Важливу роль у вихованні та морально-духовному становленні особистості відіграє дитяча література, яка супроводжує її з перших років життя. Вона відкриває і пояснює дитині життя суспільства і природи, світ людських почуттів і взаємин.
Відомий російський учений-літературознавець Дмитро Лихачов у «Листах про добре і прекрасне» сказав: «Література дає нам колосальний, надзвичайно широкий і глибокий досвід життя. Вона робить людину інтелігентною, розвиває в ній не тільки почуття краси, але й розуміння – розуміння життя, усіх його складнощів, служить провідником в інші епохи і до інших народів, розкриває перед нами серця людей, тобто робить нас мудрішими».
Художнє слово впливає не тільки на свідомість, а й на почуття і вчинки дітей. Воно може їх окрилити, викликати бажання стати кращими, зробити щось хороше, допомагає усвідомити людські взаємини, познайомитися з нормами поведінки.
Формуванню моральних уявлень і засад вихованців сприяє збагачення їхнього досвіду знаннями про взаємини в сім’ї та в суспільстві, прояви характерів людей. Емоції, викликані літературним твором, художнім словом, стають основою моральних почуттів: задоволення від добрих вчинків, схвалення дорослих, сорому, жалю, неприємних переживань від свого поганого вчинку, від зауваження, невдоволення дорослого. Ці почуття спонукають дітей до активних дій: допомоги, проявлення турботи, уваги, бажання заспокоїти.
Твори дитячої літератури, сприйняті розумом і серцем юних читачів, збуджують у них співчуття до доброго і прекрасного, розширюють загальний кругозір, вчать любові й відданості, стійкості й незламності, чесності й наполегливості. Одним із таких творів є оповідання Миколи Коритника «Зозулині віщування».
Бабусі Мар’яні перевалило вже за сотню, а вона все така ж швидка та працьовита. То носить воду з криниці й наповнює діжку для соління, то стежку до хати камінням викладає. Тепер от заманулося їй літню кухню розмалювати. І так завжди – в русі, в роботі. Нема спокою її рукам ні влітку, ні взимку. Довгими зимовими вечорами, натопивши піч, сяде біля вікна і вишиває, вишиває… Її рушники знають не тільки в рідному селі, але й у всьому краї.
Велика вона майстриня створювати красу. На білому, як сніг, полотні під її руками народжуються дивовижні візерунки, та все частіше птахи: то півники, то ластівки, то зозулі, то з’являються кольори радості чи смутку. До неї приходять батьки, які віддають своїх дочок заміж, дівчата, які проводжають коханих в армію, вірячи в те, що рушники – найкращі обітниці.
Жодної хвилинки не сидить бабуся Мар’яна без діла. Хіба що тільки тоді, коли до неї приходять в гості правнуки Олеся та Богдан. До прабабусі їх тягне, як магнітом, не тільки щедра гостинність, частування різними солодощами, але й свобода, яку вони відчувають у цьому райському куточку. У місті тож як буває: того не чіпай, туди не лізь, а тут – привілля та краса.
Олеся і Богдан любили слухати спів пташок, які, здається, змагалися між собою, пробуючи голоси на вільховому лугу, поруч з будиночком бабусі Мар’яни. Скрекоче білобока сорока, тьохкає соловейко, стукає трудівник дятел… Однак, найбільше їх приваблювала й потішала зозуля. Скільки разів вони зверталися до неї.
– Зозулю, зозулю, скажи, скільки мені років, – запитувала Олеся.
– А мені? – переривав її Богдан.
І невидима пташка кувала:
– Ку-ку! Ку-ку!
Олесі – десять, а Богдану – вісім. І зозуля не помилялася. Як же тут не повірити розумній пташці? Діти миттю бігли до прабабусі з тисячею «чому?» Багато про що вони дізнавалися від неї.
