Вибір життєвої дороги – це завжди чийсь приклад, який справив яскраве враження та породив бажання піти схожим шляхом і добитися успіху – свого, особистого.
У маленької Лесі, що народилася на українському хуторі, оточеному віковим лісом, таких прикладів було два – її працелюбні батьки. Татусь був зайнятий на нелегкій колгоспній роботі від ранкової зорі до вечірньої, а матуся вчителювала в сільській школі. З Ніною Гнатівною дівчинка освоїла грамоту та залучилася до господарювання, пішла у перший клас і на все життя полюбила книги.
Материнський приклад привів Лесю в Одеський державний університет, де вона успішно закінчила філологічний факультет за фахом «Викладач української мови та літератури». Родинні ж обставини закинули у селище на Дністрі, де її професійні знання були в ту пору непотрібними.
Пошуки роботи привели молодого фахівця у дитсадок. Вихованню та початковій освіті кам’янських малят Лариса Василівна присвятила чимало років. За увагу до кожного, добре та дбайливе ставлення її щиро любили діти та їхні батьки. За стабільні успіхи в роботі цінували колеги й керівництво.
Помітили перспективного вихователя й у районному Управлінні народної освіти – запросили на роботу в РУНО. Тут Лариса Василівна опікала сиріт і дітей, що опинилися у складній життєвій ситуації. Робота непроста як у професійному плані, так і в людському. Таланти педагога і психолога потрібно було підкріплювати твердим знанням законодавчої бази. У проблеми кожної сім’ї належало вникати та досконально вглядатися, щоб зрозуміти: перебуває вона у скрутному становищі через несприятливі обставини чи внаслідок асоціальної поведінки. Адже лише після ретельного аналізу ситуації можна було вирішити, який шлях обрати: мобілізувати сили держави та суспільства, щоб сімейні справи знову пішли вгору чи спішно шукати притулок для дітей, на захист яких і була націлена робота Л. В. Панаїди.
Цю непросту діяльність вона поєднувала з координацією методичної роботи вчителів української мови та літератури Кам’янського району. Та й сама мала години у школі. То були непрості 1990-ті: українська мова тільки-но стала однією з державних і упроваджувалася в освітню програму. Не було підручників, художньої та методичної літератури. Л. В. Панаїда, як і багато її колег, що працювали в системі освіти в ту пору, брала участь у розробці програм та методичних рекомендацій для викладачів-україністів.
Лариса Василівна і нині працює у найбільшій школі Кам’янщини. Розповісти про неї як про вчителя і людину ми попросили колегу, яка не тільки викладає українську мову та літературу, а і входить до складу керівників міської СШ № 2.
■ «Я багато років працюю з Ларисою Василівною в одному педагогічному колективі. Вона вміє підібрати на уроках і у позаурочний час такі форми навчально-виховної діяльності, які привчають школярів мислити, порівнювати, зіставляти, робити висновки з почутого чи побаченого, – розповіла заступник директора з науково-методичної роботи Галина Потапенко. – Вчителька перебуває в постійному пошуку, активно використовує інноваційні методики. Її учні є переможцями та призерами численних олімпіад і конкурсів.
У нашому педагогічному колективі Лариса Василівна стала для кожного мудрим старшим товаришем. Вона охоче ділиться з колегами своїми знаннями та досвідом, відгукується на їхні проблеми, допомагає у скрутну хвилину. Тісно співпрацюючи з учителями-предметниками, вона підбирає матеріал для проведення уроків, тематичних заходів і сама бере у них активну участь, виховує в учнів почуття патріотизму.
В. Сухомлинський сказав: «Учитель творить Людину». На мою думку, ці слова про таких педагогів, як Л. В. Панаїда. Лариса Василівна – авторитет для колег, учнів і батьків. Працьовита, відповідальна та сумлінна в праці. Професія педагога – це її покликання. Вона дійсно любить свою роботу і віддається їй цілком».
Олександра САПЕГА
Фото Лариси Панаїди