Серпень
А за вікном останній місяць літа
Гуде бджолою, квіткою цвіте.
Нагнулась яблуня, вся щедрістю налита,
Відколосилось збіжжя золоте.
Трава шовкова стелиться під ноги,
В небесній синяві лелечий ключ летить.
Пташиний голос, сповнений тривоги,
Прощальними акордами дзвенить.
Краса природи, щедрість віковічна,
Серпневий день струмує ще теплом.
На цій землі все дороге й незвичне.
І хочеться, щоб завжди так було.
Щоб небо хмарку в озері купало,
А на сосні сріблилася роса.
Щоб все цвіло, сміялося, співало
І всіх до себе вабила краса.
Щоб стежечка стелилася під ноги –
Стежина, що веде у дивосвіт.
І щоб щасливі всі були дороги,
Серед лісів, серед людей і квіт.
Останній місяць літа догорає
Спекотним днем, то дощиком пройде.
Усе ще літо, але кожен знає,
Що осінь тихо в край до нас іде.
Надія КРАСОТКIНА.
Скільки лап у друга?
Ваня майже ціле літо провів у бабусі за містом і тільки в кінці серпня повернувся додому: адже скоро до школи. Та не один приїхав Ваня – з ним було маленьке цуценя пісочного кольору з веселими очима-ґудзиками й неслухняним хвостиком.
Коли хлопчик перший раз вийшов із цуценям на прогулянку, друзі Вані оточили їх та закидали запитаннями. «Це тепер твій собака?», «А як його звуть?», «А де ти його взяв?», «А якої він породи та чи великим виросте?», – запитували діти, випереджаючи один одного від цікавості.
Ваня розповів, що його собаку звуть Персик, і цей собака – хлопчик. Розповів, що він привіз Персика з села. У бабусиної собаки Зайки народилися цуценята, і батьки дозволили йому забрати одного з них у місто. Ваня чесно сказав, що Персик – безпородний собака, і, напевно, виросте не дуже великим, якщо вдався в маму Зайку.
Кожен день, вранці та ввечері, Ваня гуляв із Персиком у дворі, сам доглядав за цуценям, годував його, грався з ним. І навіть, коли почалися заняття в школі, хлопчик встигав дбати про свого Персика та розважатися з ним. Друзям Вані теж подобалося спілкування з цуценям, а Персик був радий, і, здавалося, посміхався кожному.
Якось до Вані прийшов його однокласник Максим. Він погрався з Персиком і сказав:
– Ваню, мені дуже подобається твій собака. Подаруй Персика мені. А тобі з села ще привезуть цуценя. Будь ласка, ми ж з тобою друзі!
Ваня здивувався такому проханню і відповів:
– Ну що ти, Максиме! Ти, звичайно, мій друг, але і Персик мій друг теж. Як же я можу його комусь подарувати? Я ж не можу подарувати тебе, а натомість завести іншого друга?
Максим засміявся:
– Ваню, але я ж друг – людина, а Персик – собака, в нього чотири лапи. Ти ж сам казав, що у твоєї бабусі живе ще два таких самих чотирилапих цуценяти.
Ваня подумав трохи й відповів:
– Максиме, друзів не можна дарувати, й неважливо, скільки у нього лап. Друзями потрібно дорожити, допомагати їм, бути вдячними за їхню допомогу, друзів не можна зраджувати. Я бачу, що ти полюбив мого Персика, то приходь до нас в гості й грайся з ним. Хочеш, я попрошу тата, щоб він привіз для тебе цуценя з селища? Якщо твої батьки не проти. Тоді буде в тебе свій чотирилапий друг-цуценя.
– Хочу! Хочу! – радісно закричав Максим, а потім став серйозний. – Батьків я переконаю. Обіцяю, я буду про нього піклуватися.
Уже через тиждень у Максима теж з’явилося цуценя. Воно було дуже схоже на Персика, але навколо правого ока його шерсть була коричневого кольору. Максим відразу вигадав цуценяті ім’я – Пірат.
Тепер найдружніша компанія у дворі – двонога і чотирилапа. Це Ваня, Максим, Персик і Пірат.
Олена КУКУЄВИЦЬКА.
Горобчик
Маринка вбігла в кімнату весела, задихана і прямо з порога закричала:
– Дивіться! Горобчик!
Люда, що сиділа за столом і малювала, відштовхнула стілець і мерщій побігла до сестри.
– Де?
– Ось, – показала Маринка сіреньку пташку, розтуляючи долоні.
– Напевне, з дерева впала й забилась, – сказала мама.
– А вона видужає?
– Не знаю, але спочатку треба допомогти їй.
– Видужає! Видужає! – закричали дівчатка. – Ми будемо добре доглядати нашу пташку.
Того ж дня мама принесла від сусідів стару клітку і посадила в неї горобчика. Маринка і Люда поставили йому блюдечко з водою, накришили хліба, насипали круп.
Перший день горобчик сидів у куточку зажурений. Він підібгав під себе лапки й нічого не їв. Уже наступного дня він почав потроху їсти, а через кілька днів весело стрибав по жердинках.
Надворі було літо. Дерева стояли зелені, тепло світило яскраве сонце.
Якось підійшла Люда до клітки, що висіла на вікні, бачить: знову зажурився горобчик, забився в куток. Пролетить повз клітку пташка – він увесь стрепенеться, зиркне очком і знову замре. Напевне, хотілося і йому політати в синьому небі. Жаль стало Люді горобчика. Відчинила вона дверцята клітки та й… випустила його на волю.
Саме тут прибігла до кімнати Маринка. Побачила порожню клітку, питає:
– А де ж горобчик?
– Випустила, – відповіла Люда.
– Ех ти, – накинулася на неї Маринка, – а ще хвалилася, що пташок любиш. Не хочеш ти їх доглядати – от і випустила!
– А от і ні! – засперечалася з нею Люда. – Я більше за тебе їх люблю.
Так чи не так?
Олег БУЦЕНЬ.