Міст Перемоги
Що змушує нас періодично озиратися на минуле? Почасти історія, за уважного вивчення якої відкривається безліч цікавого і невідомого. Як багато вже написано про Велику Вітчизняну війну: про подвиг героїв-панфіловців під Москвою й танкову битву під Прохорівкою, безстрашного льотчика Миколи Гастелло та партизанки Зої Космодем’янської. Увійшли в історію і стали безсмертними імена тих, хто воював на фронтах найкровопролитнішої з воєн. Багато легендарних подій того часу знайшли своє відображення в літературі. Легендою нашого села стала історія переправи через Дністер частин наступальної 41-ї гвардійської дивізії генерал-майора М. Цвєткова.
Попенки звільнили 30 березня 1944 року під час Уманьсько-Ботошанської операції, яка проводилася силами 2-го Українського фронту. З’єднанням фронту 1 березня були надані оперативні директиви.
Вранці 30 березня 1944 року радянські війська увійшли в Рибницю, атакуючи солдатів вермахту, що укріпилися біля залізничної станції. Бронетанкові частини в авангарді з «тридцятьчетвірками» буквально накинулися на німців, для яких утримати великий транспортний вузол було питанням життя і смерті. Інерція наступу була настільки потужною, що цього ж дня радянські війська враз звільнили села Гидирим, Вихватинці, Зозуляни й Попенки, відкинувши на південь залишки німецьких сил, що оборонялися.
Згадуючи про це, ветеран Великої Вітчизняної війни, наш селянин Степан Григорович Бондаренко, розповідав:
■ «Ми з приятелем пішли до дівчат у сусіднє село Зозуляни, засиділися там до пізнього вечора і вже збиралися йти додому, як хтось дуже наполегливо і рішуче постукав у вікно. Виявилося, що це були розвідники Червоної армії.
Полк уже стояв на околиці села, але не входив у нього. Спочатку відправили вперед розвідку. Коли розвідники дізналися, що в будинку є двоє хлопців із Попенків, то запропонували нам стати їхніми провідниками, щоб показати дорогу до села, і ми з радістю погодилися. Так вийшло, що я з Петром Козієм та 126-м полком 41-ї гвардійської дивізії брав участь у звільненні рідного села. Бою майже не було, тому що в селі був тільки постійний жандармський пост, але його оточили й закидали гранатами.
Того ж ранку після звільнення села до штабу дивізії, який був тут дислокований, звернулися Н. І. Вознесенський, С. Г. Бондаренко, П. А. Козій, І. Ф. Урсула та інші селяни, щоб їх взяли на війну добровольцями. Одинадцять осіб того ж дня були зараховані до складу 41-ї гвардійської стрілецької дивізії (семеро з них повернулися додому з перемогою).
Коротка перерва, і знову в бій. Та як перейти Дністер, якщо моста через нього у цьому місці не було. Вихід запропонували самі мешканці. До війни в селі був невеликий винний завод, і у місцевих й жителів було по дві-три бочки… привезли все, що в кого було. Такого незвичайного будівництва не пам’ятали навіть старожили.
П’янкий винний дух змішувався з ароматом квітучого на тому боці кизилу, димом і запахом гару. Зібрали всі бочки, на них сапери зробили настил. Це були своєрідні понтони, якими через Дністер перейшла вся дивізія й почала наступ у напрямку Оргєєва. Місто звільнили буквально через день чи два, але сил для продовження наступу більше не було. Тому бійці 41-ї гвардійської дивізії зайняли оборону і стояли на цьому рубежі аж до початку Яссько-Кишинівської операції, тобто майже чотири з половиною місяці.
Звичайно, перехід через Дністер не увійшов до підручників історії, але для селян така значна подія стала важливим внеском у загальну перемогу над ворогом. Старі й молоді знали про цей незвичайний міст.
Ця історія збереглася і в пам’яті Миколи Івановича Вознесенського, на той час бійця Червоної армії, учасника звільнення Попенків. Через роки, працюючи директором сільського Будинку культури, він захопився ідеєю створення музею Бойової Слави. Завдяки його зусиллям, були зібрані перші експонати, в яких, звичайно, особливе місце в експозиції відведено матеріалам, що свідчать про звільнення села та односельців, які воювали на полях Великої Вітчизняної війни. Про переправу через Дністер у березні 1944-го Микола Іванович навіть написав вірш.
Відзначаючи 30 березня день звільнення села, ми щороку відвідуємо музей, відтворюємо в пам’яті історію, яка передається з покоління в покоління. Також згадуються слова Степана Григоровича Бондаренка:
■ «Я бажаю вам, щоб ви ніколи не були ветеранами війни, бо це не іграшки, там людей посправжньому вбивають…»
Олександра КОЖОКАР, МОЗ «Попенкська російська СОШ».