З нагоди Дня будівельника пропонуємо на сторінках «Гомону» розповідь про одного з найяскравіших представників цієї галузі, який у ХХ столітті зробив вагомий внесок у розвиток будівельної індустрії та розбудову Тирасполя. Йтиметься про Гната Дмитровича Дьяченка – заслуженого будівельника МРСР, Героя Соціалістичної Праці, почесного громадянина міста Тирасполя.
Гнат Дьяченко побудував або реконструював заводи «Молдавизолит» та «Електромаш», металолітографії та електроапаратний, Тираспольський бавовняний комбінат (нині – «Тиротекс»), підприємство «Автополив» та кілька транспортних підприємств, радіоцентр «Маяк», консервні заводи в Кам’янці та Григоріополі. Звичайно, завдяки йому розростався, як грибниця після літнього дощу, і житловий фонд у Тирасполі. Однак найдорожчим для серця будівництвом у біографії орденоносця та ветерана Великої Вітчизняної війни стало зведення Меморіалу Слави на високому березі Дністра в нинішній столиці Придністров’я.
Людина трьох епох
Гнат народився ще за часів царизму 20 грудня 1913 року в провінційному містечку Російської імперії – Тирасполі. Його батько походив зі службовців. Збереглися унікальні спогади нашого героя, в яких він із теплотою та душевністю розповідає про своє рідне місто, про те, яким був Тирасполь 100 років тому. «До революції та встановлення Радянської влади місто було забудоване одноповерховими будинками, – пише він. – Виняток становили лише реальне училище та жіноча гімназія. Щорічно в Тирасполі проводився ярмарок. Він розташовувався на місці нинішнього Будинку Рад. Зазвичай сюди на площу, що використовувалася як кінний ринок, вечорами прибігали хлопчаки та грали у футбол».
Рідне місто Гнат любив до безтями, ставився до нього дуже шанобливо і трепетно. Він прожив
тут майже все життя, бо ж розлучався з Тирасполем лише двічі.
Вперше – у 1930 – 1934 роках, коли навчався в Одеському технікумі.
Здобувши першу професійну кваліфікацію, Гнат Дьяченко повернувся до свого рідного міста й одразу ж влаштувався на роботу. Його трудова біографія розпочалася на будівництві Тираспольської ТЕЦ ім. В. І. Леніна. Потім він трудився тут же, на електростанції, машиністом, а згодом – начальником котельні.
Удруге наш герой розлучається з Тирасполем 1935 року: настав час служити в Червоній Армії. 1940 року освічений будівельник з солідним практичним досвідом вступає у лави Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків). А 22 червня 1941-го розпочинається Велика Вітчизняна війна. З січня 1942 року він був на передовій. Служив помічником начальника штабу батальйону, заступником начальника штабу полку з розвідки, помічником начальника штабу з розвідки 47-ї механізованої бригади у складі Калінінського, 1-го Прибалтійського та 2-го Білоруського фронтів.
Пройшов усю війну, дослужився до звання капітана і був удостоєний бойових та урядових нагород, у тому числі двох орденів Червоної Зірки, двох орденів Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, ордена Олександра Невського. Був чотири рази поранений. Крім того, як він сам говорив, на війні набув колосального життєвого досвіду, який згодом у мирний час йому дуже став у нагоді.
Син Гната Дьяченка Георгій розповідав, що його батько служив у розвідці. «Якось вони взяли в полон німецького генерала. Поспішили про це відрапортувати командуванню, але під час спроби полоненого до втечі розвідники вбили генерала. Це було грубе порушення. Через те, що батько не доглядів, його призначили керувати штрафним батальйоном», – згадував він в одній зі своїх статей про батька.
По війні, демобілізувавшись у званні майора, Гнат Дмитрович повернувся до свого рідного Тирасполя. Він продовжив працювати на Тираспольській ТЕЦ спочатку начальником турбінного цеху, потім директором Теплоелектроцентралі. Проїжджаючи вулицями міста у службових справах, небайдужа людина – Гнат Дмитрович з болем у серці відзначав зруйновані будівлі та втомлені погляди виснажених війною тираспольчан. Він розумів, що треба негайно відроджувати поруйноване, вдихати нове мирне життя в душі цих людей. Тож коли йому запропонували очолити Будівельне управління № 28 Тираспольського будівельного тресту, Гнат Дьяченко, ні секунди не вагаючись, дав свою згоду. З того моменту і до останнього подиху він присвятив своє життя відновленню та розвитку рідного міста. Про що ніколи потім не пошкодував.
