Якщо так потрібно Вітчизні,
Ти, серце із грудей вирвавши,
Підіймеш його до неба…
У Кузьмині урочисто відзначили 100-річчя з дня народження Iвана Солтиса. У ювілейному заході взяли участь не тільки земляки Героя Радянського Союзу, а і численні гості з усіх міст Придністров’я.
Делегації, що одна за одною прибували в невеликий населений пункт на Кам’янщині, привітно зустрічали глава сільської адміністрації Анатолій Мельниковський і завідувач місцевого музею Ольга Ракул.
Місце зустрічі – вулиця Солтиса. На малій Батьківщині героя все присвячено шануванню його пам’яті. Вона втілена в монументальній постаті кулеметника, що застигла на високому постаменті; в меморіальних дошках і вуличних покажчиках. Цього дня пам’ять веде селян та їхніх гостей до будинку-музею Солтиса.
У хату входжу,
Як на іспит долі…
У цьому самановому будиночку 5 вересня 1923 року з’явилася на світ єдина дитина Февронії та Сидора Солтисів. Тут Іван зростав і мужнів, брав перші уроки працьовитості та людинолюбства – якостей, про які пишуть у своїх спогадах усі, хто знав його особисто: вчителі та шкільні друзі, односельці й однополчани.
У найперші роки сім’я жила дуже бідно. Сидір Артемович пас сільське стадо, в міжсезоння – батрачив. Лише поява колективного господарства відкрила перед Солтисами нові можливості. Саме в ту пору Іван, який змалку виконував посильну роботу по господарству, зміг нарешті піти до школи. Було йому 10 років. Від шкільних літ залишилася єдина справжня фотографія. На ній юний піонер перейшов у четвертий клас, по закінченні якого почав працювати разом із батьками в колгоспі.
Долі Солтиса учні Кузьминської школи присвятили літературно-музичну композицію. У рядках із біографії, в проникливих віршах, які лунали на подвір’ї будинку-музею, віддзеркалене і мирне життя з дитячими забавами та сумлінною працею на щедрих нивах, і Велика Вітчизняна, що раптом увірвалася в трудові будні радянських людей.
«У перші ж дні війни Іван спробував потрапити на фронт, – згадував учитель Кузьминської школи Віктор Сугак. – Та в армію його не взяли, бо вісімнадцяти ще не було. Згодом з’ясувалося, що ворожий бліцкриг може вдатися: фашисти нестримно наступали. Вже через місяць після віроломного нападу Кам’янщина була окупована».
Часто відвідувачі музею намагаються збагнути: як зважився хлопець, що прожив на білому світі всього 21 рік, закрити собою амбразуру ворожої довготривалої вогневої точки? Адже це – вірна смерть. Поза сумнівом, одним із чинників стало усвідомлення нелюдської жорстокості фашизму: за роки окупації Солтис на власні очі надивився на «новий порядок», який запровадили загарбники: примусову працю, майже повне вилучення на користь рейху її результатів і всіх цінностей, які мало населення. А головне – суворе покарання для всіх, хто посмів чинити опір німцям і румунам, які господарювали у краї; тортури, щоб вивідати імена патріотів; страти за щонайменшу підозру в непокорі.
Покласти край фашистському свавіллю – з такою мрією жили всі, хто опинився на окупованій території. Тож ледве Кам’янщина була звільнена, вступали до лав Червоної Армії, щоб гнати ворога геть за межі рідної землі, щоб добити його в Берліні. Заради цього не жаліли життя мільйони солдатів. Був серед них і Солтис.
Свята доля солдата…
«Тільки-но партизанський загін «Радянська Молдавія» й авангардні частини Червоної Армії звільнили Кам’янський район з-під гніту окупантів, ми отримали повістки, – згадував події весни 1944-го Микола Літницький, ветеран Великої Вітчизняної війни. – З Кузьмина було призвано понад 270 чоловік. Короткочасна підготовка в Ковбасній, знайомство з сучасною військовою технікою – і нас розкидало по різних фронтах. Зрідка з дому приходили листи, в яких згадувалося про те, де воюють мої односельці, хто відрізнився в боях і був нагороджений».
Бойове хрещення Івана Солтиса відбулося 2 травня 1944 року під час форсування річки Дністер у районі Рибниці. В цьому бою він був поранений осколком снаряда. Потрапив у госпіталь. Два місяці лікування – і рядовий знову на фронті. У складі 548-го стрілецького полку 116-ої стрілецької дивізії кулеметник Солтис звільняв міста і села України, Білорусії, Польщі.
