«Театр… Ви любите театр? Чи любите ви театр так, як люблю його я, тобто всіма силами своєї душі, з усім ентузіазмом, з усією пристрастю, на яку здатна палка молодість, жагуча і пристрасна до вражень вишуканого? Чи, краще сказати, ви можете не любити театр більше всього на світі, крім блага та істини? Чи є він постійним збудником ваших відчуттів? Здатний у будь-який час, за будь-яких обставин хвилювати, запалювати їх, як здіймає буревій піщані хуртовини в безмежних степах Аравії?
Театр – це храм, це істинний храм мистецтва, при вході до якого ви миттєво відокремлюєтесь від землі, забуваєте про житейську буденність. Ви тут живете не своїм життям, страждаєте не своїми скорботами, радієте не своїм блаженством, хвилюєтеся не через свою безпеку; тут ваше холодне «я» зникає, розчиняється в палкому ефірі кохання. Якщо вас гризе думка про важкий подвиг вашого життя і про слабкість ваших сил, тут ви її забудете. Якщо коли-небудь ваша душа прагла кохання і насолоди, в театрі ця спрага спалахне в вас із новою шаленою силою. Якщо коли-небудь у ваших мріях миготів захопливий образ, забутий тепер вами, забутий як недосяжна мрія, у театрі цей образ з’явиться знову і ви побачите очі, які дивляться на вас із сумом і любов’ю… Чи можливо описати всі чари театру, всю його магічну силу над людською душею?… О, ідіть, ідіть до театру, живіть і умріть у ньому, якщо можете!», – написав Віссаріон Бєлінський.
Скільки минуло часу, скільки вже зіграно та забуто відтоді п’єс, як літературний критик поставив це питання, а ми все ще відповідаємо на нього. І, певно, буде спливати час, змінюватимуться епохи, а воно залишатиметься відкритим, тому що театр – це чарівна магія, яку неможливо розгадати. Магія емоцій, відчуттів, образів, звуків, атмосфери та величі, яку можна вловити навіть у тисячі пилинок, які танцюють у теплому світлі театрального прожектора.
Що ж ми, сучасники, знаємо про театр? Чи відчуваємо ми його так, як відчували його ті, хто стояв біля його джерела-купелі, хто мріяв і жив театром, хто творив його?
Про витоки театрального мистецтва
Сьогодні на шпальтах газети «Гомін», яка виходить у світ українською мовою, буде доречно поговорити про зародження театрального мистецтва безпосередньо в Україні. Почалося ж усе, як би банально це не звучало, ще з сивої давнини. Народні звичаї, обряди, великі та малі гуляння, які, як правило, супроводжувалися цілою низкою епізодичних театральних дійств, побутових пісень та рольових таночків, були притаманні ще добі Київської Русі. Все підтверджується фресками Софіївського собору в Києві й багатьма іншими, не менш важливими археологічними знахідками.
Вражає те, що вже в ХVI столітті в Україні сформувався й набув широкої популярності окремий вид театрального мистецтва – вертеп, який вирізнявся своїми естетичними нормами, мав спеціальну теорію й спосіб виконання. Явище було цілком самобутнє, національне. Перша документальна згадка про нього датується 1667 роком. Дяки та студенти-бурсаки, мандруючи Україною в ХVIІ-ХVIІІ століттях, заробляли гроші приватним навчанням. Саме вони сприяли розповсюдженню рукописної літератури й улаштовували театральні вистави. Старовинний пересувний ляльковий театр, де ставили релігійні та світські п’єси, являв собою поєднання християнської різдвяної драми й світської гри, елементів усної народно-поетичної творчості. Вистави відбувалися в спеціальній скриньці, яка зовнішнім виглядом була схожа на макет двоповерхового будиночка, на своєрідну двоярусну сцену. Проте був відомий ще й так званий живий вертеп, в якому ролі виконували не ляльки, а люди. Саме його під час Різдвяних свят можна зустріти на вулицях сучасного Львова.
Перипетії розвитку театру
Від давнини до сучасності український театр подолав складний багатовіковий шлях розвитку. Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання, польсько-литовська експансія, залежність від Російської та Австро-Угорської імперій) у вітчизняній традиції народна культура відіграла визначну роль. Справжніми її творцями й носіями залишалися низи суспільства. Саме завдяки збереженню та розвитку традицій, корені яких сягають глибин культури Київської Русі, став можливим підйом української культурної спадщини в ХVІ-ХVІІ ст. і культурне відродження в подальших епохах.
Усі передумови для виникнення нового театру склалися в XIX столітті. Реалістична гра російського актора Михайла Щепкіна та українського – Карпа Соленика, яких порівнював Тарас Шевченко, поява українських драматичних творів Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Кобзаря, спроба поставити українські драми в столиці Російської імперії Євгеном Гребінкою та в інших містах Яковом Кухаренком надали неабиякий шанс виникненню такому важливому компонентові, як художній ансамбль, який створили Марко Кропивницький та Михайло Старицький.
У середині ХІХ століття українська драматургія досягла свого найвищого піднесення, вона неначе ожила, розквітла й стала одним із провідних родів літератури в цілому. Виникли перші спроби відтворити національний театр. У 1873-1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштував українські вистави в Харкові, а 1876 року організував трупу в Катеринославі. Саме ці значні зрушення в драматургії посприяли творенню нової історії українського театру. Тому вже в другій половині ХІХ століття на території України стрімкої популярності набув аматорський театральний рух. Та на особливу увагу заслуговують не аматори, а все ж справжні фахівці, тому далі – саме про них.
