Напередодні Дня міліції до редакції нашої газети надійшов не зовсім звичайний, проте досить цікавий лист. Його автор – старшокласниця Бендерської ЗОШ № 18 Яна Бурка. Лист настільки зачепив усіх журналістів «Гомону», що ми вирішили надрукувати його з мінімальними правками, не ретушуючи юнацький максималізм.
«Шановна редакціє! Я абсолютно солідарна з висловом знаменитого актора та режисера Роберта де Ніро: «За що б ви не взялися, головне – будьте віддані своїй справі до кінця. Не обов’язково досягати якогось зоряного успіху, проте бути чесним перед собою в обраній професії – обов’язково». Моя розповідь саме про таку людину – Людину з великої літери, широкою душею та добрим чуйним серцем. Мені здається, що його ім’я стало символічним для нашої республіки. Це мій земляк, бендерчанин Віталій Вікторович Фірсов.
Ми з ним неодноразово зустрічалися на класних годинах, позакласних акціях та інших заходах виховного характеру, які проводять для придністровської молоді. Я його дуже поважаю як ветерана бойових дій 1992 року, який з честю та гідністю пройшов ті суворі випробування, проявив самовідданість, відвагу та стійкість.
Сьогодні він – голова громадської організації «Союз ветеранів другого батальйону Республіканської гвардії», ветеран придністровської міліції, та насамперед – приклад відданості добру і справедливості для всіх нас. Вкотре зустрівшись із ним, я попросила його розповісти про своє життя та про професію захисника правопорядку, якій він присвятив життя.
В. Ф.: Я ріс звичайним хлопчиськом, навчався в середній школі № 3 м. Бендери, займався спор-
том. Зі шкільної лави любив уроки військової справи, з цікавістю зачитувався книгами про под-
виги нашого народу у Великій Вітчизняній війні, захоплювався стійкістю та героїзмом захисників Батьківщини. І мріяв стати морським офіцером-підводником. Однак доля розпорядилася інакше. Після 8 класів вступив до СПТУ-6, де здобув спеціальність «слюсар контрольно-вимірювальних приладів та автоматики». До 18 років працював в «Електронсервісі» монтажником кабельних мереж і антенної служби саме в той час, коли бендерське телебачення тільки зароджувалося.
У 1991 році мене призвали до лав Збройних сил. У 1992-му – брав участь у захисті Бендер від опонівців та волонтерів Молдови. З 15 жовтня 1993 року був прийнятий на службу до Бендерського міського ВВС МВС ПМР на посаду міліціонера батальйону патрульно-постової служби. У 2001-му закінчив Тираспольське училище внутрішніх справ ПМР за спеціальністю «юрист». Після цього працював помічником слідчого, інспектором відділення дізнання, старшим інспектором відділення дізнання та, нарешті, начальником цього відділення. І все – у Бендерському міському ВВС.
Інші мої посади в органах внутрішніх справ – начальник Лінійного пункту міліції та рятувальної станції на річці Дністер, начальник чергової частини УВС Бендер, заступник начальника Управління з НС МВС ПМР, заступник начальника та начальник УВС міста Бендери. Нещодавно я став пенсіонером. Вийшов на пенсію за вислугою років із посади начальника Бендерського управління внутрішніх справ у званні полковника міліції. Тепер я – відставник.
Я. Б.: Чому ж так кардинально розійшлися Ваші мрії та реальне життя?
Під час відповіді на моє запитання в його великих сірих очах, сповнених життєвого запалу і вогню, від спогадів про ті криваві дні, коли в мирне життя бендерчан увірвалася нещадна війна, відбився глибокий біль.
В. Ф.: Навесні 1992 року, після трагічних подій 2 березня в Дубоссарах, я та мої друзі-ровесники вирішили за першої нагоди звернутися до командира Бендерської гвардії з метою подальшого проходження служби. 27 березня 1992-го за розпорядженням командира батальйону я був зарахований до лав гвардійців. Саме це стало тією подією, яка змінила мою подальшу долю…
13 червня 1992 року моєму старшому сину виповнився рік, а вже через 6 днів почалася війна. І я відразу ж опинився у вирі подій. Будинок, де ми на той час мешкали, був на вулиці Старого. На кілька днів у квартирі розмістився наш взвод. Тут ми несли вартову службу, обладнали перев’язувальну. На балконі варили кашу.
