Багато воєначальників вважають Петра Iвановича Багратіона одним із кращих генералів російської імператорської армії за всю її історію. Рішучі й самовіддані дії генерала в численних боях і його загибель на полі Бородінської битви сприяли становленню наступних поколінь російських і радянських офіцерів. За його долею можна вивчати історію Росії початку XIX століття.
Дитинство та юність майбутнього генерала
Петро Іванович Багратіон народився 10 липня 1765 року в Грузії. Майбутній російський генерал походив з давнього роду грузинських царів. Він був правнуком царя Єссея Левановича, який правив у першій третині XVIII століття в Картлійському царстві (феодальній державі у Східній Грузії). Боротьба за владу з родичами змусила сім’ю в 1766 році втекти в російський Кизляр. Там і минуло дитинство Петра. Навчався він у школі для офіцерських дітей, де давали найелементарніші знання. Надалі нестачу освіти юнак компенсував природною обдарованістю, а головним університетом для нього стала військова служба. Чоловіки кількох поколінь у родині Багратіонів були військовими.
Батько Петра, князь Іван Олександрович, був російським полковником і володів невеликою земельною ділянкою в околицях Кизляра. Про матір полководця відомо лише те, що вона була княжого роду.
Сім’я їх була небагатою, попри дворянський титул і царську рідню. Грошей вистачало тільки для забезпечення найнеобхіднішим.
Військова служба
Початком її вважається 1782 рік, коли Петро навчався в кизлярській школі для обер- і унтер-офіцерських дітей. З першого дня там практикувався військовий вишкіл. Після навчання молодий офіцер служив 10 років (до 1792 р.) в Астраханському піхотному полку. Перший бойовий досвід він здобув у 1783 році у військовій експедиції на території Чечні проти повсталих горців і надалі неодноразово брав участь у сутичках з ними. У першій же битві з чеченцями Петра відзначили чином прапорщика. У російсько-турецькій війні 1787 – 1791 рр. він брав участь в облозі й штурмі Очакова і тоді ж надів еполети підпоручика, а вже в 1790 році став капітаном.
Біографія Петра Багратіона насичена багатьма подвигами, які увійшли в історію. Наприклад, відомий один із них. Недалеко від містечка Броди в густому лісі, як вони були впевнені – на недоступній позиції, розташувався військовий польський загін (1 000 піших солдатів і одна гармата). Багратіон, який з дитинства відрізнявся хоробрістю, кинувся на ворога першим. Поляки такого зухвалого нападу не чекали, й атака Петра Івановича для них виявилася цілком несподіваною. Завдяки тактиці раптовості Багратіон зі своїми солдатами встиг знищити 300 осіб, а ще 200 взяти в полон разом із начальником загону. Заодно вони прихопили ворожі прапор і зброю.
Служив П. Багратіон і в Київському кінноєгерському та Софійському карабінерному полках. У 1794 році під час штурму Праги він помітив, що польська кіннота збирається атакувати російські штурмові колони. Рішення було прийняте моментально, сповіщати командування було пізно. Багратіон дочекався моменту, коли вороги почали маневрувати, й зробив зі своїми солдатами стрімкий кидок на фланг, несподівано напав на них і відкинув поляків до Вісли. Шлях для проходження російських колон був звільнений. Багратіон ризикнув і виграв. Відтоді він став улюбленцем О. В. Суворова, і вже з червня 1795 року командував батальйоном 6-го єгерського полку, а з травня 1797-го прийняв увесь полк. У 1798 році він став полковником, а в лютому 1799 року – генерал-майором.
Широку популярність Багратіон здобув після італійського і швейцарського походів російсько-австрійських військ під командуванням О. В. Суворова 1799 року. Петро Іванович командував авангардом союзної армії, який увірвався в одну з найсильніших фортець Північної Італії. Він скрізь був на виду, в усіх битвах італійської кампанії й усюди діяв «…зі спритністю, завзяттям і старанністю». Поранення і нагороди весь час супроводжували його.
У швейцарському поході солдати Багратіона то прокладали шлях армії в авангарді, то прикривали її відхід від переслідування французів. О. В. Суворов у своїй доповіді імператору Павлу I відзначив хороброго грузинського князя. Про нього заговорили в Петербурзі й призначили шефом Лейб-гвардії єгерського полку, приймали й при дворі. Кампанія 1799 року стала для Багратіона прекрасною полководницькою школою під керівництвом великого вчителя.