Зародження нової театральної епохи
На Наддніпрянській Україні 1880-ті роки стали періодом розквіту професійного театру, справжнім батьком якого вважають талановитого драматурга Марка Кропивницького – унікальної постаті в театральному мистецтві. Марко Лукич, який зібрав прекрасну трупу акторів, особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося згуртувати такий колектив, де творча індивідуальність одночасно зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів.
М. Кропивницький 10 січня 1882 року здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький. На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого маєтку, зокрема вдалося збільшити театральний колектив, створити власний оркестр, підвищити платню акторам.
Авторитет театру корифеїв був значно більший, ніж того на початку творчого шляху могли очікувати самі актори. Під час гастролей у Москві артистів тепло зустріла передова громадськість. Художник І. Рєпін подарував М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в козацькому вбранні керував човном серед бурхливого моря. У Петербурзі український театр сміливо конкурував з імператорським, про який драматург О. Островський писав, що цей заклад перетворився на «пусту забаву», через що глядач «…лавиною сунув в український театр, де показували мужицьке життя».
Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв був не особливо широким («Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався б подих сучасності. Їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були драматургами, режисерами й акторами.
Українські корифеї працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Новий український театр вражав своєю неординарністю та несхожістю на інші, тішив відданих глядачів драматичними й комедійними дійствами, неповторними вокальними й танцювальними номерами, вперто боровся за звучання рідного слова на сцені в часи його суворої заборони. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно розважально-комічні. У 1881 році після довгої боротьби драматурги одержали можливість ставити вистави українською мовою. Попри всі обмеження та умовності (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська), цей крок міністерства внутрішніх справ певною мірою легалізував український театр.
У 1885 році єдина театральна трупа розділилася: М. Кропивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя. З провідними акторами вони творили славу українського театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави в Петербурзі тріумфом національного мистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський в 1911 році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва…»
Сузір’я імен українських талантів
Не думав, не гадав економ панських степових маєтків Карпо Адамович Тобілевич, який мав шестеро дітей, що троє з його синів – Іван, Микола і Панас та єдина донька Марія закохаються в сцену й стануть знаними театральними діячами. Що жоден із них не носитиме батькового прізвища. Іван стане Карпенком-Карим: перша частина – від імені батька Карпа, друга – від прізвища персонажа п’єси Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого. Микола візьме собі псевдонім Садовський – за дівочим прізвищем матері. Панас назветься Саксаганським: за назвою містечка Саксагань, що на Катеринославщині, звідки родом мати. Марія ж, не вигадуючи зайвого, теж стане Садовською.
Одним із найбільш видатних діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п’єс, зокрема, «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» тощо. Його акторська творчість позначена щирістю та психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.
Микола Садовський – герой у житті та на сцені. Статний, гарний, із прекрасним голосом актор відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів. Сценічні образи М. Садовського вирізнялися історичною та соціальною конкретністю, психологічною глибиною й ідейною чіткістю.
Панас Саксаганський – багатогранний видатний актор із надзвичайним темпераментом, даром перевтілення, блискучою технікою. За своє творче життя зіграв понад сто головних ролей і багато епізодичних. Він також поставив понад 80 п’єс і написав дві власні комедії «Лицеміри» та «Шандрапа».
Співачка й актриса, сестра Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського, Марія Садовська-Барілотті була талановитою, як уся її рідня. Сучасники називали її «українським соловейком». Саксаганський говорив про сестру: «Передати характер її співу неможливо: в ньому відбивався весь народ, його поезія, його почуття». Мистецький шлях Марії тривав недовго, всього 12 років. Життя також – лише 36. Однак і за такий короткий термін можна встигнути так багато, щоб про тебе згадували й через століття. Марія увійшла в історію театру як одна з найперших і найкращих виконавиць вокальних партій у тогочасних оперетах та операх.
Її конкуренткою й почесною «ворогинею» була М. Заньковецька. Поперемінно вони грали одні й ті ж головні ролі та змагалися в тому, хто зірве більше овацій. У 1882 році в театрі корифеїв відбувся сценічний дебют М. Адасовської в ролі Наталки Полтавки. Саме для цього виступу вона обрала собі сценічний псевдонім від назви рідного села Заньки.
Великий талант, добра школа (крім Чернігівського пансіонату Осовської, вчилася й у консерваторії в Гельсінкі), надзвичайна працьовитість дали змогу Марії Заньковецькій створити понад 30 неповторних ролей, які після неї вже ніхто не міг так майстерно зіграти. Актриса мала гарний голос – драматичне сопрано, бездоганно виконувала найскладніші пісні. Ще за життя Марію Заньковецьку порівнювали з видатними актрисами світу – італійкою Елеонорою Дузе та француженкою Сарою Бернар.
Саме про них, про неповторних геніїв сцени того часу, Софія Тобілевич – видатна українська артистка, фольклористка, друга дружина Івана Карпенка-Карого, написала унікальні мемуари під назвою «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади».
В історії культури важко знайти сім’ю, яка дала б таке сузір’я талантів, як сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва. До того ж у родину Тобілевичів увійшли найкращі артистки українського театру: М. Заньковецька (стала дружиною Миколи) та С. Тобілевич (дружина Івана). Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру.
Театральна група корифеїв дивувала публіку сміливими сценічними експериментами, вдалими інсценуваннями закордонних драм в українському перекладі. Тому не дивно, що всі ці вистави вважалися дійсно якісними й мали незмінний шалений успіх.
Завдяки діяльності театру корифеїв, друга половина XIX ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру. Вони створили школу акторської та режисерської майстерності, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму. Тож у другій половині ХІХ століття він став однією з найяскравіших сторінок у культурній історії України й світу зокрема.
Оксана IВАСIВА,
вчителька української мови та літератури Кам’янської середньої школи № 2
Фото: odnb.odessa.ua