Мистецтву слова, творам художньої літератури, належить особлива роль у розв’язанні важливого освітнього завдання – виховати свідомого громадянина, сформувати особистість із високим інтелектуальним і культурним рівнем, широким світоглядом, творчими здібностями, загальнолюдськими цінностями, стійкими моральними ідеалами.
Франко як педагог
На перехресних стежках національного й зарубіжного шкільництва, педагогіки, національної освіти, науки й культури 70 – 90-х рр. XIX і початку XX ст. найяскравіше виділяється постать І. Франка, яка хоч і асоціюється передусім з художньою творчістю, але насправді це діяч багатогранний, який прагнув сказати своє слово не лише в літературі, а й у літературознавстві, естетиці, соціології, політиці, релігієзнавстві, історії культури, педагогіці.
Українець-галичанин, син бідного коваля, виходець зі школи під стріхою, завдяки своїй колосальній праці та щедрому таланту, самовідданій літературній праці, Іван Франко став найвидатнішим письменником і вченим пошевченківського періоду. У спадщині національного генія понад 100 наукових і публіцистичних праць та художніх творів, присвячених проблемам виховання та освіти. У них висвітлюється широке коло педагогічних питань, аналізується реальний стан освіти на Галичині на зламі століть (XIX-XX ст.), порушуються проблеми національної освіти та виховання.
На його думку, в основу шкільної програми потрібно покласти кращі зразки українського фольклору, найвизначніші твори нової української літератури, що відзначаються художньою довершеністю, демократичним спрямуванням.
Письменник обстоює таке вивчення художнього твору, яке ґрунтується на принципах наукового аналізу. Коротко ці принципи можна було б сформулювати так: постійна увага до тексту художнього твору, забезпечення емоційності його сприймання, розгляд змісту з позицій історизму під кутом зору поставлених у ньому проблем, урахування особливостей форми, художньої манери письменника, вибір таких методів навчання, які забезпечують самостійність учнів у дослідженні ними літературних явищ. І. Франко рішуче виступав проти спроб підмінювати науковий аналіз художніх творів звичайним граматичним розбором окремих слів і виразів.
Ідейно-естетичні принципи І. Франка, його погляди на завдання вивчення літератури в школі знайшли своє відображення в оповіданні «Борис Граб».
«Борис Граб»
Цей твір уперше надрукований у «Зорі» (1890 р.), а в 1903 р. уведений до збірки «Малий Мирон і інші оповідання», тексти якої мають автобіографічний характер.
В образі Міхонського, прототипом якого став учитель Дрогобицької гімназії, в якого навчався та добре знав Іван Франко, письменник утілив позитивний приклад педагога, усієї його діяльності в школі та поза нею. Підтвердженням цього є надзвичайно переконлива за способом аргументації розвідка І. Денисюка «Не спитавши броду» як роман виховання», в якій він зазначив: «Ця широка амплітуда енциклопедизму гімназиста, ця академія Міхонського і його учень-вундеркінд не надумані. Їхніми прототипами була Дрогобицька гімназія і сам автор оповідання «Борис Граб», хоч Франко зі скромності відхрещувався від автобіографізму».
Маючи в житті окремі приклади справжніх учителів, письменник через свого літературного протеже зреалізував юнацьку мрію мати ідеального наставника-провідника, за допомогою якого кожен учень міг би уникнути заплутаних «перехресних стежок» власного життєвого становлення, схоластичної загальної й літературної освіти в усіх галицьких школах, болісних пошуків чи вибору самоідентифікації на початку власного життєвого шляху. І таких зразкових учителів-наставників, за переконанням Івана Франка, повинно бути не одиниці, а багато в усіх школах.
Образ учителя Міхонського
Велику увагу в тексті твору приділено постаті вчителя. Це «вельми оригінальна й симпатична постать, рідкісне явище поміж гімназіальними вчителями». Міхонський був єдиним учителем, який заохочував учнів як до духовної, так і до фізичної праці, що й звело обох разом на життєвій дорозі. Здобувши незвичайно широку освіту, Міхонський відчував гостру потребу в духовній діяльності та вдовольняв її «працею над ширшим, свобіднішим розвиваннєм бодай одного, найздібнішого та найхарактернішого – як йому бачилося – з-поміж своїх учеників».
У його особі поєднувалися найкращі чесноти наставника – мудрість, чутливість, терплячість. Учитель галицького провінційного міста Міхонський повсякчас дбав про розвиток мислительної діяльності свого учня, надаючи «його думанню й науці живий напрям, вільний від шкільного педантизму й заскорузлості». Навчав «ясного думання» на кожному кроці, не нехтував по кілька разів зробити зауваження щодо учнівської постави чи поведінки на уроці в цілому.
