Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище – Тобілевич) є найбільш видатним українським драматургом ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Його справедливо можна вважати одним із засновників театру корифеїв (1882 рік).
Іван Франко про нього писав: «…Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».
Діапазон п’єс I. Карпенка-Карого широкий як у жанровому, так і в тематично-ідейному аспекті. Від соціально-побутової драми до історичної трагедії, від побутової комедії до соціальної сатири – такий шлях пройшов цей видатний майстер драматичного слова.
Невмирущу славу принесли митцеві його сатиричні комедії «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта». Сюди ж належить і комедія «Мартин Боруля», яка порушує важливі морально-етичні проблеми й тим самим стає в ряд безсмертних творів.
Аналіз комедії «Мартин Боруля»
Рід: драма. Напрям: критичний реалізм.
Композиція: 5 дій.
У цьому творі автор сатирично викриває, висміює тогочасні суспільні порядки – бюрократизм і судову систему, засновану на хабарництві. Вже на схилі років сам автор висловив цікаві міркування про головного героя п’єси: «Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!»
Така позиція драматурга досить цікава, бо вона спонукає читача побачити в комедійних ситуаціях п’єси не зовсім смішні сторони дійсності. Саме сміх крізь сльози й визначає пафос твору. Звідси походить жанрова особливість цієї п’єси – трагікомедія. Автор високо підносив роль сміху як засобу боротьби з людськими вадами. Дійсно, сміх – могутня зброя: те, над чим посміялися, втрачає свою значимість і з кумира перетворюється на предмет кепкування. Сміх примушує кожного з нас критично подивитися на себе і прагнути позбавитися тих чи інших недоліків у своєму характері.
Тема: бажання представників приниженого й обмеженого в правах третього стану перейти за допомогою грошей у стан вищий, прагнення багатого селянина дорівнятися до дворянства, ігноруючи здорові моральні норми. Прагнення головного героя Мартина «вийти на дворянську лінію» – це спроба самозахисту «маленької людини» в несправедливому суспільстві.
Iдея: утвердження думки, що гідність людини визначає не належність до привілейованого соціального стану, а чесна праця, простота і щирість у стосунках з людьми; смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди.
Iсторія створення
В основу сюжету твору покладена невигадана анекдотична історія гонитви селянина за дворянством і втрата надії на нього через прикрий недогляд, допущений писарем у минулі часи, – розбіжність в одній-єдиній літері прізвища.
Сюжет комедії «Мартин Боруля» письменник будує на дійсних фактах із життя родини Тобілевичів: батько драматурга Карпо Адамович, який довгий час служив управителем поміщицьких маєтків, намагався довести своє дворянство. На це пішло чимало часу – і марно: дворянство не було доведене, оскільки прізвище в старих документах було Тобелевич, а в нових – Тобілевич. І. Карпенко-Карий добре пам’ятав, що довелося пережити батькові після офіційної відмови йому в дворянському званні. Старий, як і головний герой драми «Мартин Боруля», мало не помер від образи.
Карпенко-Карий використав цей факт, щоб висміяти намагання простої людини вибитися у дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь підвищитися над іншими.
П’єса популярного автора викриває тогочасну прогнилу суспільну систему з її бюрократизмом і хабарництвом. Головний герой – Мартин Боруля, багатий селянин. Він утримує найманих робітників і за фінансами нічим не поступається дворянам. Проте він прагне отримати документ, який би засвідчував його дворянський статус. Навіщо? Для відповіді варто звернутися до історичної довідки: у п’єсі відображені зміни, які відбулися в українському селі після реформи 1861 року.
Мартин Боруля – вільна людина, яка сплачує грошовий податок. Чиновники – досить заможні люди, в них велике господарство, на якому працюють також і наймані робітники – збіднілі селяни. Мартин платить працівникам «на своїх харчах тридцять рублів», крім того, утримує сина-чиновника. Відповідно до указу, чиновники були зобов’язані подати документи, які підтверджували б їхнє дворянське походження. Якщо ж таких документів не буде, то їх прирівняють у правах до селян. Тому Красовський демонструє зверхність над Борулею.
Таким чином, Мартин передусім піклується про майбутнє своїх дітей – дочки Марисі та сина Степана. П’єса зіткана з різноманітних смішних сцен, з яких найбільше сповнені гумором діалоги між Мартином і його слугою Омельком.
Композиційно-стильові особливості
Експозиція: приїзд Степана додому на гостювання – відрядження Степана на службу з вимогою знайти «достойного жениха» Марисі.
Зав’язка: приїзд повіреного Трандалєва, який доповідає про стан справ у набутті Борулею дворянського титулу.
Розвиток дії: повернення з міста наймита Омелька, який повідомляє про втрату майна («перший знак нещастя») – сватання до Марисі здрібнілого шляхтича й відмова з боку Мартина Борулі, який бачить себе вже дворянином – приїзд панка Націєвського, якого приймають, як велике цабе – утеча жениха Націєвського через непорозуміння («другий знак нещастя») – муштрування Мартином рідних, щоб усе робили по-панськи.
Кульмінація: відмова Мартину Борулі в наданні статусу дворянина у зв’язку через помилкове написання прізвища в документах (Боруля – Беруля).