– Якщо людина вперше почує кування зозулі і в її кишені будуть монети, то вони будуть у неї весь рік, – стверджувала бабуся Мар’яна. І продовжувала:
– Перше «ку-ку», почуте весною, сповіщає про те, що можна купатися в річці. Коли спостережливі діти помітили, що зозуля часто перелітає з одного місця на інше, то, звичайно, виникло наступне запитання. Бабуся Мар’яна пояснила це так: «Зозуля не має свого гнізда, яйця підкладає в чужі гнізда і відразу ж забуває, в яке саме його поклала. От вона і шукає свої яйця».
Діти глибоко зітхнули, а бабуся продов-
жувала: «Зозуля не тільки рахує літа, але й віщує, скільки років людина житиме на білому світі».
– Бабусю, – не спинялася Олеся, – а скільки тобі зозуля нарахувала років?
– Мені, любі, зозуля вже перестала відповідати. Видно, вона тільки до ста вміє рахувати.
– А скільки зозуля накувала нашому прадіду? – запитали допитливі Олеся та Богдан, коли вони, часом не вірячи своїм очам, розглядали весільну фотографію, на якій у білій фаті стояла молода дівчина поруч зі струнким, таким же молодим, підтягнутим кавалером у військовій формі з позументами.
– Сорок п’ять, дорогі мої, – відповіла бабуся Мар’яна, гладячи голівки своїх голуб’ят, і продовжила свою розповідь: «Одного разу птаха зовсім перестала кувати. Її не було чутно кілька днів. На душі в мене з’явилася така тривога. Потім я дізналася, що саме в цей час ваш прадідусь був смертельно поранений і перебував у госпіталі в Одесі. Поранення він дістав під час переправи через Дністер…».
Усі замовкли. Та через кілька хвилин, чи то помітили глибокий сум в очах прабабусі, чи то співчували їй, чи ще з якихось причин, зовсім несподівано в один голос Олеся і Богдан запропонували: «Бабусю, рідненька, ідіть до нас у місто жити? У нас є газова плита, телевізор, тепла вода, ліфт…». «Спасибі, милі, – відповіла бабуся Мар’яна. – У цій хаті я народилася, в ній гойдала в колисці вашу маму, звідси йшов на фронт ваш прадід. Тут усе нагадує мені про нього: і складена ним піч, і посаджений ним горіх, і багато іншого. Тут буду і смерть зустрічати».
Сумну історію повідала бабуся Мар’яна своїм правнукам, а зозуля все кувала і кувала, комусь відраховувала роки, віщувала долю.
Коротко про письменника
Народився Микола Федорович Коритник у простій робітничій сім’ї 31 січня 1927 року в селі Бугревате Ахтирського району Сумської області.
Як і всі селянські діти, навчався в сільській початковій школі. Любив навчатися. З особливим трепетним почуттям брався читати все, що було в учителя.
Практично на все дитинство письменника припали роки Великої Вітчизняної війни. Зі спогадів його доньки Валентини Миколаївни, яка разом із сестрою любила довгими вечорами слухати розповіді батька, стала відомою одна історія періоду війни, яка теж залишила свій відбиток на його подальшому виборі професії, всього його життя. Саме ця історія може пояснити його природну письменницьку жилку.
«…Одного разу неподалік від річки, що протікала вздовж села, тоді ще в 15-літньому віці Микола Федорович на березі знайшов сумку поштаря. Цілком імовірно, що поштаря було вбито. У сумці було багато листів. Вони від дощу розмокли, деінде текст був розмитий, але Микола Федорович спробував поновити втрачене. Робив він це при світлі каганця, висушуючи аркуші на печі. Відновлені листи він навіть намагався відправити адресатам».
Про воєнний період пізніше створено не одне оповідання. Вітер війни наклав свій відбиток на думки та почуття підлітка, загострив сприйняття сердечних відносин між людьми, чужого людського горя, що знайшло яскраве відображення в його творчій діяльності.
