Прислів’я та приказки як жанр усної народної творчості супроводжують людину від дня її народження й упродовж усього життя. Вони є проявом його духовності, світогляду, способу мислення, ціннісних орієнтацій, історико-культурного та господарського досвіду.
Аналізуючи зміст прислів’їв і приказок, ми можемо відзначити багато спільних рис у філософському розумінні людського життя, в моральних орієнтирах та оцінках різних народів. У російських, молдавських та українських прислів’ях і приказках (на яких зупинимося в цій статті) також укладено традиційні закони, норми, правила поведінки, тобто народна мудрість, яка може стати надійним методологічним фундаментом духовно-морального розвитку та виховання молодого покоління в рамках полікультурного простору.
Більшість громадян багатонаціонального Придністров’я послуговується двома мовами. Зокрема російська, українська чи молдавська, як навчальний предмет у середній школі, поєднує в собі найвищі досягнення культури народів, має величезний арсенал засобів для перетворення духовних цінностей в індивідуальний досвід учня, готує його до активної комунікації в полікультурному просторі.
Знайомлячись із прислів’ями та приказками інших народів, дитина не тільки розширює свій кругозір, а й стає учасником діалогу культур, оскільки має можливість порівняти їх із прислів’ями свого рідного народу і визначити як загальні, так і відмінні особливості менталітету різних етносів.
Спільне та відмінне в російських і українських прислів’ях
Аналіз і зіставлення змісту і значення прислів’їв та приказок на прикладі українського й російського побуту допомагають виявити багато спільних рис у філософському розумінні людського життя, в моральних орієнтирах та оцінках двох народів.
Змістові паралелі про цінність дружби є в російській і в українській мовах: «Конь в езде – друг в нужде познается» – «Над друга старого нема в світі нікого», «Як прийде туга – пізнаєш друга».
Проте, щира дружба несумісна з багатством. Взагалі характеристики багатих і багатства помітно різняться в різних культурах. В українській, а ще більше в російській народній мові багаті люди мають, як правило, негативні риси: «Богатый совести не купит, а свою сгубит», «Пусти душу в ад – будешь богат», оскільки християнське віровчення осуджує багатство (згадаймо відомий вислів: «Легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому увійти в Царство Боже»).
Стосовно ставлення до праці, слід зазначити, що в російській культурі чесна праця і заможність майже не пов’язані між собою: «От трудов праведных не наживешь палат каменных». Це можна пояснити історією країни – кріпацтвом і безправ’ям народу. Селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці, тому й до роботи ставилися як до примусової необхідності: «Уродится – не уродится, а паши», «На авось мужик и пашню пашет». Українці ж частіше дивляться на працю як на джерело свого матеріального добробуту, успіху: «Хто дбає, той і має», «Щоб лиха не знати, треба своїм плугом на своїй ниві орати».
Прислів’я про працю російською й українською мовами мають моральну орієнтацію. Вони стверджують: щоб досягти успіху в житті, реалізувати себе, необхідно працювати; майстерності в будь-якій галузі людської діяльності можна досягти лише багаторічною наполегливою працею, долаючи труднощі, навчаючись на власних помилках; майстерність завжди високо цінується.
Гостро висміював неробство Григорій Сковорода, він показав неперевершену силу праці як провідної основи, на якій саме і базується народна педагогіка. Його ідея про працю також виходить з етнопедагогїки, зокрема з народного ідеалу про те, що кожна людина повинна обов’язково працювати, займатися тим, до чого вона виявляє особливі нахили.
У різних лінгвокультурних спільностей є паралелі та еквіваленти схожих прислів’їв.
Без труда нет добра. – Печені голуби не летять до губи. Не терши, не мнявши, не їсти калача.
Наука хлеба не просит, а сама хлеб даст. – Наука їсти не хоче, а сама годує. Наука до лісу не веде, а з лісу виводить.
Что посеешь, то и пожнешь. – Як дбаєш, так і маєш. Де господар не ходить, там нивка не родить. Наори мілко та посій рідко, то й уродить дідько.
Дело мастера боится. – По роботі пізнати майстра. Дільника й діло боїться. Діло майстра величає. В умілого й долото рибу ловить. Не сокира теше, а чоловік.
У всякого Федотки свои отговорки. – На роботу йти для нього кара – заважає то сонце, то хмара. Жати вдень душно, а вночі кусають комарі.
Языком молоть – не дрова колоть, спина не заболит. – Язиком казати – не дрова рубати, спина не заболить.
На словах – что на гуслях, а на деле – что на балалайке. – Обіцяв, коли заграв, а перестав грати – діла не видати. – Гарно обіцяв, але швидко забував. – М’якенько стелить, але твердо спати.
Мудрість молдавського народу
У молдавських прислів’ях відображаються ідеали та судження народу про різноманітні сторони побутового та суспільного життя. Крім властивих їм мудрості та своєрідності далеких часів, вони є цінною сторінкою історії молдавського народу. Ввібравши афористичну силу народної культури, вони стали важливою частиною культурної спадщини.
