Для дітей писали чимало українських авторів. Серед них був і видатний український поет, письменник, публіцист, перекладач і громадський діяч Iван Франко, який народився 27 серпня 1856 року в присілку Війтова гора (Слобода) села Нагуєвичі Самбірського округу Королівство Галичини.
Він був старшою дитиною в сім’ї, мав двох братів і сестру. Що ми знаємо про нього? Що його називають «українським каменярем», що він написав «Захара Беркута», а його «Вічного революціонера» цитують люди в усьому світі.
Твори для молодших читачів. Літературна спадщина Івана Франка багата на казки й оповідання для дітей. Автор не просто переказує їх, а вводить у стару основу деякі нові мотиви, щоб скерувати увагу малих читачів та слухачів від казкових подій до життя, пробудити інтерес до реальних ситуацій, їхнього осмислення і розуміння.
За словами Михайла Коцюбинського, письменник «…наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем якого він зробився». Сучасники письменника розповідають, як тепло ставився він до малечі. Це була любов, зіткана з найніжніших людських почуттів.
«Життя, – говорив Франко, – мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце».
Письменник створив цілу низку оповідань, героями яких є сільські діти. Ці розповіді постали на основі його власних спогадів про дитинство, про роки навчання в сільській і міській школах і мають здебільшого автобіографічний характер. У них, як казав сам Франко, відтворені картини виховання сільської дитини «…від перших проблисків власного думання, й кінчаючи найвищими ступенями середньої школи».
У багатьох оповіданнях найчастіше ми зустрічаємося з найулюбленішим героєм
І. Франка – хлопчиком Мироном.
П’ятирічний герой оповідання «Малий Мирон» викликає наші симпатії допитливістю, здатністю самостійно мислити. Дитина розмірковує над безліччю питань, відкриває для себе чудовий світ навколишньої природи, власним розумом доходить до невеликих, часом наївних, але важливих для неї відкриттів. Яке ж майбутнє чекає цього розумного хлопчика? Чи зможуть розвинутися його природні здібності в умовах злиднями прибитого, забобонами затурканого села?
Можливо, що малий Мирон стане таким самим забитим, темним, згорьованим селянином, як і більшість його односельчан. Якщо ж він здобуде освіту і присвятить своє життя допомозі бідним людям, то й тоді чекає на нього безрадісна доля.
Уривок з оповідання
«Малий Мирон»
Частина 1. Малий Мирон – дивна дитина. Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Та й ще Миронів батько – чоловік уже в літах, ледве дочекався дитини, то, значиться, яка там будь собі дитина, все вона в нього золота, і розумна, і гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон «якесь не таке, як люди»: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі або стинав головки з будяків та ластів’ячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим-будь, то говорить таке, що старші, як почують, то тільки плечима стискають.
– Василю, – говорить малий Мирон до малого Василя, – ти доки вмієш рахувати?
– Я? А доки маю вміти? П’ять, сім, парканацять.
– Парканацять! Ха, ха, ха! А то скільки парканацять?
– Ну, скільки ж має бути? Я не знаю!
– Та то ніскільки. От сядь лишень, будемо рахувати!
Василь сідає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком* (*Бучок – паличка) об землю: один, два, три, чотири…
Василь слухає, слухає, а далі встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, цюкає і рахує далі й далі. Надійшов старий Рябина, кахикає, харкотить і охає, – Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близ нього, слухає, слухає… Мирон дорахував уже до чотириста.
– А ти, невітцівська дитино, є! – сказав старий своїм звичайним, трохи носовим голосом. – А ти, що робиш?
Малий Мирон аж звергся* (*Звергтися – здригнутися) і обернув залякані оченята на старого Рябину.
– Та ти землицю святу б’єш, е? Ти не знаєш, що землиця – наша мама? Дай сюди той бучок!
Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.
– Іди додому та «Отче наш» говори, е-е-е, аніж маєш такі збитки робити! – сказав старий із суворим видом і пошкандибав далі.
Малий Мирон довго глядів за ним, усе ще не можучи зрозуміти, за що се старий прогнівався і чого він хоче від нього.
Частина 2. Мирон над усе любить бігати сам по зелених, цвітастих лугах, поміж широколисті лопухи та пахучий ромен, любить упиватися солодким запахом росистої конюшини та квітчатися прилипчастими лопуховими ґудзиками, яких так і насиляє* (*Насиляти – начіпляти) на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру з городу треба йти на пастівник, невеличка супокійна підгірська річечка, з глибокими, стрімкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрібними плиточками, оброслими м’яким зеленим водоростом, довгим, мов зелені шовкові пасма, – ота річка – то правдива розкіш, то сильна принада для Мирона. Там він цілими годинами любить сидіти, запхавшися у високий зелений косітник або між густе лапасте листя надбережного підбілу. Сидить і вдивляється у плюскітливу воду, в мигаючу під напором хвилі траву, в ковбликів* (Ковблик – дрібна річкова риба), що час від часу вилазять зі своїх печер або випливають із глибшого плеса, нипають по дні, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повітря та й утікають чимборше у свою криївку* (*Криївка – захисток, схованка), немовби закоштували не знати якої присмаки. А тим часом сонце жарить із безхмарного темно-блакитного неба, гріє Миронові плечі і все тіло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкі його сірі оченята живо бігають, дитиняче чоло стягається, – думка починає рушатися.
– От сонечко, – чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То певно, в небі лиш така невеличка дірка прорізана, що його лиш стільки видно!
Але зараз же в його голові заворушилася й друга думка.