Характер П. І. Багратіона
Полководець відрізнявся гнучким і тонким розумом, він уникав гніву й завжди був готовий до примирення. Ці риси дивно поєднувалися з рішучим характером. Очевидці у своїх спогадах свідчать, що Багратіон не тримав на людей зла і ніколи не забував про благодіяння.
У спілкуванні Петро Іванович завжди був привітним і ввічливим, поважав своїх підлеглих, цінував і радів їхнім успіхам. Він хоч і був наділений чималою владою, та ніколи без потреби не вдавався до неї, намагався спілкуватися зі всіма по-людськи, за що його обожнювали солдати та офіцери. Всі вони вважали за честь служити під його командуванням. Попри відсутність класичної освіти, яку через крайню бідність не змогли дати синові батьки, у Петра Івановича була природна обдарованість і благородне виховання. Свої знання він поповнював та вдосконалював упродовж життя, особливо любив військову науку. Великий полководець був безстрашний і хоробрий у боях, ніколи не падав духом, а до небезпек ставився з байдужістю. Багратіон був улюбленим учнем Олександра Васильовича Суворова, тому вмів швидко орієнтуватися в бойових обставинах, приймати правильні й несподівані рішення. Неодноразово вони рятували життя не тільки окремим людям, а й військам.
Суворовські принципи увійшли в його плоть і кров, стали його власними. Розум Петра Івановича завжди залишався холодним і не піддавався емоціям. Досить швидко він умів аналізувати всі можливі варіанти дій і за долі секунди приймав найкращі, часто несподівані рішення. Його стихією була атака. Молодий воїн був безстрашний до відчайдушності, рішучий і безкомпромісний. За це Петра Івановича поважали не тільки друзі, а й що є особливо цінним – вороги. Історики розповідають, що така популярність одного разу врятувала йому життя. В одній із сутичок він був важко поранений, і його вважали загиблим. У стані глибокої непритомності серед мертвих тіл його знайшли вороги, впізнали й не тільки помилували, а й перев’язали рани, відвезли в російський полковий табір, всупереч традиції не запросили за нього викуп.
За розгром французів біля Маренго (1799 р.) Багратіона нагородили орденом святого Олександра Невського, і став він наймолодшим генералом.
Тим часом над Росією знову згущувалися хмари. Цього разу вже не турки, а Наполеон загрожував бідою, і Багратіон був потрібний як ніколи.
У Росії змінився імператор. Павло I був убитий, а на трон зійшов його син Олександр I, який недолюблював і остерігався Багратіона через його популярність у військах. До того ж сестра Олександра, велика княжна Катерина Павлівна, платонічно закохалася в героя-полководця. Це насторожувало і дуже дратувало імператорську сім’ю. Подалі від гріха вони вирішили відправити Петра на черговий театр дій. Тут він був, як «риба у воді».
За 30 років служби у військах Петро Іванович Багратіон провів у військових походах 23. Він був схожий з О. В. Суворовим. Ад’ютант Багратіона Денис Давидов, майбутній генерал і герой війни 1812 року, залишив безцінні спогади про звички князя, який спав «…усього три-чотири години на добу, причому завжди одягненим, у генеральському мундирі. Зі шпагою і нагайкою не розлучався навіть уві сні. Будь-який солдат міг розбудити його без будь-яких церемоній, якщо це було необхідно».
У 1805 р. Петро Іванович здійснив черговий подвиг під Шенграбеном. Він із 6 000 солдатів вийшов проти 30-тисячного війська противника, впевненого в перемозі. Однак гігантський досвід, набутий у боях, переріс в інтуїтивне бачення найкращого варіанту дій для розв’язання поставленого завдання, буквально на рівні підсвідомості. Багратіон переміг, узяв у полон кілька молодших офіцерів, полковника, двох офіцерів молодших чинів і 50 солдатів. Заразом він прихопив і прапор французів, за що був нагороджений орденом святого Георгія другого ступеня. Дії російського генерала дали можливість зберегти ядро армії й заслужили особливу похвалу імператора Олександра I. За цей подвиг він був відзначений званням генерал-лейтенанта.
Останньою у військовій кар’єрі Петра Івановича стала Бородінська битва. Його призначили головнокомандувачем Другої Західної армії з 45 000 солдатів і 216 гарматами. З таким військом він обороняв найслабшу позицію росіян. Під час запеклої битви генерал був важко поранений, але не хотів покидати поле битви й продовжував командувати під ворожим вогнем.
