 1943 року майор Андрій Малишко з бойовими побратимами завітав до оселі батьків. Мати залилася слізьми:
– Андрійку, соколику мій!
Батько, чоловік загалом суворий, теж змахнув сльозу.
– Ми знали, що ти живий. Звідки? Мені приносили лагодити чоботи, і я знаходив у них вірші та листівки, підписані нашим прізвищем.
Уранці вони від’їздили. Ще йшла війна, і далі стелилася їм дорога у вогонь-полум’я. Андрій Самійлович набрав у баклажку криничної води, поклав у речмішок.
– Повертайтеся ж, сини, до своїх криниць! – поблагословила і свого Андрійка, і його товаришів Ївга Остапівна.
Краще, ніж в оригіналі
Михайло Павлик давно мріяв перекласти українською мовою роман «Селяни» Владислава Реймонта. Йому вдалося домовитися з редакцією «Діла» про те, що вони надрукують переклад у газеті.
Великою несподіванкою було зізнання самого Реймонта:
– Щойно прочитавши свій роман українською мовою, я побачив, що він набирає кращого звучання, ніж в оригіналі.
Світ не без добрих людей
Наприкінці 1917 року Іван Семенович Нечуй-Левицький, який жив тоді в Києві на Лук’янівці, повертався десь о восьмій вечора додому. Раптом до нього наблизилися двоє:
– Ану, давай гроші!
– Їй-богу, нема ні копійки.
– Брешеш, ми знаємо, що ти відомий письменник, а значить, і грошовитий.
– Колись був. А тепер у Києві такий час, що треба мотузкою живіт підв’язувати.
– І все ж ми тебе обшукаємо.
Обмацали кишені, знайшли гаманця, але порожнього. А його власник жартома зауважив:
– Ви, мабуть, нині багатші за «відомого письменника», то чи не подаруєте щось на прожиток.
Грабіжники подивилися один на одного й мовчки витягли по кілька карбованців.
Пізніше Нечуй-Левицький згадував:
– Правду кажуть: світ не без добрих людей…
Одкровення класика
(зі спогадів студента)
Що не кажіть, але відривний календар – річ аж надто хороша, хоча й відлічує дні, яких не вернути. Зате ж і в минуле повертає, у романтичну молодість. Як оце й мене. Гортаючи «Календар селянина» за цьогорічний липень, довідався, що 175 років тому в Києві було відкрито університет Святого Володимира (нині Національний університет імені Тараса Шевченка). І колишньому студентові цього «вишу» враз згадалися незабутні студентські роки. Нинішнього ж липня минуло 45 років, як відійшов у вічність славетний поет, учений, громадський діяч Максим Тадейович Рильський. Із цією особистістю несподівано звела мене доля.
А було ось як. У пору мого навчання Україна готувалася широко відзначити 150-річчя від дня народження Великого Кобзаря. На той рік припадало й 130-річчя Кобзаревого університету. Заздалегідь готуючись до цих дат, у КДУ, серед іншого, було вирішено створити документальну кінострічку, сценарій якої готував викладач факультету журналістики, студентський улюбленець і правдоборець Матвій Михайлович Шестопал.
Був у тому сценарії сюжет і про видатного вихованця КДУ, поета-академіка Максима Рильського. Тож одного весняного дня на початку шістдесятих років минулого століття Матвій Шестопал «зняв» із занять групу студентів-журналістів і філологів, а поміж них і мене, й запросив узяти участь у зустрічі поета біля східців «жовтого» корпусу університету.
Яким же було моє здивування, коли мені, ну зовсім «не кіношному» хлопчині, як тепер кажуть, з далекої сільської глибинки, Матвій Михайлович запропонував узяти під ліву руку Максима Тадейовича (за праву поета-академіка тримала студентка-філологиня) й повільно вести його кованими східцями на другий поверх, у музей (кабінет) шевченкознавства. Від такої пропозиції я геть збентежився, але наказ є наказ. Одне слово – ведемо…
З душевним трепетом привели ми Максима Тадейовича в невеликий музей, посадили в крісло, самі всілися побіля нього. Колишній студент Тарасового університету обвів зором обвішані експонатами стіни, вікна, що позирали на Шевченківський парк, і, мабуть, полинув думкою у свою студентську юність.
Довго про щось роздумував. А потім відкрився нам усією своєю доброю душею: закликав пишатися тим, що ми народилися в країні такого Генія, можемо любити свій народ Тарасовою любов’ю. І знову на хвильку примовк. М. Шестопал напівпошепки натякає студентському братству: «Не мовчіть, щось запитуйте в гостя».
Тоді хтось поцікавився, чи знає Максим Тадейович про творчу діяльність університетської літературної студії, а якщо так, то чи доводилося йому читати вірші студента-журналіста Дмитра Онковича. О цих словах М. Рильському дали багатотиражку КДУ, де було опубліковано добірку нових віршів нашого студентського побратима.
Пробігши їх своїми мудрими очима, почесний гість добродушним голосом сказав: «Славного ростите поета…» І далі повів мову про те, як важливо підтримувати молоді таланти, що тільки так із них виростуть знані майстри. Потім згадав про те, як сам входив у літературу… Відчувалося, що спілкування з молодим поколінням вихованців Тарасового університету давало йому душевну втіху.
Матвій Михайлович жестами заохочував нас і далі «вести діалог», але боязнь перед класиком сковувала нас. Ще б пак: перед нами сидів сам Рильський! А тим часом прожектори зусібіч освітлювали Генія Поезії, від чого він час від часу витирав хустинкою спітніле чоло. В яскраво освітленому кабінеті-музеї, переповненому людом, стало жаркувато. На чолі нашого шановного гостя прочитувалася втома.
Хотілося на свіже повітря. І тут прозвучав басок мого щирого друга, однокурсника й однокімнатника по гуртожитку, згодом знаного журналіста Якова Грицая: «Максиме Тадейовичу, про що ви зараз думаєте?» Усі застигли в чеканні якоїсь іскрометної відповіді, зрідні афористиці класиків античної літератури: Гомера, Софокла, Еврипіда, Гесіода, твори яких ми ще зовсім недавно «штурмували», готуючись до здачі екзамену.
Однак наш високий гість, продовжуючи витирати чоло, відповів аж надто приземлено:
«Знаєте, дітки, про що я зараз думаю? Я думаю, як би пошвидше звідси чкурнути…»
Ця проста відповідь була для нас найщирішим одкровенням класика, якщо хочете – новітньою афористикою високої проби.
Воістину, що величне – те завжди просте.
Добірка історій від Галини КРИЖАНIВСЬКОЇ.
Фото: twitter.com