На початку 1945 року дивізія вела запеклі бої в Сілезії. Під час відступу ворожі війська вперто трималися за кожен рубіж оборони: за висоти, водні перешкоди та населені пункти. Полк, в якому воював рядовий Солтис, 10 лютого дістав наказ захопити населений пункт Луїзенталь, щоб створити на західному березі річки Бобер плацдарм для подальшої переправи основних сил. Наступного ранку, після короткої артпідготовки, передові загони пішли в атаку. Це був такий бій, що навіть нагородний аркуш, заповнений після нього, більше схожий на баладу, ніж на офіційний документ.
Сотні бійців здійснили в роки Великої Вітчизняної подвиг, який увійшов в аннали історії війни з ім’ям Олександра Матросова. Проте багатократне повторення цього вчинку аж ніяк не применшує його значення. Самопожертвування в ім’я бойових товаришів, в ім’я миру на Батьківщині справляло величезне враження на очевидців подвигу, надихаючи їх на перемогу над ворогом.
От і підполковник Адамович, командуючий 548-м стрілецьким полком, описуючи останній бій героя, раз у раз переходить із казенної мови діловодства на піднесену літературну: «Червоноармієць Солтис, як справжній патріот Батьківщини, відчуваючи глибоку ненависть до ворога, під час форсування річки Бобер, на північний захід від села Луїзенталь (Німеччина), 11 лютого 1945 року під сильним рушнично-кулеметним і мінометним вогнем противника перший кинувся в річку. По груди у воді, він із ручним кулеметом переправився на західний берег. Стрімким кидком вирвався вперед на 100 метрів, заліг і вогнем зі свого кулемета прикривав бійців, які переправлялися через річку. При цьому солдат подавив вогонь трьох кулеметних точок противника.
Переправившись на західний берег річки, батальйон пішов на штурм села Луїзенталь. Червоноармієць Солтис першим увірвався в село і вогнем із кулемета знищив шість німців. Противник запекло чинив опір…
Бійці, захоплені прикладом червоноармійця Солтиса, кинулися на штурм села. Попереду «заговорив» ворожий кулемет. Червоноармієць Солтис, непомітно підібравшись до нього, закидав гранатами. Кулемет замовк, і бійці знову пішли вперед.
У цей час справа запрацював інший кулемет противника. Поранений червоноармієць Солтис із криком «За Батьківщину!» кинувся на амбразуру і закрив її своїм тілом. Кулемет ворога захлинувся в гарячій крові героя».
Велич подвигу, описаного очевидцем, була гідно оцінена. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань у ході боротьби з німецько-фашистськими загарбниками та проявлену при цьому високу мужність червоноармійцеві Івану Солтису посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Повернеться кожен боєць,
Повернеться кожен герой…
Нагородний лист Івана Солтиса разом з іншими документами, що відображають недовгий життєвий шлях парубка буквально по днях, дбайливо зберігається в будинку-музеї. Експозицію кузьминчани почали створювати ще в 1950-х. Селянська однокімнатна хата з сіньми була добудована. В одній половині жили Сидір Артемович і Февронія Григорівна, в іншій розмістили перші експонати, зібрані в рідному селі та по всьому Радянському Союзу.
З єдиної фотографії зробили репродукції, додавши Івану років. Часто екскурсанти, що прибували з різних куточків СРСР, бачили таку картину: передчасно постаріла під гнітом горя жінка тримає цей єдиний портрет, вдивляючись в обличчя сина, який так і не подорослішав. Тіточка Февронія з дядьком Сидором (так називали Солтисів односельці), часто ділилися з гостями своїми спогадами.
«Яку потрібно мати мужність, щоб спадок єдиного сина зробити спадщиною цілої країни! Невтішні батьки не тільки віддали свій будинок під музей, вони принесли в жертву свій спокій. Приймали в себе численні делегації, розповідали про Івана. Виховавши сина героєм, вони рік за роком виховували юних кузьминчан, піонерів і комсомольців із різних населених пунктів СРСР», – поділилася своїми враженнями з учасниками ювілейних урочистостей заступник глави держадміністрації Кам’янського району Галина Трублаєвич.
Традицію патріотичного виховання молоді на прикладі земляка-героя в Кузьмині свято продовжують усі ці роки. Робота ведеться на всіх рівнях, до неї залучені керівництво села і працівники культури. На особливому рівні вона організована в освітньому комплексі, який об’єднав школу і дитсадок, що з квітня 1964-го розвивається з іменем Івана Солтиса.
