Лідія Тарасівна Вихор – наша постійна читачка та чи не найстарша передплатниця газети «Гомін». З нею ми познайомилися на початку 90-х років, коли українська громада Тирасполя почала об’єднуватися навколо товариства «Червона калина».
Вона разом із чоловіком цікавилася діяльністю організації, виступала на щомісячних засіданнях, з натхненням читаючи поезії Тараса Шевченка, яких вона знає напам’ять кілька десятків. З початком виходу газети «Гомін» пані Лідія стала однією з перших її передплатників. Читає газету й досі. Подружжя Вихорів були й серед делегатів I з’їзду українців Придністров’я, що відбувся в Дубоссарах у 1993 році, і пам’ятає всі подробиці того часу.
Ще й досі тривожать її пам’ять ті трагічні події, що довелося пережити всій родині Вихорів у період завершення Великої Вітчизняної війни. Хоча пані Лідія на долю тепер не нарікає (бо що вже нарікати, коли від народження має 88 років, коли і чоловіка не стало, і діточок Господь не послав), та глибоко в її серці живе образа за ті несправедливі звинувачення, які випали колись їй самій та найріднішим людям – матері, татові, сестрі та братові.
Рік 1992-й став роком реабілітації багатьох невинно звинувачених та засуджених. Реабілітували в родину Вихорів. А були часи, коли можновладці разом із так званим правосуддям не дуже розбиралися: винен чи не винен. Судили, закривали в тюрмах, висилали на багаторічне заслання чи розстрілювали – кожному свій жереб, кому як пощастило.
Лідії, можна сказати, пощастило. Так доля посміхнулась їй перший раз. Коли її сестру, 22-річну Єфросинію, у 1944 році звинуватили в пособництві бандитам та доправили в тюрму на 7 років, батько Тарас Вихор не витримав, помер. А матір із сином Степаном, дочками Христиною та Лідією вислали на п’ятирічне поселення з села Куснище, що у Волинській області, в Архангельську область.
У родини конфіскували все майно: дерев’яну хату, клуню і хлів, коня, плуг, картоплю, яку сім’я заготувала на зиму, а також кілька центнерів необмолоченого жита. Щоправда, дозволили взяти деякі речі, серед яких було дві перини. Якби не ті перини, то не розмовляли б ми з Лідією Тарасівною сьогодні.
Лідії на той час виповнилося 14 років. Морозним січневим днем з Луцька повезли всіх поселенців теплушками до Архангельська. Поїздка була довготривалою, важкою. Про більш-менш людські умови годі й говорити. Щоб дістатися до місця безпосереднього поселення, до якого від Архангельська було ще 50 кілометрів, вони з мамою їхали, сидячи на відкритих платформах, навантажених лісом. Добре, що мали з собою деяке майно і перини, які везли з дому, то вкривалися своїми перинами, так і потрапили, нарешті, до місця призначення у 40-градусний мороз. Так пощастило Лідії вдруге.
На поселенні люди їх зустріли привітно, пригостили гарячим трав’яним чаєм. Розмістили сім’ю в дерев’яному бараці. Працювати довелося на лісоповалі, іншої роботи не було. А Лідія, неповнолітня дівчинка, застудилася в дорозі та потрапила в лікарню з запаленням легенів. А потім ослаблену дівчину підкосив тиф. Лікувалася довго, потрібних ліків не вистачало, але в тих краях було правило: хто вижив – слава Богу, хто ні – то значить доля така.
Дівчині вона знову посміхнулася. По кількох місяцях хвороби Лідія вийшла в люди. Схудла, зголодніла, ледве пересувалась. Її взяли на роботу до контори, а мама з братом та старшою сестрою трудилися на лісорозробках.
Усі члени великої родини жили в постійній напрузі, ніби чогось чекали… Чомусь вірили, були впевнені, що справедливість переможе – їх відпустять, і вони повернуться додому. Адже знали, що не винні ні в чому. Очікування виявилися марними. Через рік війна закінчилася.
Бувалі люди порадили матері втекти разом із Лідою. Вони так і зробили. Сіли на поїзд в Архангельську, добиралися довго до Москви, звідти – на Київ, потім – на Луцьк. І далі, де пішки, де попутним транспортом, але дісталися додому. Це їм згодом обернулося на великі проблеми.
Оскільки хату і майно у сім’ї конфіскували, то мама з донькою поселилася у родички. Невдовзі до обійстя завітали працівники міліції, запропонували стати на облік, розпитували, що та як. А через кілька місяців дівчину з мамою повернули на місце поселення. Відпустили їх звідти тільки по завершенні терміну покарання – через 14 років: через втечу їм додали до тих п’яти ще дев’ять років.
Вихори мали право вибрати для проживання будь-яке місто Радянського Союзу, але на батьківщину, у Волинську область, їм повернутися не дозволялося. Лідія на той час уже вийшла заміж за хлопця, який також потрапив на поселення через брехливі доноси. В Архангельську вони побралися, там зареєстрували свій шлюб. Через постійні перемерзання, застуду, що викликали безліч хвороб, молода жінка так і не могла завагітніти. Але жили з Олексієм в любові та мирі багато років поспіль. Вони вибрали Тирасполь, а мати з сестрами та братом поселилися в Миколаєві.
У Тирасполі Лідія та Олексій влаштувалися на роботу – на завод «Молдавізоліт». Вона була працьовитою, отримувала нагороди, подяки, має звання «Ветеран праці» та медаль «За доблесну працю». Всі роки вони з чоловіком продовжували писати листи на суди, на Управління внутрішніх справ Луцька, в комісії з реабілітації. Згодом їхні справи були переглянуті судом, і сім’я Вихорів у повному складі дістала реабілітацію, а вирок суду був такий: зняти звинувачення та реабілітувати через відсутність складу злочину.
Незабаром жінці виповниться 88 років. Звичайно, вона хворіє, давно не виходить із хати. За злочин, скоєний безпощадним сталінським режимом, ніхто не поніс покарання, ніхто не вибачився перед тими, хто невинно постраждав. За те, що кинули людей у безодню, ніби вони й не люди зовсім. Хто вижив – тому пощастило.
«Хіба ж так можна? – задає риторичне запитання Лідія Тарасівна. – Хоча тепер жити стало легше, та вже нема коли. Вік мій завершується. Забарилася моя доля».
Замість післямови
У Придністров’ї проживають кілька сотень нащадків та жертв сталінських репресій. У Тирасполі їх кількість становить 250 осіб. У кожного своя історія, кожен пройшов через такі випробування, що навіть через десятиліття до найменших подробиць пам’ятає трагедію тих років. Серед них – Лідія Вихор, проста жінка, що нічим особливим не відрізняється від більшості громадян Придністров’я. Хіба лише тим, що є постійною передплатницею та читачкою нашої газети «Гомін». Березневий номер газети вона сприйняла як подарунок до жіночого свята. «Ще ніколи не була моя газета такою яскравою та святковою», – зауважила вона. Приємно було почути, що українськомовну газету жінка назвала своєю.
«Гомін» – це її втіха та віконце у світ.
Аліса КОХАНОВА.