Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Тарас ШЕВЧЕНКО
Поема виникла на ґрунті реальної української дійсності та життєдайних фольклорних джерел, творчо успадкувала художні досягнення світової культури: «Енеїда» високо піднесла національну самосвідомість народних мас, їх гуманізм і патріотизм, одвічні прагнення до справедливості й добра на землі.
Перелицювання оригіналу
У XVII-XVIII ст. широкої популярності набув бурлескний жанр, пов’язаний із пародіюванням високої, урочистої тематики. Особливо зручною для бурлескно-травестійної пародії виявилася «Енеїда» Вергілія.
З’явилася ціла низка «Перелицьованих «Енеїд» (Д. Лаллі, А. Блюмауера, М. Осипова). Бурлескно-травестійні твори були широко представлені й на Україні. У пародійних різдвяних і великодніх віршах-травестіях об’єктом висміювання виступали біблійні мотиви тощо. Бурлеск і травестія в розвитку українського історико-літературного процесу, безперечно, мали позитивне значення.
О. Білецький слушно зауважив, що бурлескна (жартівлива) література стала перехідною ланкою від шкільно-церковної схоластики, що не відповідала новим духовним потребам українського народу, до світського, пізніше реалістичного письменства в Україні. Остаточного удару церковній схоластиці завдала «Енеїда» І. Котляревського.
Приступаючи до опрацювання Вергілієвої «Енеїди», І. Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Якщо попередники та сучасники Івана Петровича, звертаючись до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання його класичної епопеї, її образів, драматичних колізій, то український поет свідомо став на інший шлях – він прагнув до «перелицювання», травестування римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики в підкреслено зниженій тональності. При цьому І. Котляревський відмовився від багатьох епізодів, образів і ситуацій першоджерела. Водночас увів нові життєві картини, наблизив його до української дійсності, надав усьому твору народно-національного колориту. Його «Енеїда», безсумнівно, перевершила всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які «давно відійшли до історико-літературного архіву» (О. Білецький).
У поемі українського письменника бурлеск набував нових естетичних функцій: сміх виходить за суто розважальні межі, він має нове призначення, проникає у сфери серйозні. Цілком у дусі естетики просвітительського реалізму І. Котляревський реалістичними мазками (зрозуміло, в гумористичних тонах) подав талановите художнє відтворення звичаїв, народного побуту, народної психології. Об’єктивного критицизму видатний поет досяг у зображенні представників
панівної феодально-поміщицької верхівки, виступаючи поборником «мужичої правди», яку бачить у духовно здоровому житті народних мас. У своїй «Енеїді» І. Котляревський зачіпав основний соціальний конфлікт сучасної йому епохи. Перебуваючи на поміркованих просвітительських позиціях, він, як і П. Гулак-Артемовський та інші письменники дошевченкової доби, сягав морального «осуду соціального зла і закликав до морально-етичного перевиховання суспільства», його членів в інтересах «общого добра».
Нові віяння епохи
Під впливом нових віянь епохи, наближення літератури до життя народу, активізації реалістичного мислення, І. Котляревський, вивертаючи «наизнанку» класичний античний оригінал, відмовляється від послуг традиційних «жеманних», «од старості сварливих муз»; він кличе нову музу – «веселу, гарну, молодую», і з її допомогою, слідуючи правді життя, – майстерно змальовує широку художню панораму української національної дійсності у властивих їй суперечностях. Зважаючи на жанр поеми, письменник у зниженій яскраво гумористичній тональності, в дусі народної сміхової культури подає життя і побут різних суспільних верств України кінця XVIII – початку XIX ст.
«Енеїда» – твір просвітительського реалізму, пройнятий справжнім гуманізмом. Усі свої симпатії в ній І. Котляревський віддає людині праці, покріпаченій, визискуваній, «бідній, нищій…». З гордістю говорить автор про героїчне минуле народу. Тут і згадки про жорстоку боротьбу з татарською ордою, і про Сагайдачного, про битву «під Бендер’ю» і про знамениту Полтавську баталію 1709 року, в якій брали участь об’єднані російські та українські полки, і про народного героя Максима Залізняка. Оспівуючи патріотизм народу, возвеличуючи героїчні національні традиції, І. Котляревський закликає співвітчизників до виконання високого громадянського обов’язку – до захисту рідної вітчизни:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша від гармат…
Поет переніс події з античного світу на український ґрунт (у поемі фігурують міста і села Полтавщини, земляки автора – Мусій Вернигора, Тигренко; у пеклі Еней зустрічає «своїх» – «Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка…»; виступають вони й під античними псевдонімами, переодягнувши троянців і латинян в українських козаків XVIII ст., І. Котляревський з неповторним добродушним лукавим гумором і теплотою розповідає про військові мандри Енея і троянського війська, про загартовані в боях із ворогом славні «полки козацькі».
