З привітань та подарунків розпочався день 12 грудня у Вілора Ордіна, досить відомої особистості в нашій республіці.
У день народження йому не вдалося спокійно відсидітися в затишній домівці. Знайомі, друзі, представники столичної держадміністрації, колишні колеги телефонували, заходили в гості, вітали, дарували оберемки квітів, цікавилися буденним життям. З усього видно, не забувають колишнього генерального директора флагмана легкої промисловості Придністров’я. Хоча, як кажуть, «бувших генеральних» не буває. Адже саме він залишив свій, досить глибокий, слід в історії ЗАТ «Тиротекс», – підприємства, якому віддав значну частину свого свідомого життя.
У послужному списку: посада генерального директора Тираспольського виробничого бавовняного об’єднання з березня 1987 року; голови правління АТЗТ «Тиротекс» – у 1996-му; гендиректора ЗАТ «Тиротекс» – з 2005-го по січень 2013-го.
Здається, мало кому з придністровців, особливо старшого віку, не знайоме ім’я Вілора Миколайовича. Перебуваючи на високій посаді, він був людиною досить заклопотаною, відстороненою від повсякдення, повністю зосередженою на робочих справах. Та й як могло бути інакше, коли на момент розвалу Радянського Союзу йому довелося очолити величезне підприємство, яке мало не загинуло з переходом на ринкові відносини, коли все залежало від вчасно прийнятих важких рішень, від необхідності постійного пошуку нового, раніше невідомого відчуття пульсації того часу. Тільки розумними діями директора вдалося вирівняти ситуацію на підприємстві та згодом досягти його визнання на світовому рівні.
Однак, шлях до високого посадового крісла Вілор Ордін почав як і всі пересічні громадяни – з народження, з перших кроків, які він робив, тримаючись за батькову руку. У цій невеличкій замальовці ми познайомимо наших читачів із періодом практично мало відомим широкому загалу придністровців.
Дитинство. В селі Тимковичі Копильського району Мінської області, що в Білорусі, 12 грудня 1939 року в сім’ї старшого лейтенанта, сапера Миколи Павловича Ордіна та його дружини – ветфельдшера Марії Олексіївни, народився хлопчик, якого назвали Вілором. Будинок, у якому вони тоді жили, стояв на відстані кількох кілометрів від місця служби батька, та менше кілометра від річки Буг, яка протікала вздовж кордону. Ті часи були такі, що військовим доводилося більше часу перебувати в частині, ніж зі своєю сім’єю. Маленькому хлопчині батько не дуже запам’ятався, бо що могло зберегтися в пам’яті дитинчати віком півтора рочки? Однак, перші свої кроки він учився робити з батьковою допомогою, і це незаперечний факт, про який розповідала синочкові його матуся.
«Вранці 22 червня 1941 року, коли все навколо загриміло, батько велів нам з мамою зібрати пожитки та чекати машину для евакуації, а сам побіг у військове містечко. Більше ми його не бачили. Як з’ясувалося пізніше, він загинув на десятий день війни разом з іншими офіцерами», – згадує Вілор Миколайович.
Жінка залишилася сама з маленькою, півторарічною дитиною на руках. Щоб уберегти своє чадо від злого ока, мати охрестила синочка в церкві, де його нарекли церковним іменем Володимир.
Були роки окупації, поневірянь, дорослішання в суворих умовах війни та повоєнного часу. Мама, використовуючи свій медичний досвід, допомагала селянам та місцевим партизанам. Там вона й познайомилася з майбутнім вітчимом хлопця – Олександром Сацюком, який і став Володимирові батьком на все подальше життя.
Батько виховував суворо, не дозволяв брехати, вчив бути чесним по відношенню до себе і людей. Кодекс честі вітчима став незаперечним еталоном на все життя.
Від Бугу – до Уралу. Роки становлення та мужності. В біографії Вілора був період проживання на Уралі, куди батьки переселилися за оргнабором із Бреста, де вони жили в повоєнний час. На північному Уралі вони працювали, там хлопець продовжив навчатися в школі, там відбувалося його становлення.
Мати привчила сина до читання книжок, батько – до гри в шахи, що в подальшому допомагало аналітично мислити, приймати логічні рішення. Все життя хлопець віддавав перевагу точним наукам – математиці та фізиці. А ще він захопився спортом – ковзанами, лижами, боксом, футболом та волейболом. Саме спорт формував характер. Допомагав долати перешкоди, добиватися поставленої мети, вміння тримати удар. Це дуже пригодилося йому в подальшому житті.
Настав час одержання атестату, а згодом з’явився і перший запис у трудовій книжці, який свідчив, що Вілора Ордіна у жовтні 1960 року оформили учнем електромонтера на Барнаульський меланжевий комбінат.
У серпні 1961 року юнака направили до Новосибірського електротехнічного інституту за фахом «Електроприводи та автоматизація промислових установок». Через п’ять років Вілор успішно закінчив навчання, отримав диплом та повернувся на Барнаульський меланжевий комбінат уже провідним спеціалістом.
Доля, що привела до Дністра. Минав рік за роком. Вілор Ордін служив у лавах Радянської Армії у званні лейтенанта ракетних військ. Маючи за плечима чималий досвід роботи, навчання та армійської служби, він приїхав до Тирасполя, який прославився на весь Радянський Союз тим, що тут велося будівництво бавовняного комбінату.
З квітня 1975 року в житті нашого героя почався новий етап, міцною ниткою поєднаний із провідним підприємством легкої промисловості.
Увесь подальший шлях Вілора Миколайовича Ордіна відомий придністровцям, яким пощастило працювати під керівництвом генерального директора, кавалера багатьох орденів, почесного громадянина міста Тирасполя, справедливої людини, чудового сім’янина та справжнього патріота землі придністровської. Тут, у місті на Дністрі, він і зустрів свій 84-й рік народження, до вітання з яким приєднуються і співробітники редакції газети «Гомін».
Післяслово: небагато інформації про Вілора Ордіна можна знайти у Вікіпедії (електронній енциклопедії). Однак, якщо у когось виникне бажання ознайомитися з біографією цього незвичайного, непересічного чоловіка, можна знайти про нього книжку «Біла тканина життя» з серії «Твої люди, Придністров’я».
Аліса КОХАНОВА.