В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
Іван ФРАНКО.
Вічна загадка Любові… Саме вона породжує прекрасне і вічне на землі, звеличує людину, робить щасливою чи завдає душевного болю.
Відчайдушний порив закоханого серця, голос любові, що не вміщується в тихому закутку грудей, озвався в поетичному слові І. Франка. Це інший Франко, не той, якого ми зустрічали раніше: ніжний, відвертий у своїх почуттях. Така доля поета – жити й умирати, любити й страждати привселюдно.
«Хвилини, в котрих я любив, були, може, найкращі в моєму житті, жаль тільки, що були це хвилини найтяжчого болю, а не радості», – зізнавався з гіркотою поет. Саме цей біль, жаль, смуток за втраченим коханням стали поштовхом до створення збірки «Зів’яле листя», яку Франко, як листочок до листочка, складав протягом 10 років.
Під тягарем життєвих обставин 40-річний поет втомився, знесилився, почувався «зраненим звіром», що тікає у нетрі. Любовна драма надломила його морально, надірвала душу, переповнила все його єство нестерпною мукою.
Були ще невдачі й у громадському житті – переслідування письменника польською та українською реакцією, його третє ув’язнення, недопущення до викладання у Львівському університеті. Особисті та громадські мотиви переплелися в душі поета.
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із основ
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла.
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Літературно-філософське дослідження історії написання збірки
Протягом десяти років Іван Франко писав цілу низку інтимних поезій, які об’єднав у поетичну книжку «Зів’яле листя», що вийшла друком 1896 р. Поет дав їй підзаголовок «Лірична драма». Це словосполучення засвідчило поєднання у творі елементів лірики й драми. Об’єктом зображення тут є внутрішнє буття особистості – ліричного героя. Дія відбувається не в зовнішньому, об’єктивному середовищі, а у внутрішньому, суб’єктивному світі. Тому ускладнилася композиція твору: лірична драма складається з медитацій, епізодів-видінь, сновидінь, які виникають перед внутрішнім зором ліричного героя. Вирішальну роль тут відіграє система лейтмотивів, які є зазвичай історією думок і почуттів одного персонажа.
Лейтмотив «Зів’ялого листя» – нерозділене кохання. З ним пов’язані інші почуття: туги, смутку, песимізму. Решта дійових осіб відіграють або другорядну роль, або редукуються, скорочуються зовсім.
«Зів’яле листя» – не збірка розрізнених віршів, а цілісний твір із наскрізним любовним сюжетом. Складається з трьох циклів, які поет називає «жмутками».
«Жмуток» I – (1886 – 1893) передає трагедію нерозділеного кохання, його беззахисність та вразливість («Так, ти моя правдивая любов», «За що, красовице, я так тебе люблю»?). Ліричний герой не хоче приймати однозначність відмови коханої. У поезії «Раз розійшлися ми случаймо…» ліричний герой звинувачує обставини, то прагне здаватися збайдужілим («Я не надіюсь нічого…»). У поезії «Не минай з погордою…», «Я не кляв тебе, о зоре» він переконує кохану не нехтувати ним, оцінити його велике почуття.
Ольга Рошкевич.
Перша любов Франка
Ольга Рошкевич – чарівна, освічена й талановита бойківчанка. Вона перекладала Золя і Гонкурів, оповідання шведської письменниці Марії-Софії Шварц, збирала весільні пісні, працювала у виданнях Франка, стежила за розвитком жіночого руху, була причетною до відкриття у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) жіночої гімназії. Франко присвятив їй свою першу збірку «Баляди і розкази». Вони мріяли одружитися. Для себе готували подарунок: збірку весільних пісень з Лолина, які збирала Ольга. Збірці судилося вийти тоді, коли Іван і Ольга вже були не разом. Перешкодою до щастя став арешт Франка та його захоплення соціалізмом. Франко здався не відразу. Що з того, що його вигнав батько Ольги, що проти їхнього зв’язку весь світ? Ольга ж його кохає!
Ольга, начитавшись роману Чернишевського «Що робити?», надумала фіктивно одружитися, щоб вийти з-під опіки батька. Але церковний шлюб із Володимиром Озаркевичем був довічним. Перед одруженням Ольга пише до Франка: «Не кажи, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш, – що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно пов’язане із твоєю роботою, із твоїми думками». Франко знав, що так станеться. Знав… але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього – крововилив.
Для Франка протягом усього життя було священним ім’я Ольги, він напрочуд точно й тонко подав у збірці образ коханої жінки, наче тонким різцем вирізьбив його з граніту.
Для змалювання непорочної чистоти Ольги, її високої духовності використав запозичений з Біблії символ – білу лілію.
Поезії II «жмутка» – елегії (1895), написані в народнопісенній манері.
Елегія – (журлива пісня) – ліричний вірш, у якому переважають особисті переживання, передусім самотності, розчарування, страждання.
У ІІ «жмутку» лірична драма звучить чи не найтрагічніше. Основним тут стає пафос «ілюзій», «мрій», «ідеалу». Це вірші «Зелений явір, зелений явір», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Я не тебе люблю, о ні», «Чого являєшся мені…», «Що щастя? Се ж ілюзія», «Хоч ти не будеш цвіткою цвісти», «Сипле, сипле, сипле сніг».