Прислів’я, які відображали соціальне життя, визначають соціальну поведінку та, в цілому, міжособистісні стосунки людей. У пареміях цієї категорії часто висміюють тих, у кого погані манери, хто не може поводитися належно в суспільстві: «Кыте капете атытя пэрерь» (Сколько голов, столько и умов. – Що голова, то й розум).
З іншого боку, багато прислів’їв мають виховний характер. Це принципи етики народу, які підносять позитивні якості: повагу до старших, гостинність, скромність, терпіння. У рамках соціальних відносин цінуються доброзичливі взаємини, взаємовиручка, гостинність, дружба, правда, повага і навпаки, завжди бичували антиподи цих чеснот.
Прислів’я є доказом того, що молдавський народ високо цінував правду: «Адевэрул есте май луминос декыт соареле» (Правда ярче солнца), «Адевэрул е май скумп декыт аурул» (Правда дороже золота). Хоч вона ранить і часом робить боляче, все ж таки – краще. «Сэ шезь стрымб ши сэ грэешть дрепт» (Сидеть криво, но говорить правду), тому що «Че-й дрепт ну-й минчунэ» (Что правда, то не ложь).
Сімейні взаємини також знайшли відгук у прислів’ях. У цих висловах народ оспівує красу і велич справжнього кохання і виражає своє несхвальне ставлення до любові порочної, до подружньої невірності. «Сара се ынсоарэ, диминяца се диссоарэ» (Вечером женятся, а утром развенчиваются). У сімейних стосунках кожен повинен виконувати свої обов’язки та не втручатися у справи іншого: «Омул сэ поарте нэдражь ши фемея фустэ» (Муж должен носить штаны, а жена юбку). Умова щасливого подружжя – це взаємне кохання, порозуміння: «Ын каса, унде е ынцележере ши драгосте, кяр челе че липсеск присосеск» (В доме, где любовь и согласие, прибавляется и то, чего не было. – Дружна сім’я гори зрушить), «Фэрэ юбире ын касэ ну-й пыне пе масэ» (Без любви в доме нет хлеба на столе).
Безліч паремій висловлюють повагу та захоплення до жінки: «Фемея бунэ е бэрбатулуй кунунэ» (Хорошая жена – венец мужа. – Чоловік без жінки – як без розуму), «Фемея чинститэ е о пятрэ непрецуитэ» (Порядочная жена – драгоценный камень), «Фемея ынцеляптэ ышь зидеште каса» (Мудрая жена дом построит. – У хаті жінка три кути держить, чоловік – четвертий).
Почуття любові до дітей знайшло відгук у прислів’ях: «Каса фэрэ копий, ка копакул фэрэ фрунзе» (Дом без детей, как дерево без листьев). Хоч, «Копиий креск май ушор нумай ын ограда вечинулуй» (Дети растут легко только во дворе соседа), все одно бажання мати багато дітей залишалося, бо коли підростуть, стане більше допомоги в господарстві. Наголошується велика роль спадковості у прояві характерних ознак батьків: «Дин помул бун, роадэ бунэ се фаче» (Хорошее дерево, хорошие плоды дает), «Сурчика ну саре департе де трункь» (Щепка недалеко от ствола прыгает).
Велика кількість прислів’їв свідчить про виховання дітей: «Сэ мынгый копилул нумай кынд доарме» (Ласкай дитя только когда спит), «Копилул рэсфэцат рэмыне неынвэцат» (Избалованное дитя неучем остается. – Не бажай синові багатства, а бажай йому розуму).
Порівняймо, в українській літературі Іван Котляревський у поемі «Енеїда», виходячи з вимог народної педагогіки, засуджує і поміщає в пекло всіх батьків, які дають своїм дітям неправильне виховання:
Батьки, які синів не вчили,
А гладили по головах,
І тільки, знай, що їх хвалили,
Кипіли в нефті в казанах.
Цілком у дусі етнопедагогіки побудована розповідь про покарання тих, хто легковажно ставився до подружнього життя, нехтував народними звичаями, ухилявся від шлюбу і прямих батьківських обов’язків, топтав дівочу честь і чоловічу гідність.
Стверджуючи традиції народної педагогіки, Т. Г. Шевченко прославляє жінку-матір як вічного покровителя долі власних дітей. Поезія Лесі Українки підтримує народну мораль і педагогічний ідеал трудового народу, відображає судження, висловлювання з позицій сімейної етнопедагогіки про виховання дітей у сім’ї, про стосунки між батьками та дітьми.
Індивідуальні позитивні та негативні риси проявляються в молдавських прислів’ях про хоробрість і боягузтво, гідність і вади людей: «О мие де фрикошь ну фак кыт ун витяз» (Тысячи трусов не стоят одного храбреца), «Де омул витяз ши моартя се теме» (Храброго человека и смерть сторонится).
