Почесному громадянину міста Рибниці Ніні Петрівні Марченко виповнилося 96 років від дня народження. За плечима партизанки-розвідниці, кавалера орденів Жукова та Вітчизняної війни
I ступеня – складне
і щасливе життя.
Вона справжня героїня свого часу. Їсторія її життя – це нагадування про те, що наша свобода та незалежність є цінностями, за які варто боротися, і що кожна людина сама для себе визначає рівень своїх можливостей.
Її доля була сповнена випробуваннями, про які варто знати кожному придністровцю. У віці 14 років Ніні довелося пізнати жахи окупації, коли в Рибниці хазяйнували румунсько-фашистські загарбники. Після звільнення міста дівчина вкотре намагалася добровільно потрапити на фронт. Тоді вона написала командиру партизанського загону «Радянська Молдавія» наступні слова:
■ «Полковнику Мухіну. Я, Марченко Н. П., прошу прийняти мене до партизанського загону, зважаючи на те, що не хочу відставати від свого батька. Мій батько під час Громадянської війни був учасником партизанського загону. Тому прошу не відмовити на моє прохання. Н. Марченко».
Під час особистої зустрічі, тримаючи в руках паспорт та комсомольський квиток, вона сказала:
■ «Ви мені одне й те саме знову повторюєте! Яка ж я мала, якщо сімнадцятий рік? А що невелика зростом – навіть краще в розвідку ходити. Я вмію стріляти, розмовляю румунською і нічого не боюся!».
Ці слова справили враження на полковника, і Ніна Марченко вирушила на прискорену підготовку, де досягла значних успіхів. Вона краще за інших стріляла, сміливо готувалася до парашутних стрибків, добре маскувалася.
Після закінчення підготовки її направили до Кагульського району, де молода розвідниця брала участь у військових операціях. Перевдягнувшись у селянський одяг, вона поширювала на місцевому ринку листівки, вела агітаційну роботу в чехословацькому підрозділі. Завдяки цьому невдовзі близько 800 ворожих бійців одяглися в селянський одяг та дезертирували.
У серпні 1944 року Ніна Марченко ледве не загинула в одній із битв. Проте командир її загону Яків Опанасович Мухін ще багато років був упевнений, що розвідниці не вдалося врятуватися. Тільки через багато років, у 1958-му, на одній із його лекцій про героїзм, яку він приїхав читати до Рибниці, партизану сказали: «Вона, здається, жива!». Городяни допомогли партизанському командирові знайти її адресу, і полковник вирушив на зустріч із дорогою фронтовою подругою.
Ніна Петрівна розповіла йому про те, як група намагалася вийти з оточення, як вона дістала поранення та як складно було самотужки вибиратися з оточення.
У задокументованих спогадах Ніни Марченко читаємо:
■ «Лівою рукою дістала гранату, притиснула її до землі, зубами кільце запобіжника витягла, а в голові одна думка – краще загинути! Залишилося розслабити пальці, відпустити важіль, та й годі… Потім настало прояснення: чомусь тихо довкола стало, все бачу, розумію. Лежачи, як могла, озирнулася я на всі боки, підняла голову і краєчок неба синього побачила, попрощалася зі світом наостанок…».
Поранену розвідницю захопили в полон, де її допитували та били. Завдяки якомусь неймовірному збігу обставин, жандарми залишили її в одному селі, куди незабаром прийшли радянські війська і розвідниці надали допомогу. Старшина і лікар-офіцер, що прибули, нарахували на тілі Ніни вісім ран. З того серпневого дня почалося її кочування госпіталями. В Одесі, коли ліва нога почала чорніти, Ніні Петрівні запропонували ампутацію. Така ж доля чекала на праву руку, але вона не погоджувалася.
Потім був Дніпропетровськ, де хірурги чистили її кістки, боячись зараження крові. Пацієнтку вважали практично безнадійною. Проте вранці один із лікарів помітив сльозу, що скотилася по її щоці. Ніну відразу направили на операційний стіл. Після багатьох годин операції до неї ніби почало повертатися життя, а смерть, нарешті, відступила. Після цього вона перенесла ще 11 операцій у шпиталях, а повернувшись до Рибниці, ще дві.
Коли закінчилася війна, Ніна здобула освіту та спеціальність. Працювала в магазині, народила та виховала п’ятьох дітей. Згодом стало відомо про її подвиг, і колишню партизанку навперебій запрошували до шкіл, профтехучилищ, в організації ДТСААФ, на зустрічі з призовниками та молодими воїнами.
Ми пам’ятаємо нашу героїчну землячку, розповідаємо про неї молоді. В її особі ми бачимо не тільки партизанку та героїню, а й приклад того, якими сильними та рішучими ми можемо стати, коли доводиться долати біль і труднощі життя.
Олександра ТИМКО.
Фото: rybnitsa.org