Автор твору не приховує, що Міхонський був одиноким явищем у гімназійному вчительстві. На його долю випали драматично складні випробування – «якась незвичайна катастрофа викинула його з колії й прогнала у світ». В оповіданні нічого не сказано про вік учителя, швидше за все, він був не молодим, проте з енергійним і стійким характером. Читач із короткої авторської ремарки дізнався, що мав учитель «молоду і незвичайно вродливу та веселої вдачі жінку і миленьку, гарну, як ангелик, донечку».
Сім’я його жила в іншому місті. Людина розумна і пристрасна, Міхонський зазнав складних житейських перипетій – не мав надто щастя в родині, загнаний обставинами, мусів осісти в глухому галицькому місті Перемишлі, де підтвердив високе звання гімназійного професора, який систематичною, наполегливою працею зміг виховати достойного учня. У ньому поєднувалися полярні риси: нервовість (збудженість) і чутливість уживалися з терплячістю та повільністю. Це був той учитель, який завжди щиро дбав про здатність учнів мислити, думати та висловлювати власну думку.
Чоловік «м’якого серця і доброї душі», він не любив флегматизму, завжди був прихильником активності й руху. Водночас оперативні відповіді учнів могли викликати в учителя недовіру чи бажання перевірити знання, змусити учня поміркувати й, застосовуючи вже здобуті знання, з допомогою певних мислительних операцій знайти переконливі аргументи для захисту певної позиції. Це була «невелика духовна праця», яку пропонував Міхонський учням якомога частіше.
Така методика розвивала розумову діяльність школярів і привчала до щоденної духовної праці над пошуком нових шляхів у нелегкому процесі здобуття знань – праці думок. Саме в цьому, на переконливу думку Міхонського, полягала провідна мета гімназійної освіти – розвинути здібності учнів, навчити їх шляхом самостійного пошуку здобувати нові знання.
«Розвій моральної істоти» учня займав у педагогічній праці Міхонського ледве не найважливіше місце, хоча в це поняття він вкладав ширший і більш гуманний зміст на відміну від своїх колег по гімназії. Саме вчитель, на слушну думку Міхонського, повинен дати переконливий «приклад справді духовного, відданого науці життя», мусить зацікавити своїх учнів наукою. Власне, саме через цю специфіку в школі вивчається література, що є невичерпним джерелом гуманізму, подає яскраві зразки людяності й моральності.
Образ учня Бориса Граба
На початку твору І. Франко подає психологічний портрет Бориса Граба: «Обдарований незвичайними здібностями, величезною пам’яттю, бистрим і ясним розумом, він із тими вродженими дарами лучив велику пильність і працьовитість, замилування до порядку і точності, а також вироблене гімнастикою та фізичною працею здоров’я та сильну будову тіла. Свій час умів він розділити так, що на всяку роботу, на всяку науку знаходив час і пору».
Він виявився розумним учнем, опанував іноземні мови. Ще в третьому класі нижчої гімназії він звернув на себе увагу вчителя Міхонського. Це був розумний та обдарований надзвичайною пам’яттю гімназист, у відповідях якого вчитель бачив «розум і проблиски власної думки». Спочатку, соромлячись свого хлопського вбрання та власної занедбаності, Борис ріс сам по собі, не приділяючи особливої уваги дрібницям власного навчання.
Прискіплива вчительська увага до учня відродила в хлопця сподівання на неминучий успіх, доброта та ласка старшого наставника змогли викликати неабияку довіру в гімназиста. Голосне вчительське «а з нього може вийти славний хлопець», сказане на весь клас, викликало радість і водночас сором’язливість розумного гімназиста за власне недотримане слово.
Набувши фізичної вправності, у вільний від навчання час, починаючи з п’ятого класу, за порадою Міхонського Борис Граб вчиться столярству. Живучи по квартирах, він навчався тих ремесел, що їх мали господарі, не цурався ніякої роботи, ніякої справи. Паралельно хлопець вивчає літературу, зокрема працює над «Одіссеєю» Гомера – «азбукою людськості та цивілізації» в польському перекладі, яку прочитав «одним духом».
