Цього року виповнилося 104 роки від дня народження Надії Аронецької – видатної артистки, талановитого режисера і фундатора молодіжного поетичного героїко-романтичного театру.
Вона вірила, що вистави повинні виховувати публіку, свідчити про духовні якості, спонукати мріяти, сперечатися, міркувати, формувати ідеали. Надія Аронецька творчо будувала не просто вистави, а цілі світи, де кожен актор міг рости та розвиватися, а кожен глядач після відвідування театру задумувався. Саме завдяки її дорогоцінному внеску державний театр драми та комедії став невіддільною частиною культурної спадщини та надбання Придністров’я.
Для того, щоб по-новому розкрити перед читачами особистість цієї чудової артистки, ми поспілкувалися з тими, хто довгі роки працював з нею пліч-о-пліч: заслуженою артисткою ПМР Тетяною Дікусар і артисткою, журналістом Світланою Пироженко, яка люб’язно надала для ознайомлення свої архівні записи, фотографію та публікації, пов’язані з ім’ям Н. Аронецької.
Вони дозволяють більш детально і глибоко зануритись у світ цієї видатної артистки та ознайомитися з її поглядами на мистецтво. Ось в ефірі радіопередачі «Актуальний мікрофон», присвяченій пам’яті Надії Степанівни, наводилася її цитата: «Не всяке «браво» повинно радувати. Успіх і неуспіх – поняття відносні. Інший успіх небезпечніший за провал». У цих словах чітко проглядається небезпечна сторона театрального мистецтва, яку артистка розуміла як ніхто інший. Щоб уникнути застою та помилки, вона робила все можливе для гідного розвитку своїх вихованців: забезпечувала їм навчання у видатних педагогів, виборчих і сильних критиків, мистецтвознавців, фахівців зі сценічної мови, руху, танцю, фехтування.
У цьому підході була сила її трупи. З початку 1965 року Надія Аронецька очолювала перший у республіці курс акторської майстерності в Кишинівському державному інституті мистецтв імені Г. Музическу. Вона домоглася того, щоб ці студенти змогли проходити частину навчання в Ленінградському державному інституті театру, музики та кінематографії.
У 1969 році разом з цим навчальним курсом Надія Степанівна переїхала в Тирасполь і заснувала власний театр – акторський. В інтерв’ю народного артиста Ігоря Тарана, надрукованого в газеті «Трудовой Тирасполь», говорилося:
■ «Вона не просто вчила нас професії, а готувала акторів…ми всі були дуже молоді. Мені тоді було 22 роки. Відкрився наш театр виставою «Місто на зорі». Там за сюжетом люди будували своє місто, а ми – свій театр».
Цією прем’єрою розпочався етап розквіту театрального мистецтва. Молодий колектив відразу ж привернув увагу громадськості, а його спектаклі обговорювалися в колах провідних критиків, журналістів і літераторів Радянського Союзу. Статті з’являлися в журналах «Театр», «Театральная жизнь», «Молодой коммунист», а творчі звіти успішно представлялися в Кишиневі, Одесі й навіть на сцені Центрального Будинку працівників мистецтва в Москві.
Ці перші кроки вже тоді свідчили про успіх молодої театральної трупи. Що ж їх відрізняло від інших?
■ Надія Степанівна говорила: «… коли артист виходить на сцену, за ним повинен тягнутися шлейф. Складайте детальну біографію своїм персонажам до найнезначніших, здавалося б, дрібниць».
■ «Так ми й робили, а коли вона сиділа в залі для глядачів, ми відчували її тепло та увагу. Це ставлення чітко відчувалося», – згадує про свій досвід роботи з режисером Тетяна Дікусар.
■ «Вона притягувала до себе, як магніт. Це була людина, безмірно закохана в театр, вона бажала зробити його справжнім…вона цілком присвятила своє життя цьому процесові», – доповнила Світлана Пироженко.
У своєму останньому інтерв’ю Надія Аронецька сказала про театр такі слова:
■ «Там повинні працювати виняткові люди…людина, яка йде туди, не може бути байдужою. Потрібно віддавати все, або покинути театр».
Вона залишилася вірною своїм словам. Через все життя вона пронесла це прекрасне, глибоке і видовищне мистецтво і, практично не перериваючи педагогічну діяльність, 28 квітня 1993 року пішла з життя.
Ще кілька років поспіль трупа відчувала її незриму присутність на репетиціях і спектаклях. Артисти розповідали, що в багатьох з них у голові постійно роїлися думки про те, що сказала б Надія Степанівна, як подивилася б на ту чи іншу їхню дію.
Однак з плином часу ці думки розвіялися і перестали впливати на робочий процес всередині. Деякі костюми з вистав тих часів все ще зберігаються в будівлі театру, ніби нагадуючи про той оглушливий шлях, який разом з Надією Аронецькою від початку й до кінця пройшли її учні.
На закінчення наведемо ще один дуже важливий уривок із записів Світлани Пироженко:
■ «Якось на запитання одного з режисерів, що ж має бути головним в обраній для постановки п’єсі, Надія Степанівна відповіла: «Людяність і гуманізм». Автор говорить про найпростіші й разом з тим дуже важливі істини, про які ми не повинні забувати. В людину потрібно вірити, їй необхідні доброта і любов. Віра робить її душевно багатшою, чистішою, надає сили, й тоді вона здатна здійснювати благородні вчинки. Театр повинен усьому цьому сприяти».
Є хороший спосіб перевірити, чи залишилося відданим цим ідеалам нинішнє покоління режисерів і акторів: відвідайте їхні спектаклі та зробіть висновок. Повірте, відповідь не примусить вас довго чекати.
Марина СОВА
Фото з архіву С. Пироженко