На той час Росія могла виставити проти французів близько 200 тисяч солдатів, тоді як Наполеон зібрав для вторгнення близько 600 тисяч. За таких обставин план наступу відхилили. Російські війська відступали.
У Наполеона був свій план: він вирішив розбити російські армії поодинці, поки ті не об’єдналися. Першою треба було знищити найслабшу, меншу за кількістю армію Багратіона. Наполеон кинув на неї з фронту величезну армаду свого війська, сподіваючись на кількісну перевагу, проте марно. На нього чекав жорстокий бій під Смоленськом. Так зірвався план французів розбити російські армії по черзі.
Був бій суворий Бородінський
Російська армія відступала до Москви. До села Бородіно підійшли 22 серпня. Головнокомандувачем усіма російськими військами був призначений граф, світлійший князь Михайло Іларіонович Голенищев-Кутузов. Це він вибрав величезне поле під Бородіно для генеральної битви. Війська розташувалися на позиціях в очікуванні ворога.
Армія Багратіона повинна була обороняти позиції біля села Семенівське. Головний удар французів по лівому флангу російської армії прийшовся водночас з атакою на село Бородіно.
Петру Івановичу не вперше було протистояти переважним силам противника. Всі перші атаки були відбиті, росіяни щоразу відкидали французів на вихідні позиції, у відчайдушній контратаці завдавали їм відчутної шкоди, не давали закріпитися. Один раз ворогам все ж удалося прорватися в село Семенівське, але Багратіон завдав їм потужних ударів і вибив з укріплень.
У восьму атаку було кинуто 45 000 солдатів наполеонівської гвардії. Російський генерал дав наказ іти в контратаку і сам рвонувся в бій. Французів знову відкинули, але Петро Іванович був важко поранений у ногу осколком ядра. Солдати винесли улюбленого командира з гущі сутички, але він уперто відмовлявся, не хотів покинути поле битви, тому що прагнув особисто побачити її результат. Знесиленого від втрати крові, в несвідомому стані його відправили в тил.
Біля Бородіна армія Багратіона відбила всі атаки Наполеона, проте зазнала важких втрат і була змушена вже після важкого поранення свого командира відступити.
Петра Івановича 1 вересня доставили в одну з московських лікарень. Спочатку генерал відчув себе краще, лікування допомагало. Коли москвичі залишали місто й армія відступала, графу Ф. В. Ростопчину надійшла від Багратіона записка: «Прощай, мій поважний друже. Я більше не побачу тебе. Я помру не від рани моєї, а від Москви».
Багратіона відвезли в село Сіма Володимирської губернії, в садибу його друга князя Б. Голіцина. Там зробили йому ще одну операцію, проте вже було надто пізно – розпочався сепсис. Крім того, душевний стан пораненого був жахливий: він, бойовий генерал, готовий віддати життя за Росію, лежав у госпіталі й нічого не міг зробити. Один із найхоробріших генералів російської армії помер від гангрени 12 вересня 1812 року.
Спочатку Петра Івановича Багратіона поховали в Сімі, в сімейному склепі князів Голіциних. Через чверть століття герой Вітчизняної війни 1812 року Денис Давидов, який не раз воював під керівництвом Багратіона, домігся перенесення його праху на Бородінське поле, і в 1839 році князя перепоховали там, де полягли його солдати.
Нагороди та звання Багратіона
Більшість своїх військових звань князь Багратіон здобув у боях, а не за вислугою років або благоволінням начальства.
Петро Іванович – кавалер усіх російських і багатьох іноземних орденів. Першою його нагородою став золотий Очаківський хрест у 1789 році, першим орденом – святий Володимир 4-го ступеня з бантом за штурм Праги в 1794 році. За італійську кампанію 1799 року – орден святої Анни 1-го ступеня і святого Іоанна Єрусалимського. У 1805 році за Шенграбен Багратіон нагороджений орденом святого Георгія 2-го ступеня, в 1807 році за Прейсіш-Ейлау – орденом святого Володимира 2-го ступеня і золотою шпагою «За хоробрість», за російсько-шведську війну 1808-1809 рр. – орденом святого Володимира 1-го ступеня, за битву біля Рассевате (з турецькими військами) – Вищим в імперії орденом святого Андрія Первозванного.
Найвищою ж нагородою для Петра Івановича – грузинського князя з російським серцем – є вдячна пам’ять нащадків.
Ганна ЛАЗАРЕНКО.