Симфонія сміху
Еней і його «ватага» – з одного боку, це відчайдушні гультяї, «розбишаки», «харцизяки», які, не знаючи втоми, і б’ються, і п’ють, і «женихаються», а з другого – вони наділені кращими рисами козацької вдачі, показані такими, якими подавало їх народне світобачення, фольклорні легенди, пісні, перекази. Це – справжні воїни, сміливі й відважні, люди високої доблесті й бойової мужності. Поет уславлює їхнє бойове побратимство, героїку, самовідданість; він утверджує велич народу, його волелюбні устремління і життєлюбство. Автор зумів подати узагальнений образ українського народу з його високими моральними рисами, волелюбністю і любов’ю до батьківщини, з життєрадісністю й оптимізмом. Цей образ і є головним героєм невмирущої «Енеїди».
«Енеїда» І. Котляревського – це суцільна симфонія сміху, естетична природа якого органічно поєднана з попередньою бурлескно-травестійною традицією української літератури, з народною сміховою культурою (казкою, небилицею, анекдотом тощо). Сміх в «Енеїді» відлунює різними гранями, залежно від різних об’єктів зображення. Змальовуючи Енея і троянців, цих розбишак і «голодранців», у найкомічніших ситуаціях, автор показує їх у бурлескних тонах, щедро вдається до гіперболічно-гротескних прийомів, доброзичливої і добродушної іронії.
Багато уваги приділяє письменник зображенню негативних типів верхівки тогочасного суспільства. Перед читачем постає галерея величних богів і богинь (Зевс, Юнона, Венера, Нептун, Еол тощо), під маскою яких поет розкриває внутрішнє єство феодально-поміщицької верхівки з усіма її мерзенно-відразливими рисами – інтриганством, хабарництвом, самодурством, продажністю, зневажливим ставленням до трудящої людини (наприклад, «суча дочка» Юнона просить бога вітрів Еола наробити лиха Енеєві й за це обіцяє йому хабара – «дівку чорнобриву», «смачную, гарну, уродливу»). Взагалі хабарництво та інші пороки для вершителів людської долі – богів і земних можновладців – цілком природне явище. На бажання Енея одвести його в пекло до батька, Сівіла відверто заявляв:
Коли сю маєш ти охоту
У батька в пеклі побувать,
Мені дай зараз за роботу…
З неприхованим гнівом зображує І. Котляревський життя й побут і земних «владик» –представників поміщицько-кріпосницьких верств, самодержавно-бюрократичного апарату. Це й «старий скупиндя» Ластин, що «дрижав, як Каїн, за алтин», і гульвіса Турін, що «по воєнному звичаю» п’є чай з сивухою і «топить печаль у питейному домі», і панич Авентій, «добродій песиків і сучок…». Паразитизм, лицемірство, зажерливість, крутійство, здирство в однаковій мірі характерні й типові для небесних і для земних героїв твору.
У показі пекла найяскравіше виявились антикріпосницькі тенденції автора. Тут ми бачимо і панів-кріпосників, які «людям льготи не давали I ставили їх за скотів», і зажерливих «ченців, попів, і крутопопів», які за гривнями ганялись. До пекла потрапили також і «купчики проворні», що їздили по ярмарках і «на аршинець на підборний поганий продавали крам». Соціально-викривальні оцінки дано й іншим мешканцям пекла: «десятським, соцьким», «проклятим писарям», «суддям і стряпчим безтолковим».
Новаторство І. Котляревського
Звертаючись до народної творчості, фольклорних поетичних прийомів, епітетів, порівнянь, до засобів створення комічного ефекту (іронія, гротеск, гіпербола тощо), автор значно підсилював зневажливий, «низький» стиль бурлеску під час зображення небесних і земних «державців»: якщо в «Енеїді» Вергілія бог Нептун поважно мчав у колісниці, то у І. Котляревського він, «миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась»; «Борей недуж лежить з похмілля…»; «Зевес тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав…» тощо.
