Пропонуємо вам, шановні читачі, перегорнути ще одну сторінку творчої спадщини Тараса Григоровича Шевченка. Усi ми знаємо, що він присвятив усе своє життя служiнню рiднiй Українi та боротьбi з її пригноблювачами. За зображенням героїчного минулого та страждань безправного народу часом можна не помiтити «iншого Шевченка» – тонкого лiрика, якому близьке все людське, у тому числi й кохання. Він мав свiй iдеал жiнки, кохав i був коханий.
Для Т. Г. Шевченка кохання було надзвичайно важливим, він прагнув створити свій куточок раю на землі. Протягом усього життя його серце було відкрите коханню, було переповнене цим почуттям, яке він досконало втілював у віршах та поемах, створюючи чудові зразки ліричної поезії. У них поет змальовує власний ідеал цього почуття – щирість, відданість, ніжність та незрадливість.
Поет і його музи
Письменник по-справжньому захоплювався жінками, вважав їх «…самым блестящим перлом в венце созданий». Але не все так гладко складалося… Тарас Шевченко був глибоко нещасним в особистому житті. З таким унікальним талантом, гострим розумом, привабливою зовнішністю, здавалось, людина приречена на успіх у жінок. Так воно і було: він часто закохувався, і в нього закохувалися. Але не судилося йому продовжити свій родовід у наступних поколіннях. Не вдалося йому одружитися. Мрія кобзаря про дружину, дітей, про родинне щастя так і залишилася маревом. Але ні в якому разі не можна стверджувати, що Шевченко не зазнав радості кохання. Усе це було в нього.
Жінки для митця були джерелом натхнення, розради та дружньої підтримки, впливали на його особистість і збагатили його творчість. Самі вони теж увійшли в історію тільки завдяки тому, що були його музами, полонили його серце, надихали на створення шедеврів. Імена більшості з них ми не знали б зовсім, якби не любов до них великого поета.
Перший цвіт серця
Малий кріпачок сховався від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий Тарас жалів себе, почуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона – така сама, як він, мала пастушка…
«А дівчина при самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала…»
Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози сусідська дівчина Оксана Коваленко, згодом з’явився в одній із ліричних поезій Шевченка. Вона була на три роки молодшою і мешкала по сусідству. Шевченко пізніше напише такі рядки:
Ми в купочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились,
Та говорили, що колись
Одружимо їх.
Та цьому дитячому коханню не судилося збутися: через свою бідність Т. Шевченко змушений був стати козачком пана Енгельгардта, який, виїжджаючи до Петербурга, забрав кріпака з собою. Тож своє перше кохання Тарасові залишалося тільки згадувати й малювати.
Своїй Оксані він присвятив поему «Мар’яна-Черниця». Її Тарас Шевченко згадував також у поезіях: «Три літа», «Мені 13 минало», «Ми в купочці колись росли». Її образ ліг в основу «Катерини», «Наймички», «Капітанші». Риси Оксани шукав митець пізніше в усіх жінках.
Коли через чотирнадцять років Тарас повернувся до рідної Кирилівки вільною людиною і столичним художником, Оксана була давно заміжня за кріпаком із сусіднього села і виховувала двох доньок.
«Якби зустрілися ми знову…»
Навчаючись в академії, Тарас Григорович їде в Україну. Тоді й зустрів він Ганну Закревську. Між 29-річним поетом і 21-річною Ганною спалахнуло кохання. У цій жінці він побачив втілення омріяного образу, а до цього зовсім і не думав про шлюб. Свої ніжні почуття він майстерно виразив у поезії:
«Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого».
Щиро захопився нею Тарас Шевченко, тоді ж і написав портрет, з якого на нас дивиться великими темно-блакитними очима Ганна. Деякі дослідники висловлюють думку, що на жодному з шевченкових портретів «…немає такого повного, трагічного, душевного життя очей, такого променистого погляду, як на портреті Ганни Іванівни Закревської». Цю жінку Тарас Григорович згадував на засланні, присвятивши їй два вірші.
Невдовзі їх зв’язок увірвався. На жаль, зустрітися більше їм не довелося – Закревська померла в 35 років, саме тоді, коли Шевченко звільнився від десятилітньої солдатчини. Ганні Закревській поет присвятив не один вірш, зокрема такі рядки:
«Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово тоді б
промовила мені?
Ніякого. І не впізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній».
А я зрадів би, моє диво!».
Нерозділене кохання
А ми йдемо далі шляхами Кобзаря. Доля готувала йому нову зустріч з жінкою, якій він писав: «О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою. Ты утвердила во мне веру в существование святых на земле». Ця жінка – княжна Варвара Рєпніна. Нещаслива в особистому житті, прекрасна і добра душа – такою була нова знайома Шевченка, яка одразу покохала його.
Це сталося тоді, коли вперше він приїхав в Україну після навчання в Академії. Зупинився в родині князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського. Донька його, 35-річна Варвара, була захоплена талантом Шевченка і закохалася в нього на все життя. На жаль, ця любов не була взаємною. Поет усе розумів, із величезною повагою ставився до цих стосунків, але не наважився розвинути їх у щось більше, ніж дружба.
