Громадському об’єднанню «Жіночий рух «Тираспольчанка» 26 червня виповнилося 26 років. Організація створилася шляхом відділення жінок столиці Придністров’я від Жіночого страйкового комітету республіки. Активістки чітко усвідомлювали свій внесок у створення, захист і розвиток нашої молодої держави.
Наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих років ХХ століття вони відіграли важливу роль в історичних подіях, що відбувались у Придністров’ї. Активні тираспольчанки ще в 1989 році у складі Жіночого страйкового комітету брали активну участь в акціях протесту проти дискримінації російськомовного населення в Молдові. Уже після утворення ПМРСР, коли спецслужби РМ заарештували нашого Президента Ігоря Смирнова, якраз тираспольчанки першими приєдналися до боротьби за його звільнення. Разом із жінками всієї республіки вони пікетували залізницю. Під час агресії Молдови влітку 1992-го в буквальному сенсі слова добували зброю для захисників Придністров’я, часто були в окопах, приносили бійцям гарячу їжу, одяг, надавали допомогу пораненим.
Лідія Замрига, тодішній заступник голови жіночого руху «Тираспольчанка», зазначила: «Ми перекрили всі дороги та шляхи для того, щоб відпустили Президента і депутатів, щоб не почалася війна. Нам не дозволяли це робити, нас лякали, цькували собаками, хотіли знищити, але ми витримали й добилися свого. У ті роки ми стояли на смерть. Ми досі боремося за те, щоб нас визнали, щоб ми жили та процвітали. Ми витримаємо і досягнемо своєї мети».
У 1997 році тираспольчанки-активістки усвідомили: вони вже дозріли для самостійної діяльності й заснували свою громадську організацію «Жіночий рух «Тираспольчанка». Основним завданням на цьому етапі стала боротьба за зміцнення суверенітету та незалежності республіки, за збільшення представництва жінок в органах влади та управління Придністров’я, за поліпшення соціального стану жінок, їхню соціальну безпеку і розвиток.
Наш кореспондент мав нагоду поспілкуватися з першим і єдиним лідером цієї організації Валентиною Корніловою. Вона почала розмову з констатації відомого і загальноприйнятого в Придністров’ї факту.
В. К.: Ми всі є одним цілим, зробленим з одного тіста – і ОРТК, і Жіночий страйковий комітет, і рух «Тираспольчанка», і Спілка жінок Григоріополя, й інші. У нас було все спільне: цілі й завдання, і напрямки руху. Так уже склалося, що на певних етапах діяльності нам доводилося заявляти про незалежність.
– Що робить організація нині?
В. К.: Час не стоїть на місці: на сьогодні більшість активісток – це тираспольчанки досить поважного віку, тому вже не можуть, як раніше, бути в центрі всіх суспільнополітичних подій республіки. Однак і тепер ми намагаємося брати участь у громадському житті Придністров’я. Є жінки, які допомагають дітям-сиротам: сприяють їм в оформленні різних документів, якщо потрібно, розв’язують можливі житлові проблеми, надають посильну допомогу в ремонті. Тобто, роблять усе, що можуть. Та і в наших лавах є вже такі колеги, яким також потрібна допомога. Загалом, достатньо справ.
– Що Ви хотіли б сказати своїм колегам сьогодні?
В. К.: Хочу їх привітати та побажати своїм небайдужим подругам щастя, гарного здоров’я й оптимізму. Свого часу «Тираспольчанка» зібрала у своїх лавах активних, чесних, небайдужих городянок, які працювали на благо нашої республіки. На рахунку організації багато великих державних і невеликих благодійних справ. Це щастя, що ми були свідками становлення Придністров’я.
Хочу закінчити розповідь про «Тираспольчанку» словами голови Жіночого страйкового комітету республіки Галини Андрєєвої, приведеними в її відомій книзі «Жінки Придністров’я». «Жінки багато чого зробили за ці роки, – написала вона. – Назвати всіх поіменно просто неможливо. Все, що ми робили й робимо в ім’я нашої республіки, – це спільний внесок усіх прекрасних, мудрих і гордих жінок Придністровської Молдавської Республіки!».
Павло ОСТАПЕНКО.
Фото ИА «Новости Приднестровья».