Обороняючи Москву від фашистських загарбників, 16 листопада 1941 року в бою біля роз’їзду Дубосєково здійснили свій безсмертний подвиг 28 бійців із дивізії генерала Iвана Васильовича Панфілова.
Битва під Москвою стала однією з вирішальних і найважливіших подій першого року Великої Вітчизняної війни. Запеклі бої розгорталися вже на відстані близько 100 – 120 км від Москви, великі танкові групи німців намагалися прорватися Волоколамським шосе до столиці. Гітлер робив особливу ставку на її захоплення. Все ж таки ні перевага противника чисельністю і технікою, ні його натиск не зламали бойового духу захисників столиці Радянського Союзу.
Радянські війська, що обороняли місто, одержали наказ: затримати ворога в будь-який спосіб. Разом з іншими підрозділами Радянської Армії виконання його лягло і на 316-у стрілецьку дивізію під командуванням генерал-майора І. Панфілова. Ось як характеризував його маршал К. Рокоссовський: «Він справляв дуже гарне враження. Просте, відкрите обличчя, деяка навіть сором’язливість. Разом із тим відчувалася в ньому кипуча енергія і здатність проявити залізну волю та наполегливість у потрібні моменти. Про своїх підлеглих він відгукувався досить шанобливо. Видно було, що добре знає кожного з них…».
Один із рубежів оборони цього напрямку пролягав біля залізничного роз’їзду Дубосєково. Саме тут фашисти розраховували прорвати оборону, вирватися на Волоколамське шосе і рушити до Москви.
Німецькі війська пішли в наступ 16 листопада 1941 року, плануючи швидко захопити Москву і переможно закінчити воєнну кампанію. На столицю СРСР була націлена група німецьких армій «Центр», а операція зі здобуття Москви називалася «Тайфун». Кількість фашистсько-німецьких військ перевищувала 1 млн солдатів і офіцерів, більш ніж 80 дивізій, зокрема 23 танкових і моторизованих. Їх підтримував повітряний флот – понад 1 тис. літаків.
Фронт же, що обороняв Москву, мав удвічі менше людей і озброєння. На захист столиці піднявся весь народ. За короткий період у ній було сформовано 15 добровільних дивізій. В окупованих німецькими загарбниками районах Московської, Тульської та Калінінської областей розгорнувся партизанський рух.
Бій, який дала вночі під станцією Дубосєково група винищувачів танків 316-ї стрілецької дивізії (що складалася з 28 осіб на чолі з політруком Василем Клочковим), увійшов у всі підручники історії. Солдати з дивізії генерал-майора І. Панфілова під командуванням політрука В. Клочкова залягли поблизу станції. На них пішли німецькі танки. Цей рубіж називали лінією смерті. Почався бій.
Команду подавав політрук. Під вогнем панфіловці вискакували з окопу і кидали зв’язки гранат під гусениці танків, а пляшки з пальним – на їхню моторну частину або бензобак. Чотири години над окопами сміливців вирувала вогняна буря зі шквального вогню артилерії та бомбардувань із повітря, рвалися снаряди, летіли пляшки з горючою сумішшю, з шипінням і свистом проносилися снаряди, вирувало полум’я, розплавляючи сніг, землю і броню. Тоді панфіловці відбили кілька атак противника і знищили 18 ворожих танків із 50. Ворог не витримав і відступив.
Порідшали й ряди захисників. Надвечір знову почувся гул моторів. Ворог знову рвонув в атаку, і ще 30 танків рушили на жменьку радянських сміливців.
Політрук Василь Георгійович подивився на солдатів. «Тридцять танків, друзі! – сказав він. – Напевно, помирати нам тут доведеться на славу Батьківщини. Нехай вона дізнається, як ми тут б’ємося, як ми захищаємо Москву. Відступати нам нікуди – позаду Москва». Ці його слова увійшли буквально в серце бійців, як заклик Батьківщини, її вимога і наказ. Тепер уже було зрозуміло, що в цій сутичці воїни загинуть, але все ж вони хотіли змусити ворога дорого заплатити за їхнє життя. Солдати, стікаючи кров’ю, не покидали своїх бойових постів.
Раптом ще один важкий танк почав прориватися до окопу. Назустріч йому встав В. Клочков. Його рука стискала зв’язку гранат – останню зв’язку. Важко поранений, із гранатами, кинувся він до ворожого танку і підірвав його. Не чув уже відважний політрук, як сильний вибух прокотився луною засніженими просторами. Пронизаний кулями, він упав на рідну землю. Стійкість радянських бійців виявилася міцнішою за ворожу броню. Наступ німців був зупинений. Захисники рідної землі виконали те, що треба було виконати.
Воєнні архіви стверджують, що більшість бійців загону загинула, інші були важко поранені. Шестеро з них вижили, але були поранені або контужені, двоє опинилися в госпіталі, ще двоє потрапили в полон і випробували на собі всі жахи фашистських концтаборів.
За безмежну мужність, героїзм, військову доблесть і відвагу Радянський уряд посмертно присвоїв учасникам бою біля роз’їзду Дубосєково високе звання Героя Радянського Союзу. Імена героїв-панфіловців внесені золотими літерами в літопис Великої Вітчизняної війни.
У 1967-му в селі Нелідово (1,5 км від Дубосєково) відкрили Музей героїв-панфіловців. На місці бою споруджений меморіальний комплекс, присвячений їхньому безсмертному подвигу.
У відкритому полі на пагорбі стоять втілені в монументальних гранітних формах шість десятиметрових фігур з автоматами й гранатами в руках. Вони уособлюють воїнів шести національностей, які спільно пролили кров за свободу і незалежність Батьківщини. Всі шість фігур встановлені так, що їхні обличчя звернені в бік, звідки йшли фашистські танки, а погляд воїнів спрямований уперед, немов стверджуючи: «Ні кроку назад! Велика Росія, а відступати нікуди! Позаду Москва!».
На екрани кінотеатрів вийшов російський художній фільм Андрія Шальопи та Кіма Дружиніна «Двадцять вісім панфіловців» про легендарний подвиг радянських бійців. Прем’єра відбулася 16 листопада 2016 року. Звичайно ж, під час оборони Москви були й інші приклади мужності та героїзму в частинах Червоної Армії, тисячі радянських воїнів віддали свої життя в боях під Моск-
вою (як і сам генерал-майор І. Панфілов), але саме подвиг героїв-панфіловців залишився в історії й відіграв у роки війни виняткову мобілізуючу роль, про силу і мужність героїв ходили легенди.