Однією з xapактерниx ознак новаторства письменника в «Енеїді» є її тісний органічний зв’язок з фольклором, українським народним гумором.
Поема вражає своєю витонченістю в зображенні побуту і звичаїв рівних суспільних верств української дійсності, в чому виявилися характерні особливості її народності. Картини традиційних народних гулянь, свята, ігор і танців, звичаї та повір’я, одяг, прикмети, ворожіння, сцени вечорниць у пеклі, народні страви тощо виписані з цілковитою достовірністю і наочністю.
Наведемо лише кілька прикладів. Еней після бенкетування в Дідони постав в одязі її чоловіка-небіжчика: на ньому «штани і пара чобіток, сорочка і каптан з китайки, і шапка, пояс з каламайки, і чорний шовковий платок»; Дідона причепурилась по-святковому: «Взяла кораблик бархатовий, спідницю і корсет шовковий і начепила ланцюжок; червоні чоботи обула, та і запаски не забула, а в руки з вибійки платок». Венера, направляючись до «Зевса на ралець», одягла «очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровий».
У сцені бенкетування у Дідони знаходимо яскравий опис різних «грищ»; «в хрещика», «в горюдуба», «в хлюста, в пари, у візка» тощо. Тут названі також і народні танці та інструменти; «Бандура горлиці бриньчала, сопілка зуба затинала, а дудка грала по балках; санжарівки на скрипці грали…» У тієї ж Дідони «…їли розниї потрави, і все з полив’яних мисок, і самі гарниї приправи з нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну;
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик».
У поемі відтворено і таке характерне для тих часів явище, як чумакування, широко відображені народні обряди, зокрема поминки (по Анхізові), похорони (Палланта), ворожіння (попи ворожать Енеєві по нутрощах забитих тварин), забобонне лікування (переляканого Енея «насилу баби одшептали») тощо. Автор широко використовує народні повір’я про жінку-відьму, яка опівночі літала на вінику, розповідає про страждання грішників у пеклі, де вони, у відповідності до народних уявлень, печуться на вогні, киплять у смолі тощо.
В «Енеїді» є чимало і народних легенд, жартів, пісень, казкових образів: скатерть-самобранка, килим-самоліт, чоботи-скороходи, кобиляча голова, баба-яга (Сівіла). Казкова творчість, приказки та прислів’я органічно вплітаються в художню тканину твору, увиразнюють характеристику образів, різних комічних ситуацій, а нерідко і просто пожвавлюють колоритний живопис твору.
Загальна жартівлива тональність «Енеїди» І. Котляревського досягнута також завдяки багатству мовно-стилістичних засобів. Автор майстерно користується таким гумористичним прийомом, як латинсько-український жаргон (макаронічна мова): старший Енеїв посол такую «рацію сказав» Латину: «Енеус постер магнус панус і славний троянорум князь шмагляв по морю, як циганус…» тощо.
Комізм твору посилюється і таким засобом, як бурсацька «тарабарщина» (чудернацька «вивернута» мова шляхом неприродного поєднання різних складових частин, окремих слів («Борщів як три не поденькуєш, на моторошній засердчить»), майстерним нагромадженням слів однорідної семантичної структури.
«Енеїда» І. Котляревського засвідчувала також величезні можливості творення українського письменства рідною мовою, її автор заклав міцні підвалини літературної мови на народній основі, на які спирався і великий Шевченко, розвиваючи й утверджуючи українську мову як літературну національну, і першим підніс її до рівня найрозвиненіших мов світу. Тому «Енеїда» є якісно новим естетичним явищем українського історико-літературного процесу кінця XVIII і перших десятиліть XIX ст. За визначенням О. Білецького, її можна вважати не тільки епілогом стародавньої української літератури, а й блискучим шедевром – прологом нового демократичного письменства XIX ст. Як художнє узагальнення певного історичного етапу розвитку суспільства, його гуманістичних ідеалів. Поема і сьогодні дає нам естетичну насолоду, зберігає принадність своєрідного і неповторного прикладу, допомагає в боротьбі за розкріпачення людства.
Галина КРИЖАНIВСЬКА.
Фото: google.com.