Відродження річки Дністер
Десь у прекрасному місці, поміж розлогих берегів жила-була річка під гарною назвою Дністер. Довкола неї було безлюдно. Річечка виглядала молодою й грайливою: все хлюпотіла та любила повеселитися. У її прозорій, чистій воді, через яку гарно блищало всипане галькою дно, жило багато різної риби. Кожен день сюди на водопій приходили тварини, річка їх чекала, щоб вони розповіли щось нове та цікаве. Коли їй ставало нудно, вона гралася з рибами. Так минали дні, а потім і роки.
Якось рано-вранці з неї вийшли на берег дві дуже дивні істоти, як потім виявилося, – це були люди, дуже виснажені та голодні. Як сюди потрапили, вони не знали й нічого не пам’ятали. Річка зглянулася над ними, напоїла їх, нагодувала. Врятовані подякували водичці та вирішили оселитися на березі. Вони пили річкову воду, їли рибу. Через деякий час нові жителі спорудили собі курінь з гілок, ліжко з сухого листя, приручили різних звірів. Птахи несли яйця, вівці давали шерсть. Так прожили вони якийсь час.
Досить скоро в курені похолоднішало, мешканці вирішили спорудити дерев’яний будинок з піччю. Незабаром у них з’явилися діти, які гралися з тваринами, купалися в нагрітій яскравим сонечком водичці. Вечорами родини збиралися біля багаття та співали пісні. Річка була неймовірно щаслива, добра, спокійна. У цій миролюбній заспокійливій атмосфері минуло кілька десятків років.
З кожним таким роком людей ставало все більше і більше. З’явилися кам’яні будинки, утворилися поселення. З водойми використовувалася все більша кількість води, але Дністер не скаржився. Він хотів, щоб усім було добре. Згодом поселенці почали будувати заводи, фабрики… Вони думали тільки про себе та про свої потреби, забувши про річку. Зливали відходи у воду, утворювали звалища сміття.
Той, хто стільки років рятував жителів ближніх містечок, сам задихався від цього бруду. Риба гинула, а сильніша відпливала, залишала рідні місця. Дністер був дуже нещасний і не знав, що йому робити. Не стерпівши такого відношення, розлютився на всіх, заливав усе навколо, підтоплював сусідні поселення. Але люди не зрозуміли, що він таким чином просив про допомогу, і будували дамби. Річка захищалася від злочинців: на її берегах ріс очерет, як паркан, і з кожним роком він розростався все ширше і ширше.
Усі звірі, птахи, риби і навіть вітер бачили, що Дністер гине, і вирішили йому допомогти. Вітер нашіптував людям історії. В них говорилося про те, що станеться через кілька років, якщо вони не будуть чистити водойму і не перестануть скидати відходи у воду. Загине не лише річка, а й вони самі.
Риби покликали раків і жаб з різних куточків землі для очищення джерела. Птахи і звірі теж допомагали. Тварини намагалися очистити берег, а пернаті закликали людей на допомогу. І тут сталося диво: люди отямилися, вони влаштовували суботники, очищали береги Дністра, перестали скидати відходи в річку, деякі навіть вичищали водойму від мулу. Дністер дихав уже набагато легше, він повірив людям, прибирав свої паркани з очеретів і надавав їм посильну допомогу.
Нарешті відбулося те, чого чекали всі: вода стала кришталево-чистою! Люди знову купаються в річці, відпочивають на теплому пісочку, який омивається її водами, співають пісні та завжди прибирають за собою. Дністер дуже щасливий! На його берегах лунає радісний сміх людей, які порозумнішали та допомогли йому відновити гарний вигляд. Риба повернулася та нереститься в рідних краях, птахи в’ють гнізда. Все ожило!
Коли ж усе повернулося на круги своя, річка розповідала парочкам, що гуляли її мальовничими берегами, свою історію зі щасливим кінцем.
Олена РЄПIНА, МОЗ «Рибницька російська СЗОШ № 6 з ліцейськими класами», 10 клас.