Варвара Рєпніна відчула великий поетичний талант Т. Шевченка й першою назвала його генієм, нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через соціальну безодню між нею і поетом. Про цей щасливий
і плідний період свого життя він, перебуваючи на засланні, висловився в листі до Варвари Миколаївни: «Всі дні мого перебування колись у Яготині є і будуть для мене ряд прекрасних спогадів». Саме там поет читав свої поеми «Катерина», «Сліпа», ненадруковані вірші, які захоплювали присутніх. А Варвара Миколаївна сприймала його поезії особливо емоційно: «Які почуття, які думки, яка краса, яке зачарування і який біль! Моє обличчя було все мокре від сліз … Це була чарівна музика, що співала мелодійні вірші на нашій красивій і виразній мові …»
Що стало на шляху до поєднання його долі з долею В. Рєпніної? Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що Т. Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив їй поему російською мовою «Тризна», є свідченням глибокої симпатії до цієї жінки. Різниця їхнього соціального становища завжди насторожувала поета. Так, він мріяв про своє «гніздо», але добре пам’ятав, що був вихідцем із кріпаків і тому хотів одружитися тільки на простій селянці «не панського походження».
Знов блиснула зірка кохання…
Блиснула знову й закотилася зірка кохання. На цей раз у засланні, яке тривало десять років. Йдеться про дружину коменданта Новопетровської фортеці, матір трьох дітей Агату Ускову. Вона довго здавалася йому вершиною досконалості. А потім було розчарування, яке відбилося в прозових творах, зокрема в «Художнике».
Роман поета і актриси
У Нижньому Новгороді він зустрів молоду актрису Катю Піунову, яка видалась йому ідеалом жіночої вроди. Дама серця Шевченка була на 30 років молодшою, за нього. Вона була актрисою і зовсім юною дівчиною –
їй було всього 14 років на той момент, коли Шевченко запропонував вийти за нього заміж. Тому її батьки були категорично проти, і шлюб не відбувся. Але вона зуміла умовити поета, щоб той допоміг зарахувати її (з відсутністю досвіду і таланту) в трупу Харківського театру. Актриса зрештою втекла до Казані з 25-річним актором, за якого згодом вийшла заміж. І все-таки це був прекрасний роман Поета і Актриси. Але актриса, на жаль, вибрала не його. Потім вона згадувала: «Але ж мені ще шістнадцяти не було! Що я там розуміла! Мені здавалося, що в Тарасі Григоровичі женихівського нічого не було. Чоботи дьогтярні, кожух ледь не на голе тіло, шапка смушева чи не найпростіша…». Проте вона зрештою визнала: «Так, про душевний світ, про розум великого поета позабула, клепки забракло!».
Чергове поетове кохання
Коли поет зрозумів, що він уже старий і молоді дівчата на нього не звертають уваги, він вирішує поїхати в Україну в пошуках щастя. Дорогою заїжджає до Москви, де відвідує сім’ю Максимовичів. Дружина Михайла Олексійовича Марія була зовсім юною особою. «Какое милое прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего – это чистый непосредственный тип моей землячки… И где он, старый антикварий, выкопал такое чистое и свежее добро? И грустно, и завидно … – згадував Тарас Шевченко.
Якщо придивитися до портрета Марії Максимович, написаного Шевченком, то можна зробити висновок, що раніше він нікого з жінок не писав із таким натхненням. Усе свідчило про те, що Тарас Григорович був закоханий у свою модель і обожнював її. Та руйнувати чужу сім’ю Тарас Григорович не міг – на схилі свого життя дуже високо цінував тих, хто залишався з ним поруч попри всі негаразди.
Останнє кохання
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив… Поморозив…
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода.
Останнім коханням нашого поета стала 19-річна служниця його петербурзьких друзів, українка Лукерія Полусмак. На прохання Шевченка її, кріпачку, відпустили на волю. Щоб заслужити прихильність коханої, Шевченко обдаровував її сукнями, туфлями, перснями, сережками й навіть купив їй Євангеліє з золотими краями. Після довгих залицянь дівчина прийняла пропозицію руки і серця. Шевченко активно готувався до одруження і найняв Лукерії вчителя, щоб той навчив наречену хорошим манерам і прищепив їй елементарні знання. Однак весілля не відбулося. І цього разу його мрії про спокійну старість у родинному колі, у вишневому садочку, були знищені. Лукерія йому зрадила і стала останньою жінкою, яку поет полюбив незадовго до смерті.
Вона пережила його на півстоліття. Кажуть, останні десять років свого життя, поховавши чоловіка-перукаря і залишивши дітей на Московщині, Лукерія провела на могилі Тараса в Каневі: приносила гостинці й роздавала їх дітям, довго сиділа на могилі й одного разу написала в книзі відвідувачів: «Сподіваюсь, ти бачиш, як я каюсь…».
Висновки: Отже, інтимна лірика Т. Шевченка сумна, а подекуди й трагічна, як і його доля. Та навіки залишився з нами той, «хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертне його слово».
Разом з літературними критиками тему досліджувала Олена ДВОРСЬКА.