Уже в мирний час, у 1945 році, Микола Федорович вступив до Ахтирського технікуму механізації сільського господарства. Саме там відбулися його перші проби пера. Стіннівки в технікумі радо інформували колектив навчального закладу про новини, які цікаво викладав активний студент. У 1949 році він завершив навчання, здобув кваліфікацію «Технік-механік». По закінченні технікуму працював механіком-контролером зернорадгоспу на Херсонщині. Однак не писати Микола Федорович уже не міг.
Пізніше Микола Коритник закінчив Бельцький педагогічний інститут (нині Бельцький державний університет імені А. Руссо). Микола Федорович навчався й у Заочній вищій партійній школі при ЦК КПРС у Москві на факультеті журналістики.
Після перших спроб у стінах технікуму журналістську діяльність він розпочав у 1950 році в місті Сороки Молдавської РСР у газеті «Красное знамя», працював у районній газеті «Путь Ильича».
Періодом становлення, утвердження його як активно спрямованої особистості стали 1964 – 1969 роки. Заступник головного редактора газети «Путь Ильича» вже тоді презентував свої публіцистичні нариси, які друкувалися на сторінках багатьох газетних видань.
Перша публікація – вірші в газеті «Молодежь Молдавии».
Пробував писати сам, не знаючи, чому віддати перевагу – поезії чи прозі. Зрештою, ближчою виявилася журналістика. З 1971 по 1988 роки він був редактором Бендерської міської газети «Победа».
Микола Федорович систематично друкував нариси, статті та оповідання в республіканській пресі: «Советская Молдавия», журналах «Кипэруш» («Перчик»), «Фемея Молдовей»(«Женщина Молдавии»).
Як власний кореспондент газети «Гомiн» у Бендерах він друкував свої прозові твори українською мовою, а також тісно співпрацював із товариством української культури «Вітчизна», з народним хором «Червона калина», неодноразово відвідував українську гімназію ім. І. П. Котляревського.
До 10-річного ювілею письменницької організації була випущена антологія «Литературное Приднестровье 1990 – 2000», куди увійшли й кілька публіцистичних робіт письменника, а в альманасі «Литературное Приднестровье» – прозові твори Миколи Федоровича російською та українською мовами.
За багаторічну плідну працю заслуженого письменника, публіциста, журналіста і працівника культури МРСР і ПМР неодноразово нагороджували державними нагородами СРСР, МРСР і ПМР.
Помер Микола Федорович Коритник 16 вересня 2007 року. Поховано його на Борисівському кладовищі в Бендерах. На могильній плиті викарбувані такі слова: «Тому, хто дорогим був за життя, від тих, хто любить і вболіває».
Паспорт твору
Рід: епос
Жанр: оповідання
Тема: розповідь про жінку, яка через довге трудове життя пронесла кохання до загиблого під час війни чоловіка і тепер дарує любов, сердечне тепло і життєву мудрість своїм правнукам.
Основна думка: сімейні історії здатні виховати дітей співчутливими, допитливими, вірними, розсудливими.
Ідея: виховання в дітей поваги до історії, традицій, любові до рідних людей, до рідного краю.
Проблематика: любов людини до праці; стосунки між старшим і молодшим поколіннями; знання і шанування народних традицій; зв’язок людини з природою; зв’язок людини з рідною землею та домівкою; збереження родовідної пам’яті.
Головні герої: прабабуся Мар’яна, правнуки Олена та Богдан.
Художні засоби:
– епітети: довгими зимовими вечорами; дивовижні візерунки; білобока сорока; райський куточок;
– метафора: стукає трудівник дятел;
– порівняння: на білому, як сніг, полотні; до прабабусі їх тягне, як магнітом, не тільки щедра гостинність;
– риторичне звертання: Зозулю, зозулю! Скажи, скільки мені років?
– риторичне запитання: Ну як тут не повірити розумній пташці?
– гіпербола: бігли до прабабусі з тисячею «чому?»
Галина БЕРЕЗНИЦЬКА.