Чи наважиться хтось заперечити, що праця металургів – важка та небезпечна, а самі вони – люди надзвичайної витримки, сталевого характеру, сили та загартування, здатні працювати на межі людських можливостей, незважаючи ні на кліматичні умови, ні на будь-які інші перипетії.
З двома представниками унікальної професії нам пощастило познайомитися напередодні їхнього професійного свята – Дня металурга – безпосередньо на Молдавському металургійному заводі (ММЗ).
Сергій Пєнов. Сталеварові агрегату піч-ковша електросталеплавильного цеху Сергію Пєнову днями виповнилося тридцять дев’ять. П’ятнадцять із них він самовіддано трудиться на рідному підприємстві. Хоча чоловік народився в селі Богданівка, що на Запоріжжі, та більша частина його земного буття пов’язана з Рибницею, яка саме тому й стала рідною для нього та його батьків.
Вони також з України: мама з-під Запоріжжя, батько – Василь Пєнов, уродженець с. Нова Іванівка Арцизького району Одеської області. Разом з іншими комсомольцями він брав безпосередню участь у будівництві заводу на початку 80-х. Згодом освоїв професію сталевара і довів своє вміння до досконалості, став прекрасним спеціалістом агрегату печі-ковша. До речі, Сергій тепер працює на місці свого батька.
Молодий чоловік, якому в юнацькі роки здавалося, що він хоче стати юристом, після школи «цілий тиждень», як він сам говорить, провчився в юридичній академії. Перспектива носити білий комірець з краваткою його не захопила. Хотілося чогось більш мужнього.
Хлопець різко змінив курс на Дніпропетровську національну металургійну академію України. У студентські роки майбутній спеціаліст проходив практику на ММЗ, і тоді повною мірою відчув справжній «присмак» металу, від якого вже не сила було відмовитися. «Ще коли я був малим, батько брав мене з собою на роботу, я навіть міг посидіти на його робочому місці за пультом. Це справляло неабияке враження. Здавалося, що людина наділена якоюсь магічною силою. Батько і його товариші виглядали велетнями, людьми, не такими, як усі. Мабуть, уже тоді в моїй душі, підсвідомо, народжувалося щось схоже на любов до розплавленого металу, хоча я ще цього не розумів», – пригадує сталевар.
Хоча Сергієві по завершенні навчання пропонували залишатися в Дніпрі та вступати в аспірантуру, він у 2008 році повернувся до Рибниці з «червоним» дипломом, в якому значилося, що відтепер він «магістр чорної металургії».
Почалися робочі будні. Професія сталевара установки печі-ковша захопила. Що в ній цікавого? Фахівець розповів: «Ми за допомогою добавок доводимо метал до необхідних параметрів, до конкретної кондиції, щоб сталь мала саме ті властивості, які потрібні нашому замовнику. Тут здійснюється нагрівання металу електричною дугою; продування аргоном для усереднення хімічного складу металу та його температури за обсягом сталерозливного ковша; корекція хімічного складу та десульфурація металу білим основним шлаком; вимірювання температури та відбір проб металу та шлаку. (До речі, температура металу становить від 1 500 °C до 1 650 °C).
Звичайно, система виробництва металу автоматизована, але без контролю з боку людини таких бездоганних результатів ми не змогли б досягти. Чим точніше розраховані пропорції тих чи інших хімічних речовин, тим більш якісний метал, що виробляється нерідко за індивідуальним замовленням».
Сергій Васильович пояснив, що його праця, тобто вид діяльності, ближча до розумової, ніж до фізичної. Всі цифри сталевар тримає в голові, вираховуючи необхідні пропорції швидше за калькулятор. На запитання, чи важко дається перебування на робочому місці протягом 12-годинної зміни, металург зазначає: «Коли робиш свою роботу добре, то не помічаєш плину часу, просто виконуєш певне завдання і відчуваєш задоволення від того, що ти приносиш людям користь. Хтось же повинен працювати й у цій царині».