Франко 1883 року був у Станіславі і познайомився там з Юзефою Дзвонковською.
Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха і сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»
Ця вродлива, розумна дівчина справила на Франка сильне враження. Він покохав її. Мало того, він вирішив, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною.
Франко звернувся до її матері, просячи руки, та дістав відмову. Він пояснював це аристократичним походженням, гордістю дівчини. Однак згодом з’ясував справжню причину відмови: вона була хворою на сухоти.
Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара.
III «жмуток» (1896) – вірші, які характеризується автобіографічними мотивами. «Вона умерла! Слухай!..», «Не можу жить, не можу згинуть», «Тричі мені являлася любов», «Надходить ніч…», «Матінко моя ріднесенька!», «І ти прощай! Твого ім’я», «Самовбійство – се трусість», «Отсей маленький інструмент» – осінній плач зневіреного, розбитого серця, що пережив зимний холод відмови, що, мов сніг, «сипле, сипле…».
Лірика «третього жмутка» – найсуб’єктивніша. Провідна тема цих поезій – трагічні переживання поета, зумовлені тяжкими умовами життя та нерозділеним коханням.
Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,
Впивається її красою зір.
Та разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Це була Целіна Журовська, в яку І. Франко був закоханий багато літ. Він сам писав про неї так: «Я пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших десять літ…».
Франко зізнався, що саме через Целіну Журовську з’явилося «Зів’яле листя».
Журовська завжди твердила, що Франко буквально переслідував її. Вона йде з роботи, а він за нею. Вона зупиниться – і він зупиниться. Потім Франко зник…
Коли згодом Целіну запитають, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно відповіла: він їй просто не подобався. Був погано ситульований, тобто не мав грошей і надії на них.
Усі вірші, що ввійшли до третього жмутку, написані у 1896 році. Відкривається цей цикл майже вбивчо і незвично. Після плачу і туги відразу вдаряє дзвін похорону:
Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!
Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.
Вона умерла! Мов тяжезний трам,
Мене цілого щось додолу клонить.
Щось горло душить. Чи моїм очам
Хтось видер світло?
Хто се люто гонить
Думки з душі, що в собі біль заперла?
Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!
Отже, три «жмутки» – це три періоди любові:
І – зустріч, знайомство, любов ліричного героя, і «не надійся нічого» з уст героїні;
ІІ – смуток за втраченим. Оплакування;
ІІІ – відчай за втраченим назавжди, коли вже нічого чекати, після чого вже не варто й жити…
У збірці «Зів’яле листя» Франко створив узагальнений образ жінки: перша – «лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина»; друга – «гордая княгиня», «тиха і сумна», «мов святиня»; третя – «женщина чи звір», «сфінкс», «мара», «з гострими кігтями».
Сила Франкової майстерності така, що ми можемо побачити перед собою не три жінки, а одну з трьома силуетами однієї жіночої постаті. В одному образі, як в усмішці Джоконди, безліч відтінків гордості й гіркоти, непорочності та розуму, стриманої одержимості й прихованої іронії.
«Жінка, котра була поруч»
Найкращим другом Франка все-таки стала «жінка, котра була поруч». Хто це? Ще одна жінка в житті поета. Це та, яка завжди відповідала взаємністю, ніколи не зрадила, рука в руку ішла з ним по життю. А полюбила його ще зовсім молодого, і була поруч доти, доки змогла тримати його хвора рука. (Муза поета)
У березні 1885 року Франко познайомився в Києві з Ольгою Хоружинською. Це була розвинена й освічена дівчина з демократичними поглядами, привітна і дотепна. Франко дивився на неї, як на жінку-друга, товариша та сподвижника в боротьбі. Восени того ж року він написав Ользі листа з проханням стати його дружиною. З листування Ольги та Франка відомо, що він не кохав її так, як кохав Рошкевич. Ольга це також знала, але вона любила його і тому погодилась. 16 травня 1886 року в Павлівській церкві відбувся шлюб І. Франка з Ольгою Хоружинською. Нареченій було 22 роки, а Франкові 30.
Ольга була вірною дружиною, доброю матір’ю (народила Франкові чотирьох дітей), допомагала чоловікові в літературній праці, видавала заснований ним журнал «Життє і слово», власним коштом опублікувала книжку Франка «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин і низин». Разом із чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Хіба цього замало? Хіба це не свідчення жертовності й любові?
Моїй дружині
Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій – щире словечко!
Як промінчика не здобуть притьмом,
Слова щирого не купить сріблом.
В сльоту зимнюю, в днину млистую
Я дорогою йду тернистою;
Кого я любив, ті забулися,
А з ким я дружив – відвернулися.
1887 р.
Поезії Івана Франка нетлінні, вони непідвладні часові: нині молоді виконавці створюють свою музику до віршів Франка й виконують у сучасному стилі.
Нехай у нашому житті буде більше мажору, світла, тепла, не залишиться місця для «ліричних драм». У душі запалиться вогник гармонійної краси. То неправда, що осінь пора смутку й жалю. Жовтий колір не тільки колір розлуки, а й колір сонечка, що дарує радість і тепло.
Галина КРИЖАНIВСЬКА.
Фото (Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу. Київ, 1886 р.):
photo-lviv.in.ua.