У всій Радянській Молдавії, зокрема на лівобережжі Дністра, а насамперед – у Тирасполі, ним, а точніше кажучи – під його керівництвом, було збудовано та здано в експлуатацію понад двісті об’єктів – підприємств, житлових будинків, а також дитячих садків, шкіл, лікарень. Та, як казав він сам, улюбленим дітищем зодчого став Меморіал Слави, оскільки право будувати його потрібно було ще й заслужити. Тоді навіть республіканський конкурс на найкращий проект меморіального комплексу оголосили. Найкращий проект представив Гнат Дьяченко.
Стосовно до Меморіалу він тоді сказав журналістам: «Це справа всього мого життя. Особлива данина пам’яті моїм друзям і товаришам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, не дожили до наших днів. Я виконаю свій обов’язок. І цей меморіальний комплекс стане їм вічною нашою світлою пам’яттю».
У 1990-1991 роках в життя Гната Дмитровича увірвалася третя епоха – розпад Радянського Союзу та утворення Придністровської Молдавської Республіки, яку він усім серцем прийняв і підтримав.
Він пішов від нас 25 лютого 1997 року та похований у Тирасполі. Справжнім пам’ятником йому стало відновлене рідне місто.
Будівельник – це звучить гордо!
Люди, які знали Гната Дьяченка особисто, характеризують його як професіонала, людину інтелігентну, скромну і завжди вимогливу до себе та підлеглих, яких він знав і пам’ятав як поіменно, так і в обличчя. Однак насамперед виділяли в ньому ерудицію та принципову життєву позицію, а таких людей довго пам’ятають і часто згадують. Як приклад, віхи пам’яті про Гната Дьяченка.
Рішенням виконавчого комітету Тираспольської міської Ради депутатів трудящих у грудні 1973 року нашого героя удостоїли звання «Почесний громадянин міста Тирасполя» за особливі заслуги в розвитку міста.
На Алеї Слави в Тирасполі 12 жовтня 2012 року урочисто відкрито пам’ятне погруддя Гнату Дьяченку. Його спорудили за підтримки Благодійного фонду вшанування пам’яті заслужених людей Придністров’я. Як зазначив президент фонду Насреддін Мехтієв, після закінчення Великої Вітчизняної війни ветеран обрав найгуманнішу на землі спеціальність – будівництво. «Я дякую всім, хто виділив кошти на створення бюста. Після себе Гнат Дьяченко залишив головний внесок – підприємства, які працюють і сьогодні», – зазначив Насреддін Мехтієв.
Почесними гостями на урочистій церемонії були син, онук та онука героя. Зазначимо, що син, Георгій Гнатович пішов стопами батька. Його будівельний стаж складає понад п’ятдесят років. «Справа батька передалася через гени, як і має бути. На підприємство, яким він керував, я прийшов чотирнадцяти років. Батько був обдарованою особистістю, трудоголіком. Робота для нього була найголовнішою, – розповів журналістам тоді Георгій.
«Це був яскраво виражений тираспольчанин із «тираспольською інтонацією», якого завжди надзвичайно хвилювало місто та його потреби, – зазначила, виступаючи перед присутніми, директор Тираспольського об’єднаного музею Алла Мельничук. – З 1938 року і практично до кінця своїх днів він був депутатом Міськради, відстоював інтереси столиці. При цьому був людиною загальнодержавного масштабу, тому що його колектив працював на території всієї республіки».
На будинку № 77 на вулиці Рози Люксембург, де мешкав знаменитий будівельник, того ж дня було встановлено пам’ятну плиту та презентовано книгу «Ветеран війни, Герой праці Гнат Дьяченко». «Ця книга, у створенні якої я брав участь, присвячена його життю та діяльності. Я дякую керівництву придністровської столиці за те, що тут знаходять можливість пам’ятати своїх ветеранів війни та праці», – сказав його син.
До пам’ятної дати вийшла нова серія поштових марок із зображенням Гната Дьяченка. Тирас-
польський філателіст Валерій Купершмідт, який знав цю сім’ю з дитинства, навчався в одному класі з Георгієм Гнатовичем, сказав: «Гнат Дмитрович був людиною, яка, скільки б його не хвалили, все одно буде мало, бо він заслужив цього своїм життям. Стільки, скільки зробив він, напевно, не зробив ніхто. Не знайдеться в місті таких людей».
Головні нагороди та звання Гната Дмитровича Дьяченка: Герой Соціалістичної Праці; заслужений будівельник МРСР; почесний громадянин Тирасполя; удостоєний орденів Леніна; Олександра Невського; Октябрської Революції; Трудового Червоного Прапора; двох орденів Червоної Зірки.
Iгор ШЕВЧЕНКО.