Проте є в житті Сергія Пєнова й інші цінності. Прийшовши додому, він повністю поринає у справи сімейні: з задоволенням може зварити борщ, котлети посмажити та пироги спекти при нагоді. Зі старшим сином В’ячеславом (13 років) буває на риболовлі, а також поділяє його захоплення тренуваннями на майданчику воркауту. Сергій охоче читає фантастику, кілька разів повертався до «Майстра і Маргарити», щоразу знаходячи в Булгакова щось нове. Шестирічний Андрій (молодший синок) цього року піде в перший клас. Так твориться династія сталеварів у родині Пєнових.
Валерій Петрига. До розмови приєднався ще один спеціаліст – майстер зміни бригади № 3 Валерій Леонідович Петрига. Його стаж роботи на ММЗ становить 34 роки.
«Я народився у Вінницькій області 1968 року, – розповів співбесідник. – Однак ще з дитинства жив у Рибниці, бо мої батьки переїхали, коли я був ще малим. Тут закінчив восьмирічку, вступив до Криворізького металургійного технікуму за фахом «Прокатне виробництво». Після двох років строкової служби з 1989-го почав свій трудовий шлях з посади оператора поста управління, поки дійшов до оператора головного поста управління. З 2009 року став майстром зміни».
Це вже складніше й більш відповідально. Майстрові зміни належить організовувати та контролювати дотримання технологічного процесу прокатного виробництва, тримати на контролі випуск готової продукції, відслідковувати додержання правил техніки безпеки всіма працівниками.
Валерій Леонідович про вибір своєї професії розповів, що таке питання довго в сім’ї не обговорювалося – перевагу надали металургії. Це була престижна галузь, та й робота високооплачувана. Чоловіки-заводчани виходили на пенсію по досягненні 50 років, жінки – 45. Представниці слабкої статі працюють у цехах кранівницями, контролерами та лаборантами.
За роки роботи майстер звик до труднощів. Вони його загартували, зробили витривалим. З великим задоволенням він передає набуті знання та досвід молодим спеціалістам. На ММЗ створений спеціальний центр, де без відриву від виробництва навчаються всі, хто хоче здобути відповідні знання, і отримують відповідний документ.
Цікавий факт: прокатників поміж металургів називають «інтелігентами від металургії». Їхня робота значно відрізняється від праці сталеварів та доменщиків. Нашими співрозмовниками якраз стали двоє таких «інтелігентів». Ніхто з них жодного разу не пошкодував, що обрав собі таку непросту професійну стежку.
Валерій Леонідович поділився, що (після заводських клопотів) риболовля в нього завжди є на першому місці. Будинок, в якому мешкає родина Петриги, височіє над самим Дністром, тож рибалити сам Бог велів. «Не стільки бажання впіймати рибу, як сам процес захоплює», – признається майстер. Дійсно, де можна так подихати свіжим вологим повітрям, відчути єднання з природою, як не на річці під час спокійного заняття.
Приємно було чути, що для кожного працівника ММЗ завод став другою рідною домівкою. Вони цінують і люблять свою працю, друзів, колег.
Соціальні гарантії. Начальник відділу соціального забезпечення ММЗ Владислав Олександрович Тертяк, який супроводжував кореспондентів заводськими цехами, розповів, що підприємство створює комфортні умови праці для своїх робітників. Вони мають спеціальний одяг, який захищає їх від перегрівання та опіків, їм також видають молоко. Якщо ж хтось молочні продукти не вживає, то може отримати компенсацію за нього грішми. Заводчани можуть відпочити в заводському санаторії-профілакторії «Металург»; відпустка у робітників гарячого цеху становить 42 доби.
Деякі факти з життя ММЗ. З лютого 2022 року за програмою допомоги біженцям з України багато нужденних знайшли притулок саме в заводському санаторії. Протягом року громадяни сусідньої держави перебували на повному утриманні підприємства.
Післяслово: Хоча і з деяким запізненням, але від щирого серця колектив редакції бажає всім рибничанам, які працюють у галузі металургії, здоров’я, добра, щастя, всього найкращого! Нехай ваші сім’ї будуть міцними, як криця, а у ваших домівках завжди панують мир, лад і затишок. Ми вдячні ММЗ за підтримку нашого видання.
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото автора.