Саме за закликом кузьминських школярів у 1957 році піонери та комсомольці Молдавської РСР почали збір коштів на зведення пам’ятника героєві. Жертвували гроші, зароблені в колгоспах і радгоспах, під час трудової чверті на підприємствах, за зібраний металобрухт і макулатуру.
Перший внесок – 1 000 рублів – зробили учні Кам’янської СШ № 1… Протягом декількох років було зібрано 55 тисяч!
«Восени 1964-го відбулася урочиста закладка пам’ятника. Будувати його вирішили біля школи. Щодня ми спостерігали, як піднімається постамент, і гадали, яким постане на ньому Іван. Проте статую привезли, швидко встановили й укрили. У січні 1965 року відбулася урочиста церемонія відкриття пам’ятника, – згадує Віктор Мельник. Десятирічний хлопчик був горністом, тому гордо йшов на чолі шкільної колони. – Коли зняли покрив, ми побачили бронзового солдата, що робить останній у житті крок – крок у безсмертя. На мітингу виступила Февронія Григорівна. Вона щиро подякувала всім причетним до увічнення пам’яті про сина».
Аналогічний за емоційним впливом момент Віктору Миколайовичу довелося пережити й у 2020-му. Тоді після довгих пошуків було достовірно виявлене місце поховання Івана Солтиса. На кладовищі польського міста Болеславець ентузіасти встановили надгробну плиту, під яку поклали жменю землі з Кузьмина, а землю з могили героя привезли на його Батьківщину і поховали біля пам’ятника.
У день 100-річного ювілею керівники Кам’янського району та депутати, представники трудових колективів і громадськості, ветерани та школярі поклали квіти до монумента. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять солдата, що пожертвував собою заради перемоги над фашизмом. Голова республіканської громадської організації «Ветерани війни, праці та Збройних сил Придністров’я» Світлана Бахчеван, депутат Кам’янської міськрайради Василь Мазур, інші посадовці та багаточисельні мешканці села щиро і з хвилюванням про завтрашній день говорили про важливість збереження історичної правди та насущну необхідність передавати її з покоління в покоління.
Вони приходять все ж таки з війни –
В баладах, гімнах,
В бронзі та граніті…
Подвиг Івана Солтиса увічнений не лише на його малій Батьківщині. Його ім’ям названі вулиці в Придністров’ї та Молдові, Росії та Білорусії. У Мінську в 2021-му був урочисто відкритий бюст Героя Радянського Союзу.
Влітку видавництво «Марка Придністров’я» випустило нову серію поштових мініатюр «Дорога до Перемоги», присвячену сторічним ювілеям Володимира Бочковського та Івана Солтиса. Марку, що увічнює подвиг кузьминчанина, директор підприємства Всеволод Лаврентьєв передав у дар будинку-музею.
Яскраві літературні образи Івана Солтиса створили Яків Кутковецький і Петро Дудник. Тісно пов’язані з кам’янським краєм, вони зустрічалися з сім’єю героя та його друзями, зібрали багато усних і документальних свідчень про життя і подвиг кузьминчанина.
Першим розповів широкій читацькій аудиторії про коротке життя одного з чотирьох уродженців Кам’янщини, удостоєних високого звання Героя Радянського Союзу, Кутковецький. Яків Опанасович, який пройшов із боями з червня 1941-го по березень 1944-го, сам був тричі поранений і нагороджений медалями «За бойові заслуги» та «За оборону Сталінграда», орденом «Червона Зірка». Він багато писав про воєнні роки. Нарис молдавською мовою «Ион Солтыс» був надрукований у перший ювілей Перемоги. Перекладений російською та українською, він включений нині до шкільного курсу «Література рідного краю».
Героїчну поему «Солтис» (рядки з якої стали заголовками для цієї публікації) створив у 1975-му Петро Дудник. Про її високий рівень свідчить той факт, що в рік виходу у світ вона була відзначена премією комсомолу Молдавії. Пізніше автор, творчо переосмисливши зібраний біографічний матеріал, написав на його основі сценарій для короткометражного художнього фільму.
На жаль, у пострадянський час поема не перевидавалася, тому стала справжньою бібліографічною рідкістю. Захотівши освіжити в пам’яті ліро-епічний твір, дізналася, що не в кожній бібліотеці є нині книги Петра Дудника. Добре було б виправити цей недолік – перевидати поему. Адже знайомство придністровських школярів і студентів із віршованим життєписом героя-земляка могло б стати ще одним елементом патріотичного виховання молоді.
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.