Вони подолали межі, визначені долею
Люди з обмеженими фізичними можливостями та великою жагою до життя розповіли про свої досягнення на особливому заході «Вчимося жити разом». Подія відбулася у столичному Палаці культури напередодні Дня інвалідів, який відзначається 3 грудня.
Вони продемонстрували свої досягнення у творчості, а також показали спортивні кубки, медалі та грамоти. Проте кращою частиною зустрічі стали одкровення про те, як навіть сильні удари долі часом не здатні зламати силу людського духу.
Свої історії зі сцени повідали люди, у яких, безумовно, є чому повчитися. Багато хто з них досяг значних висот і перемог у творчості, спорті та власному житті. Їхня фізична та психоемоційна праця над собою викликає подив, захоплення та повагу.
Дехто з тих, хто виступав, уже знайомі нашим читачам з інших публікацій. Поміж них: бронзовий призер ЧС із шашок-64 Діана Дорошенко, золотий призер ЧС із шашок-100 Ольга Савченко, призер Паралімпійських ігор 2016 року в Ріо-де-Жанейро, призер ЧС із легкої атлетики (штовхання ядра) Євген Ягудін. Кожен із них поділився своєю розповіддю про шлях подолання та моменти тріумфу.
Не обійшлося і без щасливої історії кохання. Подружжя Оксана та Дмитро Кликич знайшли одне одного завдяки «Товариству глухих». Вони щасливі у шлюбі, підтримують одне одного і разом виховують 10-річного сина Марка, який чує. Це йому вони передають секрети того, як щиро цінувати та любити людей і світ навколо.
Анна Константинова розповіла про себе мовою жестів. Її сурдоперекладачем виступила Катерина Федорівна. Вона наголосила: «Анна закінчила навчально-виробничий комбінат. Багато років працювала швачкою на фабриці «Прогресс». Самостійно виростила доньку Ірину, яка тепер навчається в Тираспольському юридичному інституті».
Випускник філологічного факультету Денис Дойчев, незважаючи на проблеми з опорно-руховою системою, став поетом і художником. Молодий чоловік пишається тим фактом, що на одній із закордонних виставок його роботу придбала відома співачка Таїсія Повалій.
Глядачам показали кілька короткометражних документальних фільмів, зокрема картину «Вибір бути собою». Автор цих кінострічок Олександр Ковальчук також був у залі, а після перегляду сказав кілька слів про те, як це – бути журналістом в інвалідному візку. Доповнила загальну картину і робота Валентина Горшкова «Паралельні світи».
Зустріч під назвою «Вчимося жити разом» своїми виступами прикрасили відмінні працівники культури Костянтин Хмелевський та Олена Селіверстова. Вони виконали популярні оптимістичні композиції «Нас бьют, мы летаем» і «Дрожью по щеке».
У фойє учасники заходу та гості могли ознайомитися з солідною колекцією творчих робіт та спортивних успіхів: чудові гобелени, мальовничі художні полотна, витончені вироби декоративно-ужиткового мистецтва, а також безліч трофеїв і грамот за перемоги у змаганнях різного рівня і рангу. Цей багатогранний ансамбль символізує зусилля талановитих і наполегливих особистостей, здатних ставити перед собою амбітні цілі та втілювати їх у життя.
Заступник керівника Апарату Уряду ПМР Олексій Цуркан, який був одним з-поміж гостей заходу, сказав, що, на його думку, всі представлені роботи належать не людям з обмеженими можливостями, а людям із безмежними можливостями.
«Під час інтеграції в суспільство людей з особливими потребами та можливостями здоров’я часом виникають досить серйозні проблеми. За дорученням Президента, Голови Уряду та за підтримки методиста-психолога Валентини Горошкової стало можливим проведення цієї чудової зустрічі. Її організували для того, щоб показати оточенню, яких результатів та успіхів можуть досягти такі люди. Ми ж, зі свого боку, стараємося розв’язувати питання щодо створення доступного середовища», – зазначив Олексій Цуркан.