Ідеал людської краси звеличується порівняно з павичем, сонцем і зірками, з образом фей, лицарів тощо. Іноді цінуються більше не зовні красиві люди, а «каре ау липичь» (які приваблюють), симпатичні внутрішніми душевними рисами: «Че фолос де кип фрумос, дакэ ну е липичос» (Какая польза от его красоты, если не привлекает. – Весна гарна квітами, людина характером), «Ну-й фрумос, че-й фрумос, да-й фрумос че-мь плаче мие» (Не красиво, что красиво, а красиво, что мне мило). Звичайно, найвище звеличуються працьовитість і гідність людини: «Фрумусеця ну се пуне пе масэ» (Красоту на стол не положишь).
Загальна повага надається особам рішучим, важливим, які знають собі ціну: «Декыт ун ан чоарэ, май бине о зи шойм» (Чем год вороной, лучше один день орлом), «Декыт кодаш ла ораш, май бине ын сатул тэу фрунташ» (Чем горожанин в хвосте, лучше головой в своем селе). Усі прислів’я з позитивним характером створюють образ ідеальної людини, яка відрізняється працьовитістю, старанністю, як хранитель і творець. Саме праця розглядається в суспільстві як головне і єдине джерело багатства та благополуччя: «Мунка есте о комоарэ» (Труд – это сокровище), «Лукраря пэмынтулуй ый извор де богэцие» (Земля – источник изобилия), «Мунка ыл чинстеште пе ом» (Труд красит человека). Вони наголошують на необхідності постійно працювати. Високо оцінюється інтелектуальний розвиток людини, її гострий розум та мудрість: «Ынцелептул ынвыртеште де шапте орь лимба ын гурэ ынаинте де а ворби» (Умный прежде чем сказать, семь раз подумает), «Ынцелептул таче ши фаче» (Умный молчит и делает).
У цьому глибокому джерелі – прислів’ях – черпали натхнення художники слова всіх часів. Ідейно-художні образи, закладені в них, відіграли величезну роль у розвитку літератури та культури, вони мають відчутний естетичний вплив на сучасних учасників виховного процесу. Багато прислів’їв та приказок є у літописі Григорія Уреке. Наприклад, «Дин пом бун роадэ бунэ есе» (Каков род, таков и приплод), варіант прислів’я про велику розбіжність між зовнішністю та моральною сутністю деяких людей «Динафарэ се веде пом ынфлорит, ярэ динлэунтру – лак ымпуцит», яка після довгого вживання стала тією, яка нам відома «Пе-деасупра мэр фрумос, яр ла мижлок вэрмэнос» (Снаружи яблоко красиво, а внутри червиво).
У байках Александру Донича читаємо відомі видозмінені прислів’я: «Лупул ымбэтрынеште, да нэравул ну-л прэпэдеште» (Волк меняет шкуру, но не характер), «Кулеже дар че-ай семэнат» (Что посеешь, то пожнешь).
Константин Негруцці демонстрував факт, що на основі народних прислів’їв можна створювати навіть художні оповідання: Тиндале вчить свого фіна Пекале: «Фіне, якщо хочеш жити добре і мати достаток, намагайся сидіти на чолі столу та на околиці села, бо краще бути головою хвоста, ніж хвостом голови».
Багато прислів’їв можемо знайти у творчості неперевершеного оповідача Іона Крянґе. Письменник вибирав найглибші та найкрасивіші, на його погляд, прислів’я й органічно інтегрував у канву оповідань. «Ау тунат ши й-ау адунат» (Два сапога пара), «Ну плэтеште богатул чи виноватул!» (Платит не богатый, а виноватый). Також старанно він працював над створенням шкільних підручників, памятаючи, що з великим інтересом читають книжки, «…пи-
сані для народу, та якщо з народу».
Поет Міхай Емінеску мав особливі почуття до фольклору і збагатив його перлами з інших мов. Як коштовний розсип сяють прислів’я у творчості генія молдавської поезії. Між них є кілька російського походження: «Густул диспутэ н-аре» (О вкусах не спорят), «Омул е май слаб ка о флоаре ши май таре ка о пятрэ» (Человек нежнее цветка и тверже камня).
Як бачимо, тематика прислів’їв російського, українського та молдавського народів схожа. Спільними є ставлення та утвердження добрих рис соціальної й особистої моралі, а також негативне ставлення до суспільних та особистих вад. За допомогою прислів’їв стверджувалися працьовитість, чесність, акуратність, повага до старших, дружні стосунки, скромність, гостинність, доброзичливість і, навпаки, розпеченим залізом народної сатири відкидалися і висміювалися ненажерливість, скнарість, лінь, неохайність, балакучість, підлабузництво тощо.
Отже, прислів’я є неоціненною мудрістю кожного народу; вони є якравими перлинами, в яких зосереджені погляди націй на етику та мораль; вони є певним «кодексом», зведенням правил, яких мають дотримуватися люди всіх національностей у повсякденному житті, виховувати на них своїх дітей. Для цього слід відбирати, перш за все, ті прислів’я, які мають, за влучним визначенням Костянтина Ушинського, «мальовничість форми та поетичність духу».
Галина КРИЖАНIВСЬКА.