Тримали оборону до виходу з міста 23 червня. Тоді надійшов наказ зібратися в штабі гвардії, там перешикуватися в колону і вийти з батальйону для подальшої передислокації. Їхали містом у темряві, з вимкненими фарами. У районі фортеці колона потрапила під перехресний обстріл. Вогонь вівся з трьох боків. Щоб показати, що трапилася помилка, ми світили прожекторами на прапор ПМР. Вогонь припинився. Пізніше нам розповіли, що надійшла хибна інформація про те, що ворог намагається колоною машин прорватися до Бендер.
Тоді я дістав легке осколкове поранення. Тепер щороку, 23 червня, ми з товаришами по службі приходимо до меморіального знаку захисникам Придністров’я в районі фортеці, щоб вшанувати пам’ять наших полеглих товаришів.
Потім нас направили на передислокацію в Паркани. Ми взводом ухвалили рішення повернутися в Бендери. Розмістилися в магазині радіотоварів. Багато разів змінювали позицію, згідно з наказом: хлібна крамниця, взуттєва фабрика, центральна бібліотека, міськком партії, школа № 8 (нині Теоретичний ліцей імені Льва Берга). І що характерно: ми завжди перебували на самісінькій лінії фронту.
Слухаючи розповідь Віталія Вікторовича, я наче день за днем проживала ті страшні воєнні хви-
лини, занурюючись у суворий час випробувань, що випали на мій народ. Особливо мені запам’яталася розповідь про його переживання, почуття перед боєм. Він розумів, що ніч, ранок можуть стати останніми для нього, та страху не піддавався: готувався до бою і, якщо буде потрібно, був готовий померти за Батьківщину. Серце моє стискалося, коли він говорив про смерть своїх товаришів, тих, з якими колись сидів за однією партою, співав одні й ті самі пісні під гітару, і яких того літа втратив назавжди.
Я. Б.: Чи складно було Вам після тих подій повертатися до мирного життя?
В. Ф.: Дуже складно. Я вдячний своїй сім’ї, своїм близьким, які мене підтримували. 1993 року в мене народився другий син. Турбота про дітей, переживання про їхнє майбутнє, захист сім’ї – все це змушувало мене жити далі, вірити у світле майбутнє. Війна загартувала мене і направила до цієї складної професії – оберігати людський спокій, Батьківщину захищати. Після демобілізації з гвардії в 1993-му мої друзі, товариші по службі запропонували служити й далі, тільки в міліції. Я погодився без довгих вагань. І тоді в мене почалася війна після війни – зі злочинністю. Парадокс у тому, що в мирний час часто доводиться бути навіть обережнішим, ніж під час війни. На війні зрозуміло, де свої, а де вороги. В мирному житті злочинці маскуються під звичайних громадян, а при нагоді норовлять напасти на тебе нишком – наприклад, завдають удару ножем у спину.
Я. Б.: Чи шкодуєте Ви, що Ваша мрія дитинства не справдилася?
В. Ф.: Дійсно, військовим моряком-підводником я не став, та про це анітрохи не шкодую. Я став співробітником міліції – і також офіцером! Бути офіцером міліції – значить повністю присвятити себе служінню своєму народові. Усвідомлено жертвувати собою в ім’я людей, суспільства, Батьківщини. Професія правозахисника – це безперервний адреналін, щоразу усвідомлюєш: «Хто, якщо не я?» Хтось же має охороняти правопорядок, і робити це якісно.
У своєму житті наш герой неодноразово був удостоєний високих державних і відомчих нагород. На закінчення нашої розмови Віталій Вікторович Фірсов вирішив звернутися до молодого покоління придністровців.
В. Ф.: Я хотів би побажати молодому поколінню виконувати на «відмінно» всі справи, які можуть принести користь людям і Батьківщині, бути відданими справі свого життя до кінця. Бути чесними перед собою в обраній професії.
Нині Віталій Вікторович у відставці, проте від справ не відійшов. Він залишається відданим справі свого життя до кінця: очолює громадську організацію «Союз ветеранів другого батальйону Республіканської гвардії міста Бендери».
Яна БУРКА, Бендерська ЗОШ № 18.
Фото Віктора Громова.