Цю тему підтримав і один із відомих придністровських параспортсменів з настільного тенісу Віталій Сліпченко. Він зазначив, що пандусами користуються не тільки люди з інвалідністю, а й мами з візками та люди старшого віку. На його думку, міста республіки з кожним роком стають все кращими, з’являються нові інфраструктурні об’єкти, реабілітаційні центри та спортивні майданчики. Все це спрямоване на те, щоб забезпечити потреби та здоров’я городян.
Нагадаємо, що в Придністров’ї понад 21 тисяча осіб з інвалідністю, з них 1 300 – це діти. Тема рівних можливостей є важливою завжди, вона потребує системного та всеосяжного підходу. Робота в цьому напрямі допоможе зробити наше суспільство більш інклюзивним.
Марія ГОРДIЄНКО.
Рідна мова в традиціях моєї сім’ї
Я живу в Придністров’ї. Тут невелику смужку землі населяють багато різних народів: росіяни, українці, молдавани, болгари, поляки, гагаузи, білоруси та багато інших. У кожного народу – своя мова, в кожному місті і селі – своя говірка, тобто манера говорити, вимовляти та наголошувати слова. Але найголовніше в Придністров’ї – це те, що кожна людина, носієм якої мови вона не була б, завжди зрозуміє співрозмовника. Мова для будь-якого народу є найціннішим скарбом і несе відбиток всієї її історії.
У моїй родині уживаються разом різні національності. Всі ми розмовляємо російською, українською, а дехто може ще й молдавською. Ці три мови використовуються в нашому повсякденному житті і відображають культуру, традиції та звичаї моєї родини.
Моя сім’я завжди відзначає національні свята різних народів. Одне з них – це молдавське свято зустрічі весни «Мерцишор». Цілий місяць ми носимо на грудях червоно-білі прикраси – «мерцишори» і за традицією тридцять першого березня вішаємо їх на дерево.
У цей час українці теж святкують зустріч весни. Хлопці співають веснянки, закликають весну. Всі – дорослі та діти – печуть печиво у формі пташок і дарують їх близьким.
І, звичайно ж, найвеселіше традиційне свято – Масляна. Завжди радують око народні гуляння: багато млинців та інших смаколиків, відчувається наближення тепла. Дивує, що в той час, коли у молдаван і українців свята символізують зустріч весни, у росіян це – проводи зими. У цих назвах проявляється значимість пір року в різних народів. Такі схожі, і водночас, такі різні…
Мені також дуже подобається Різдво. У різдвяні свята я завжди ходжу колядувати, розповідаю колядки різними мовами, найбільше мені подобаються українські. Особлива і моя улюблена традиція на Різдво – ліпити вареники разом із рідними.
Є в мене ще одне шановане свято, про яке мало хто знає, – день Святителя Миколая. Його відзначають тільки українці, проте в моїй родині його особливо люблять. Своїми звичаями воно чимось нагадує Новий рік: подарунки, накритий стіл, а головне – всі близькі поруч. Відзначають його 19 грудня.
Моя любов до рідного народу та мови не обмежується святами. Я часто беру участь у конкурсах читців російською, молдавською та українською мовами. Всі ці три мови – офіційні, і всі для мене – рідні. Йдеться зовсім не про спосіб спілкування, просто це моє коріння, мої традиції.
Найголовніше, що є у народу, зберігається в мові. Це вся культурна цінність, яка може виражатися в традиціях, в одязі та багато в чому іншому. Я сподіваюся, що протягом іще довгих років ми зможемо зберігати й передавати нашу традиційну багатонаціональну культуру Придністров’я наступним поколінням. Народні традиції живі, поки люди знають рідну мову.
Ангеліна ТУРКIВ,м. Рибниця, МОЗ «Рибницька російська СЗОШ № 6 з ліцейськими класами», 9 клас.