– Ба, а як же воно? Сходить, там дірка мала; заходить, то й там дірка. Хіба ж дірка разом із сонцем по небі ходить?
Се не може йому поміститися в голові, і він обіцяє собі, що скоро додому, то зараз запитається татуня, яка то в небі на сонце дірка прорізана?
– Мироне! Мироне! – чути здалека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопився, збіг із беріжка над бродок, аби перейти через річку, та й нараз зупинився. Багато разів уже він переходив через річку, та й нічого, а тепер нараз нова поява впала йому в очі. Він стояв якраз проти сонця і, дивлячися в воду, побачив нараз замість плиткого* (*Плиткий – мілкий, неглибокий) дна, камінчиків і м’яких зелених пачосів водоросту – одну бездонне глибоку синяву. Він не знав іще, що се небо з води всміхається до нього, і зупинився. Як же тут іти в таку глибінь? І відки вона взялася нараз? Він став і почав уважно розглядати глибінь. Усе однаково. Він присів. Однаково, – тільки при беріжку видно знайомі камінчики та й чути звичайний любий журкіт води на броді. Він повернувся лицем у другий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий, як був. Се відкриття і втішило, і здивувало його. Він почав повертатися на всі боки, пробуючи і втішаючись дивним явищем. А про мамин клик і зовсім забув!
І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лізти в воду все якось не смів. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого камінчастого броду земля розскочиться, і зіне бездонна блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в ній, мов трісочка, кинена в глибоку, темну криницю…
Частина 3. …Любо йому, і на дитиняче чоло знов немов хмарка набігає – се думка надходить. А чим то воно чоловік усе видить? І небо, і зілля, і тата з мамою? – таке питання насувається йому ні звідси, ні звідти. – Або чим чує? Он каня* (*Каня – шуліка) кевкає, кури кудкудачуть… Що то таке, що я тото чую?
…Бідний Мирон, хоч і як мучився, не міг нічого ліпшого придумати, може, для того, що його насилу заставляли думати «так, як люди».
Казки. У літературній спадщині Івана Франка помітне місце посідають казки для дітей. Протягом багатьох років він був активним співробітником українського дитячого журналу «Дзвінок», в якому опублікував цілу низку казок, створених на основі відомих світових сюжетів. Письменник не просто переказує їх, а вводить деякі нові мотиви в стару основу, щоб скерувати увагу малих читачів та слухачів від казкових подій до життя, пробудити інтерес до реальних живих ситуацій, до їхнього осмислення та розуміння.
Використовуючи мандрівні сюжети, Іван Якович вводить у свої казки колоритні українські побутові деталі, окремі сцени, що відтворюють тогочасну галицьку дійсність.
Про свою працю над казками автор писав: «Кожну казку я перероблював ґрунтовно, прибиваючи її до смаку, розуміння й оточення наших дітей і нашого народу, бажаючи й оці чужоземні зробити так само нашими, як ті, що їх оповідає довгими зимовими вечорами наша сільська бабуня дітям у запічку».
Як зазначала дочка письменника, Ганна Іванівна, Іван Франко знав безліч народних казок, байок, пісень про тварин і залюбки оповідав їх своїм дітям. Звірів представляв він як мислячих істот, що живуть майже людським життям. «Ці всі прекрасні казки й оповідання читали ми пізніше вже як друковані твори – «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита» та інші казки, що були нашою першою духовною поживою», – згадувала пізніше дочка письменника.
«Коли ще звірі говорили» – це велика група казок про тварин, об’єднана Іваном Франком спільним заголовком. В основі сюжету цих творів лежать мотиви відомих казок народів світу – українських, російських, німецьких, грецьких, індійських, сербських. Їхні герої – хитра Лисичка, хижий Вовк, мудрий Їжак, глупий Осел та інші – є носіями певних людських рис, а самі казки під личиною вигадки криють звичайно велику життєву правду.
«Говорячи про звірів, – каже Іван Франко, – казка одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: – Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас самих з вашою глупотою, з вашим лінивством, з вашою захланністю, з усіма вашими звірячими примхами та забавами. Адже ж я навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли – не їх, а себе самих!».
Іван Франко широко використовував українську народну творчість – казки, байки, пісні про звірів. У ній знаходимо також ряд картин, що відтворюють народний побут, звичаї. «Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений рисунок накладав наші українські кольори», – писав Іван Франко в передмові до «Лиса Микити».
Відображаючи життя, побут і звичаї галичан, Іван Франко користувався всіма багатствами їхньої мови, що має відмінності порівняно з мовою, якою говорить українське населення інших областей. Письменник широко застосовував у творах діалектизми – своєрідні слова, вирази, синтаксичні конструкції, властиві мові певної місцевості.
Правнучка Івана Франка – Олеся Франко розповідала, що за спогадами її дідуся Омеляна, діти до нього горнулися. «З моїм дідусем Іван Франко гуляв лісом, ловив рибу. Як тільки він приїздив, у хаті збиралося багато людей. Кожному було цікаво посидіти, поговорити з ним. З селянами він поводився дуже чемно, з кожним здоровався за руку. Одягався він у звичайне вбрання і ніколи не виглядав на пана».
Післяслово. Можна багато розповідати про самого Івана Франка, про його непросту долю та надзвичайно захопливі добутки. Однак ми зупинилися на творах письменника, написаних з великою любов’ю для дітей і про дітей, адже розпочався новий навчальний рік, і школярам буде цікаво ознайомитися з оповіданнями про своїх ровесників, що жили в давно минулі літа.
Юлія ПОНОМАРЕНКО.
Фото: thinglink.com