Слухати Василя Васильовича Тищенка можна годинами. Iсторія його життя надзвичайно захоплива і разом з тим невіддільна від історії навколишніх міст, сіл і людей, з якими його зводила сама доля.
Справжній господарник, якого знає кожен мешканець, від малого до старого, будь-якого населеного пункту Слободзейського району – одного з найбільших у Придністров’ї. Безліч важливих і надважливих справ, які є компетенцією глави державної адміністрації, «високе» крісло і посада не відірвали Василя Васильовича від повсякденного життя та людей.
Цікавий факт: як і в кожного керівника, в нашого героя є часи прийому громадян, але він може будь-якої пори зустрітися з людиною, якщо тій конче необхідна допомога саме керівника району. Василь Тищенко завжди підтримає і допоможе. Його робочий день починається на годину раніше графіка.
Ця невелика замальовка розповість вам про людину совісті, порядності, працездатності та людяності. Про Василя Васильовича Тищенка такого, якого ви досі не знали. Відверто про життя та шлях до «високого» крісла ця оповідь.
Наша зустріч відбулася напередодні дня народження, який глава державної адміністрації міста Слободзеї та Слободзейського району відзначає першого серпня.
«Мені пощастило навчатися в Парканській школі-інтернаті після закінчення сьомого класу Володимирівської сільської восьмирічки. Це була елітна школа, подібних навчальних закладів на той час не існувало. Мої батьки платили за перебування там 6 рублів на місяць. Директор – Марія Миронівна Лісова, колишня фронтовичка, з незаперечним авторитетом комуністичного діяча, дбала про свій заклад, як ніхто. Вона дала путівку в життя сотням випускників, серед яких чимало відомих, заслужених особистостей.
Наша школа мала своє підсобне господарство, власну швейну фабрику, де виробляли жіночі хустки, косинки, блузки, сорочки для чоловіків. На чорноморському узбережжі в селищі Затока для нас побудували базу відпочинку «Чайка». Ми щоліта там відпочивали, купалися в морі, загоряли. Це був перший такий оздоровчий заклад для відпочиваючих із Молдавії працівників та учнів на березі Чорного моря. Вже згодом там побудували бази відпочинку всі підприємства Радянської Молдавії», – розповідає Василь Тищенко про свої дитячі та юнацькі роки.
Нинішній глава державної адміністрації Слободзейського району народився в с. Володимирівка Тираспольського району, де на той час діяла українська школа (проіснувала до 1957 року), а мешканці села розмовляли виключно українською мовою. До складу району входили також села Бичок, Красногірка, Ново-Володимирівка. Такий був на той час територіально-адміністративний поділ. Невеликий Первомайськ взагалі мав статус хутора, дороги на Одесу тоді ще там не було, вона пролягала через Новокотовськ. Не існувало тоді ні Григоріопольського району, ні Слободзейського.
«Це вже наприкінці 60-х – початку 70-х Іван Іванович Бодюл – перший секретар ЦК компартії Молдавії, сприяв утворенню цих районів, а міста вивів у самостійні територіальні центри. Хоча, як ми знаємо, історично ці населені пункти існували давно», – пригадує герой нарису.
Троє друзів – Василь Соловей, Василь Тищенко та Віталій Кучеренко – жили в селі неподалік один від одного, товаришували, грали у футбол, пасли худобу, допомагали батькам поратися по господарству. Та попри усілякі хлопчачі забави відмінно вчилися. «Ми ніби змагання негласне влаштовували між собою, щоб довести одне одному, хто з нас розумніший. Разом і до Паркан поїхали, щоб навчання продовжити», – ділиться спогадами Василь Тищенко.
Десятирічку всі троє закінчили з золотими медалями та разом вирушили до Ленінграда, щоб поповнити ряди студентів політехнічного інституту. Віталій Кучеренко нині є генеральним директором Придністровського радіотелецентру в с. Маяк Григоріопольського району, Василь Соловей живе і трудиться в Ленінграді. Друзі час від часу зустрічаються, пригадуючи щасливе дитинство і рідну домівку.