Міхонський навчає вихованця заглиблюватися в текст, зважувати найдрібніші його деталі, звертаючи увагу на всі його елементи, поступово наближаючись до розуміння основної думки твору: «… забажаєш пізнати внутрішню структуру …, потім складники, … далі сам процес його творення, його зв’язок з тодішнім часом, … далі дійдеш до оцінювання самих основних ідей…». Скрупульозна творча праця над текстом художнього твору весь час ускладнювалася, розкривала перед читачем «безмежні горизонти та нерозгадані загадки».
Таке ставлення до роботи над текстом твору в сучасній методиці викладання літератури має назву «діалог». Слушні думки з цього приводу знаходимо в посібнику Г. Токмань: «На уроці літератури ми організовуємо діалог учня з художнім текстом, самі демонструємо йому свій власний діалог із художнім словом, вступаємо в діалог «учитель – учень» як партнери по спілкуванню, спонукаємо до діалогу «учень – учень». Усе це не різні процеси, а один поліфонічний діалог…».
Під мудрим керівництвом учителя Міхонського Борис Граб прочитав найкращі твори Гете, Шиллера, Лессінґа, Шекспіра. Опанувавши французьку мову, учень міг читати в оригіналі Мольєра, Расіна та Корнеля. У бесідах про твори майстрів всесвітньої літератури Міхонський старався поглиблювати розуміння прочитаних творів, пропонуючи учню прочитати докладні життєписи авторів, їхній епістолярій та спогади.
Як тонкий психолог, Іван Франко разом з учителем спостерігає поетапне становлення та розумове і разом з ним духовне зростання учня. Така методика допомагала реалізувати завдання – навчити учня «розуміти всякий твір людського духа на основі того часу й тих живих людських взаємин, яких він був витвором і виразом, а з другого боку, призвичаював його розуміти історію певного часу, … зі свідчень та настроїв тогочасних людей, а не з готових шаблонових конструкцій шкільних підручників». Тим самим реалізація такої мети забезпечувала розвиток уміння творчо сприймати прочитане, що для методики викладання літератури є одним із першочергових завдань у процесі роботи над текстом художнього твору.
Учитель Міхонський дбайливо керував розвитком читацьких інтересів свого вихованця, оберігаючи його від негативного впливу шкідливої літератури. Мудрий наставник застерігав від невдумливого захоплення історичною літературою, відсилаючи учня власне до історичних джерел у разі появи такого інтересу. Так само застерігав Міхонський від надмірного захоплення історією літератури, висуваючи вимогу «насамперед пізнати якнайбільше творів літератури з власного читання».
Повсякчас дбаючи про вироблення власного бачення, вчитель радив «дивитися на природу, на твори людської штуки, але дивитися власними очима, не крізь окуляри ніяких псевдо-естетичних формул», «читати добрі життєписи чільних діячів літератури та науки, деякі спомини великих людей та їхні листи, привчаючи його розуміти всякий твір того часу й тих людських взаємин, яких він був витвором і виразом», називаючи все це «живою основою». Ця методична порада Івана Франка залишається й нині актуальною, звучить як ніколи по-сучасному.
ВИСНОВКИ: Таким чином, не важко помітити, що в оповіданні «Борис Граб» чітко означені важливі положення методики літератури, яких дотримувався учитель Міхонський і які обстоював у своїх працях Іван Франко, а саме: ґрунтовний аналіз твору письменника після попереднього уважного читання тексту й обдумування його змісту; оцінка літературних образів і явищ у зв’язку з життям, з конкретними історичними обставинами; розвиток самостійного критичного мислення учня, вдумливе ставлення до підручників і посібників, рішуче викорінення схоластики; здійснення виховних завдань засобами літератури.
Залучення учнів до художньої літератури як до мистецтва слова, розвиток та виховання учнів засобами художнього слова – одна з першочергових проблем сучасної школи. Мистецтво слова дає змогу розкрити перед учнями неповторну красу художнього слова, навчити школярів через художній твір сприймати навколишній світ, одержувати від читання глибоку естетичну насолоду.
Пошукова діяльність на уроках літератури під мудрим керівництвом учителя зацікавить учнів художнім матеріалом та специфікою навчального предмета взагалі, сприятиме формуванню вміння творчо сприймати прочитане, виробленню творчого ставлення до аналізу тексту художнього твору, забезпеченню його емоційно-естетичного сприймання, розвитку та збагаченню образного мислення та уяви.
Чимала науково-методична й художня спадщина Івана Франка, його цінні, актуальні й корисні понині думки про майстерність учителя, методику викладання літератури в школі є необхідними в педагогічній діяльності учителів-словесників і тих, хто готується ними стати.
Галина КРИЖАНIВСЬКА.
Фото: wikipedia.org