Надзвичайно цікава сім’я наприкінці липня святкуватиме золоте весілля, а починала свій шлях до піввікового ювілею з листування школярки-десятикласниці та солдата строкової служби.
На все життя та, що була восьмою за списком у класному журналі, стала першою й єдиною навіки. Анатолій Острицький та його Світлана викликають захоплення своїм прикладом шанобливого ставлення одне до одного.
Зустріч з «молодятами» відбулася в затишному, світлому та чистенькому помешканні Острицьких. Світлана Яківна, чарівна і приваблива жіночка невеликого зросту, з приємною посмішкою на миловидному обличчі, першою почала розповідати історію знайомства з майбутнім чоловіком.
За словами жінки, колись, за часів її дівоцтва, юнаки та дівчата, ніби жартома, а може й з якоюсь надією в глибині душі, писали одне одному листи, не вказуючи імен. Надсилали невідомо кому, як у класичному «на село дідусеві». Звичайні паперові листи, вкладені у звичайні конверти, летіли до військових частин та училищ, до різних навчальних закладів тощо. Не було ще ні мобільних телефонів, ні інтернету, але молодь у всі часи щось вигадувала, аби привернути до себе увагу протилежної статі.
Анатолій Миколайович, також тираспольчанин, додав свої спомини до загальної розмови. Він, солдат-строковик із військової частини в Північній групі військ у Німеччині, де служив вірою і правдою у лавах Радянської Армії, направив листа до своєї рідної Тираспольської школи № 8. Адресата вказав досить оригінально: 10-а клас, дівчині, восьмій за списком у журналі. Не маючи жодної уяви, якою буде та «восьма», юнак із трепетом у душі очікував на відповідь.
Нею виявилася Світлана, яка підтримала гру. Вона не мала нічого проти листування з солдатиком, тим більше, що воно ні до чого не зобов’язувало та й сприймалося, як жарт. До того ж, їй сподобався текст листа своїм інтелігентним змістом, грамотністю і порядністю. До речі, в домашньому архіві подружжя та колишня переписка зберігається й до нині.
Після повернення з армії Анатолій та Світлана зустрічалися деякий час, а за кілька місяців пара вирішила поєднати свою долю. Згодом вони разом поступили до Тираспольського харчового технікуму на спеціальність «інженер-механік холодильного обладнання».
Як дипломований фахівець, Світлана розпочала свій трудовий шлях на заводі «Електромаш» і віддала цьому підприємству 15 років. Анатолій трудився на консервному заводі імені 1 Травня – підприємстві, на якому колись працювала його мама. Цікавий факт: Острицька Анна Іванівна старший стерилізатор Тираспольського консервного заводу ім. 1 Травня в 1960 році удостоїлася звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка». Ім’я батька – Острицького Миколи Михайловича, вписане в енциклопедію Молдавської РСР. Раціоналізатор-мільйонер, за 55 років безперервної праці на цьому ж заводі начальником механічного цеху, був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та удостоєний срібної медалі ВДНГ у Москві. Синові було з кого брати приклад.
Наприкінці 80-х Анатолія направили до Кабулу за системою профтехосвіти, де він навчав місцевих викладачів освітніх закладів не лише складати навчальні плани, а й ремонтувати холодильні установки та кондиціонери. У 1988-му він покинув країну. Влада Афганістану нагородила радянського спеціаліста медаллю «За добросовісне виконання інтернаціонального обов’язку» на мирній ниві. Незабаром його направили до Мозамбіку – держави на узбережжі Індійського океану, що розташована в Південно-Східній частині Африки. Там понад два роки Анатолій Миколайович навчав студентів-аборигенів (за програмою «Союзвнешобразование»). Викладав, до речі, португальською мовою. Туди ж приїхала і Світлана разом із сином Дмитром. Відбувши необхідний термін, подружжя повернулося до Тирасполя.
Якось непомітно промайнули п’ятдесят років. Світлана та Анатолій, як і колись, щиро люблять одне одного, поважають точку зору своєї другої «половинки», обоє переконані, що любов можна пронести впродовж життя. Світлана говорить, що до своїх подружніх стосунків необхідно ставитися і серйозно, і з деякою долею гумору. Важливо не ображати одне одного, не принижувати, а берегти та шанувати. Це не просто слова, а правило Острицьких.
«Основний закон у відносинах – перш, ніж щось сказати своєму чоловікові, подумай, чи хочеш ти сама почути такі слова на свою адресу. І це зупиняє миттєво, відчуваєш, як минає незадоволення, що викликало негативні емоції, й ти переходиш на миролюбний тон. З роками це вже стає нормою життя», – признається Світлана. Анатолій додає: «Я ніколи не думав, що лист, з якого почалося наше знайомство, стане першим кроком до золотого весілля. Моя дружина стала для мене тією першою і єдиною, що на все життя. Я її дуже люблю і поважаю».
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото автора.