Студент Тищенко хотів стати хорошим спеціалістом, тому багато читав, освоював нові, не відомі раніше, науки. Результат не забарився: через п’ять із половиною років «червоний» диплом потрапив у надійні руки випускника Ленінградського політеху. «Моя дипломна робота на інститутському конкурсі дипломних робіт посіла друге місце, а на ленінградському – третє. Підтверджуючі документи щодо цього факту я зберігаю в домашньому архіві й досі», –
говорить Василь Васильович.
Відмінникові пропонували залишитися в Ленінграді на Кіровському заводі, але він дуже хотів додому. Так і сталося. Тому під час чергових канікул приїхав до Кишинева, на тракторному заводі взяв запрошення на роботу, і під час розподілу отримав направлення до столиці МРСР. Уже 1 березня 1973 року молодий спеціаліст приступив до роботи на посаді технолога, потім старшого технолога, а за чотири роки став начальником технологічного бюро ковальського цеху.
Через 4 роки Василь Васильович змушений був приїхати до мами в рідне село, бо на той час батько вже пішов з життя, а мамі важко було самотужки поратися по господарству.
Дипломованого спеціаліста голова колгоспу Іван Миколайович Руссу запросив на роботу головним інженером місцевого господарства. Ніхто не вірив, що худенький, непоказний, невисокого зросту молодий чоловік справиться на такій посаді. Однак, роки довели, що Василь Тищенко –фахівець на своєму місці.
Уже через рік його рекомендували на шестимісячні курси з підготовки керівників сільгосппідприємств до Кишинівського сільгоспінституту. Невдовзі після цього, у 1981 році, Василя Васильовича відрядили до самого відсталого господарства Слободзейського району – головою міжгосподарського об’єднання «Колгоспживпром» (перетвореного надалі на колгосп «Зоря»), в с. Фрунзе. Чоловікові довелося докладати надзвичайних зусиль та вміння, щоб через рік вивести господарство в лідери.
«Уже в 1985 році ми стали першими в МРСР, і нас запросили на Виставку досягнень народного господарства в Москві, де нагородили срібною медаллю та подарували новеньку машину «Москвич», – пригадує Василь Васильович.
Комуніста Тищенка в ті роки двічі обирали делегатом партійних з’їздів компартії Молдавії, а портрет талановитого керівника шість разів прикрашав районну Дошку пошани.
«Як удалося досягти таких грандіозних успіхів? Все просто: я цілком і повністю покладався на людей, учився ладити з кожним, поважати їх, підтримувати й допомагати. Важливо, щоб в оточенні були особистості зі своєю власною позицією, які можуть в очі сказати про недоліки, покритикувати. Зовсім неприємно, коли тобі лестять, співають дифірамби. З них толку не буває. Саме активні люди – спеціалісти своєї справи, справжні таланти та знавці, вирішують долю будь-якого підприємства», – переконаний глава держадміністрації.
До речі, на цю посаду прийшов Василь Тищенко у 1999 році й добросовісно трудився до 2012-го, коли (через деякі негаразди) довелося покинути пост і вкладати свої знання та досвід у розвиток торгово-промислової фірми «Интерцентр-люкс». З 2016-го – Василь Васильович повернувся в крісло керівника району. Він неодноразово обирався депутатом районної Ради народних депутатів, має звання «Заслужений працівник ПМР», «Відмінник освіти ПМР». Нагороджений медалями «За трудову доблесть» (СРСР та ПМР), «За бездоганну службу» ІІІ ступеня, орденами «Трудова слава» та «За заслуги» ІІ ступеня.
Треба віддати належне: у Василя Тищенка ніколи не паморочилася голова від похвал найвищого керівництва, від великих посад, через які йому довелося пройти протягом багатьох років. Він завжди був і залишається простою людиною, яка, перебуваючи на посаді, використовує відповідні важелі, щоб сприяти вирішенню людських проблем. Про досягнення керівника можна розповісти на цілу книгу. До речі, про книгу: Василь Васильович до свого сімдесятиріччя видав книжку «Не уступать самому себе».
«Я ніколи не мріяв про великі кабінети та високі крісла, я просто чесно працював, по совісті, а посади самі знаходили мене», – говорить керівник найбільшого у Придністров’ї району.
Колектив нашої редакції щиро вітає Василя Васильовича Тищенка з минулим днем народження. З роси й води Вам, добра людино!
Аліса КОХАНОВА.