Розв’язка: приїзд сина, якого звільнили зі служби; умовляння сусідами Мартина Борулі спалити папери, які той збирав, як докази, та видати Марисю за сусідського сина, здрібнілого шляхтича. Спалення Мартином документів як знак повного звільнення від нав’язливої хворобливої ідеї й повернення до гармонійного, нормального життя за природженістю («Усе згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала»).
Художні засоби виразності: широке використання засобів творення комічного (сатира, іронія, сарказм); «оксиморонність» ситуації.
Особливості: у п’єсі автор порушує проблеми батьків і дітей, людської гідності, кохання, сім’ї, праці й щастя; усвідомлення того, що щастя не в чині або посаді.
Висміявши поведінку свого героя, І. Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставлення людини до рідної землі, свого родоводу, прадідівських коренів, праці, народних звичаїв. Головне – не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною в усіх життєвих ситуаціях. Завдяки добродушному народному гумору, психологічній переконливості образів, гострій злободенності проблематики п’єсу вже понад сто років з успіхом ставлять на сценах вітчизняних театрів.
Літературні вправи
1. Фейковий диктант
1. Боруля мріяв про дворянство. (так)
2. Мартин бив своїх працівників. (фейк)
3. Боруля був ледачим. (фейк)
4. Боруля звелів Марисі називати його з матір’ю батьком і матір’ю. (фейк)
5. Марися була закохана в Миколу. (так)
6. Батько змушує Марисю грати на фортепіано. (фейк)
7. Незмінним атрибутом Націєвського була гітара. (так)
8. Найбільшим ворогом для Борулі був Красовський. (так)
9. Степан на службі зробив собі непогану кар’єру. (фейк)
10. Слова «Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять. Трись, трися меж людьми, і з тебе будуть люди!» – Боруля говорив синові. (так)
11. М. Боруля погоджується на шлюб Миколи та Марисі й благословляє їх. (так)
12. Боруля так і не усвідомив, що дворянство – не головне в житті. (фейк)
13. Боруля отримав папери, що засвідчували його дворянське походження. (фейк)
14. Боруля спалив документи про дворянство. (так)
2. Блог головного героя
Проблеми, які порушує видатний драматург, є актуальними й на сьогодні. Дехто й у наш час намагається видавати бажане за дійсне. Щоб краще зрозуміти мотиви вчинків головного героя, можна його осучаснити та створити йому інтернет-блог.
1 сторінка – «Особисті дані»
Прізвище, ім’я героя – Мартин Боруля.
Вік (приблизно) – 50 років.
Сімейний стан – одружений, має сина та доньку.
Соціальний статус – шляхтич.
Рід занять – землероб, орендує землю.
Заповітна мрія – стати дворянином.
Що робить герой для її здійснення – через суд хоче довести, що він дворянин; доньку хоче видати заміж за чинов-
ника, наслідує стиль життя чиновників.
Чим жертвує герой заради мрії – відмовляється від власного «Я», втрачає щиру повагу близьких і знайомих, нехтує людськими чеснотами тощо.
2 сторінка – «Думки позаочі»: додайте повідомлення для Борулі, висловіть своє ставлення до нього, охарактеризуйте його слова і вчинки.
3. Рольова гра. Охарактеризуйте героїв від першої особи (наприклад):
Мартин Боруля. Я – Мартин Боруля, багатий шляхтич, чиновник, бо плачу за оренду землі іншому власникові – Красовському. Я попросив повіреного Трандалєва прочитати документ, де вказано, що «Дворянскоє депутатскоє собраніє» зачисляє мене, Борулю, до дворянського роду і подає на затвердження до Сенату. Тому треба ще раз подати в суд на Красовського, котрий мене, «уродзоного шляхтича», назвав бидлом, а сина – телям. Я не пожалію ніяких грошей, щоб посадити Красовського в острог. Хочу завести у своєму домі «дворянські порядки»: члени родини повинні довго спати; планую розвести собак і їздити на полювання; донька Марися має вийти заміж за чиновника; син також мусить працювати на «благородній» посаді; мій син не повинен спілкуватися з Миколою, другом дитинства, бо він нам не рівня. Та хто ж думав, що воно так усе складеться: тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, а я залишився ні з чим.
Палажка. Я – Палажка, дружина Мартина Борулі. Я не завжди розумію свого чоловіка, навіть спочатку заперечувала одруження Марисі та Націєвського, адже дочка любить Миколу. Однак потім погодилася, може, Марися й справді буде щаслива за паном. А потрібно було настояти на своєму, не було б такого сорому, як із «благородним» женихом. Це добре, що Гервасій Гуляницький – порядна людина.
Степан. Я – Степан Боруля, працюю на службі в земському суді, я вивчаю напам’ять «бумаги», часто з друзями розважаємося, п’ючи «трьохпробну» (горілку) й співаючи «крамбамбулі» (романси). Я вирішив послухати батька і не спілкуватися з Миколою, бо тепер, коли ми майже дворяни, простий хлопець мені не товариш, у нього інша дорога. Хто ж думав, що залишуся без роботи й про дворянство треба забути. Та й Націєвський «свиню підложив» – утік із заручин.
Марися. Я – Марися. Я зовсім не розумію свого батька, особливо щодо одруження, адже я люблю Миколу. Це добре, що все так склалося: Націєвський утік, а ми з Миколою одружуємося.
Чому варто прочитати цей твір: для того, щоб поміркувати, чи може високе положення в суспільстві гарантувати людині щастя.
Галина КРИЖАНIВСЬКА.
Фото: www.cbs.km.ua