Придністровці з великою шаною зберігають пам’ять про наших співвітчизників, які стали на захист молодої республіки у 1992 році, під час збройної агресії з боку Республіки Молдова.
Одним із таких захисників є тираспольчанин Олександр Пімурзін. Народився майбутній герой 14 квітня 1965 року в селі Базарні Мотоки (Росія). Його батько Анатолій був військовослужбовцем, тому сім’ї досить часто доводилося змінювати місце проживання. Строкову службу юнак пройшов у десантних військах у місті Хирів, що на Львівщині.
У середині 80-х років минулого століття сім’я Пімурзіних переїхала до Тирасполя. В цьому чудовому місті Олександр познайомився з молодою вродливою дівчиною Світланою. Нині вдова, вона розповіла про історію їхнього кохання: «З Сашком ми познайомилися восени 1985 року. Під час наших зустрічей він завжди був чемним і уважним, часто дарував мені квіти. Я почувалася з ним спокійно і впевнено. Так тривало кілька місяців. В один чудовий день я зрозуміла, що закохалася в його сіро-голубі очі. Недарма про них написано так багато прекрасних поезій і пісень! Людська мудрість каже, що «…очі – то дзеркало душі». Вони визначають не лише зовнішність людини, в них можна «прочитати» її душу, її думки та бажання. Звичайно, в реальному житті не все так просто, і легко можна помилитися на всі сто відсотків (як кажуть, зовнішність буває оманлива). Однак, вірити очам чи ні, вирішувати вам…».
У червні 1986-го молоді люди одружилися, а 22 квітня 1987 року в них народилася донечка Оленка.
Батько запам’ятався їй життєрадісною людиною. «Він працював збиральником-клепальником автопричепів. Його підробітком була слюсарна робота. Про таких, як він, у народі говорять «майстер на всі руки». Він нікому не відмовляв у допомозі. Намагався бути щирим, добрим до людей. Своє дозвілля присвячував спорту. Його батько, тобто мій дідусь, розповідав мені, що особливо його приваблювало регбі. У цій грі здобувають перемогу лише наполегливі та фізично розвинені спортсмени. Звичайно, результат залежить від згуртованості команди, вміння грати, як єдине ціле», – поділилася спогадами Олена.
Вона розповіла, що, попри велике навантаження на роботі, батько намагався частіше забирати її з дитячого садочка. Зі сльозами на очах Олена Олександрівна згадала, що змалку тато навчив її любити й розуміти природу та з повагою ставитися до домашніх тварин: «Одного разу він подарував мені цуценя німецької вівчарки. Відтоді в моїй сім’ї обов’язково живуть кішка або пес».
Червень 1992 року був трагічним для багатьох придністровських сімей. Події можна назвати кульмінацією збройної агресії проти мирного населення ПМР. На захист міста стала вся респуб-
ліка. О. Пімурзін теж долучився до цієї важливої справи.
Олена розповіла, що її з мамою вразив несподіваний дзвінок: «Батько зателефонував мамі 22 червня та повідомив, що затримується на роботі. Насправді ж він добровольцем пішов захищати міський виконком Бендер.
Того ж таки дня його важко поранило: уламок міни потрапив у голову і плече. Протягом 8 днів він перебував у комі. 30 червня батька не стало. Про його смерть мама дізналася лише через деякий час.
Намагалася його шукати, сподіваючись знайти живим. Попри малий вік, я слідкувала за поведінкою дорослих і зрозуміла, що тато загинув».
Олександра Пімурзіна поховали на Алеї Слави кладовища «Дальнє». Олена разом із мамою Світланою та сином Олексієм кілька разів на рік відвідують місце поховання дорогої для них людини. Вона розповіла, що син, внук захисника молодої республіки, допомагає їй прибирати й упорядковувати територію біля пам’ятника дідусеві.
Олена Олександрівна стверджує, що придністровці завжди з вдячністю пам’ятатимуть імена героїв, які захистили мирне населення. «Вони віддали своє життя заради нашого майбутнього, щоб ми з вами продовжували жити, виховувати дітей, розмовляти рідною мовою. Ми цю пам’ять передаємо дітям, щоб події тих трагічних років ніколи не повторилися на нашій благодатній придністровській землі», – сказала донька захисника.
Володимир ДАНИЛОВ.
Фото з архіву сім’ї.